Протистояння президента – прем’єр-міністра Тимошенко вдалося уникнути. Уряд скинули швидко і легко. Далі у команди влади розчистилося широке поле для маневру, але… Консолідуючий сценарій остаточно відкинуто: через коліно зламані Конституція, регламент ВР і Конституційний суд. Замість союзу «меча та орала» «біло-блакитні» вибрали союз «меча (чи то пак – біти), серпа і молота», а на додачу – оберемок безпринципних «тушок» з перебіжчиків.
Влада декларувала порозуміння та стабільність, але пішла на відкритий конфлікт. З тією частиною України, яка за Віктора Януковича не голосувала і сповідує різні з ним погляди та цінності. Позиція опонентів до уваги не береться. Суть настроїв влади сформулював керівник «регіоналів» у парламенті Олександр Єфремов: «…ті люди, які виходять сьогодні з мітингами та провокаційними діями, – це злочинці по відношенню до свого народу та своєї держави». Вже недалеко і до вікопомних «ворогів народу».
Фото: proua.com
Підступи до будівель уряду, парламенту блоковані, рядами стоять автобуси та броньовані машини спецпідрозділів МВС. Влада виставляє шеренги бійців з шоломами і щитами, спецзасобами та в бронежилетах.
Алергія на будь-яку критику, страх будь-яких мітингів, зачистка інфопростору і недолуга пропаганда – це не ознаки влади. Це риси режиму, про який свого часу Гаррі Каспаров сказав: «Вони хочуть правити як Сталін, а жити – як Абрамович». Два місяці – і це вже не влада.
До речі, цікаво, яка «світла голова» писала звернення президента у зв’язку з першими 50 днями на посаді? «Я знаю, що мої виборці підтримують кроки, зроблені мною протягом перших 50 днів перебування на посаді президента». А решта 70% виборців? Хто робить з Януковича президента не всія України, а лише третини виборців?
З опозиціями справи також кепські. Лідерів багато, та всі вони далекі від народу і надмір розгублені. Замість ефективної блокади ратифікації «харківських угод» зробили ефектну шоу-картинку для YouTube. Проголосили стратегічну мету: дочасне повалення режиму. Далі замість спільного чіткого плану тактичних дій – заблукали у трьох соснах власних рацпропозицій. Для чого збирати мітинги збоку від Верховної Ради, де тисячі людей навіть не бачать і не чують, а що ж там діється під куполом парламентської зали? Люди стоять під десятком партійних прапорів і дивляться на сцену і Маріїнський палац. Чіткий список ораторів, які не володіють ораторським хистом, охорона, яка нікого не допускає до сцени. Гасла і заклики в мікрофони – усе нагадує останні дні сцени Майдану-2004.
Фото: Макс Левін
З реальних кроків останнього часу напередодні чергової порції угод влади з Кремлем – пропозиція вдягнути національні стрічки та пришпилити значки у знак чи то солідарності, чи то протесту. Коментарі безсилі.
За прикладом Форуму національного порятунку 2001 року виникає ініціатива створити об’єднаний центр позапарламентської опозиції – Комітет порятунку України. Але ветерани-шістдесятники під промови Дмитра Павличка перехоплюють і блокують будь-які перспективи залучити різні громадські організації. Натомість у перші ж години підтягують саме керівників парламентських партій. Далі – тупик. Два засідання на Банковій під телекамерами, два мітинги і скептичні скупі повідомлення у вечірніх новинах.
Багато людей просто не розуміють, у чому небезпека харківського пакту. Опозиція могла б у лічені дні розтлумачити людям усі небезпеки і протиправні дії влади. Замість писати листи на «Інтер»: візьміть нашу Юлю в телевізор, могли б мобілізувати тисячі своїх депутатів усіх місцевих рад. Ця армія, за мінусом дезертирів, могла би швидко розповісти односельчанам і мешканцям рідних міст усе про російські угоди, бюджет Азарова, нові податки і побори. У місцевих депутатів, на відміну від центру, є доступ і до локальних газет, і до місцевого кабельного телебачення та FM-радіо. Замість гасел про нацнебезпеку опозиція могла б вести широку інформаційну кампанію. Могла б – та не робить, бо це ще не опозиція.