Хто кого годує – регіональний розріз
Нерівність регіонального розвитку завжди провокувала питання: хто кого годує в нашій державі? Східні, промислові регіони завжди вказували на свою домінуючу роль у наповненні бюджету. В той же час менш розвинені аграрні регіони (переважно західні) говорять про свою самодостатність. Де ж правда в цій дискусії?
Відповідь на це питання лежить дещо в інший площині, ніж її зазвичай шукають. Справа в тому, що ми можемо говорити про те, що працююче населення годує пенсіонерів, ми можемо говорити, що центральний уряд існує за рахунок місцевих бюджетів, однак ми не можемо казати, що одні регіони годують інші. Навіть у випадку з Києвом, який є чистим донором центрального бюджету, не має підстав говорити про повноцінне "донорство", оскільки все тримається на доходах головних офісів великих податкових агентів, які розташовані в Києві. А ми вже говорили, що податковий агент – це лише посередник між платником податку і скарбницею, і без доходів, зібраних у регіонах, статус "донора" для Києва навряд чи був би доступним.
"Але ж не може так бути, що розвинені промислові регіони менш важливі для бюджету, ніж депресивні аграрні!" – помітить читач. А тому перший момент, який потрібно зрозуміти, розглядаючи регіональне питання, – це те, що розвинені промислові регіони, які сумарно вносять великі податки до скарбниці, є одночасно і найбільшими споживачами цих бюджетних коштів. Яскравим підтвердженням цієї тези є той факт, що заможний донецький регіон є аутсайдером у сплаті податку на додану вартість до бюджету. І причина цього – значні відшкодування експортного ПДВ компаніям із донецькою пропискою: якщо у 2011-му році сплата ПДВ по області становила 15,3 млрд грн, то відшкодування – 15,2 млрд грн.
Більше того, якщо дивитись у розрахунку на одного працюючого, то кожен регіон України сплачує податків до центрального бюджету більше, ніж отримує назад. Іншими словами, якщо певний окремий регіон і "виходить в плюс" по балансу сплачених податків/отриманих бюджетних відшкодувань, то ці кошти йдуть не на підтримку інших регіонів, а на утримання центрального бюджету і на виконання загальнодержавних функцій.
І мова йде не лише про функції, які виконують армія, міліція, суди, прокуратура. (...) Кожен регіон України (за винятком Києва) не в стані самостійно утримувати своїх пенсіонерів. У тій же ж Донецькій області, щоб прогодувати своїх місцевих пенсіонерів, кожен працюючий донеччанин у 2011 році повинен був би щомісяця сплачувати в Пенсійний Фонд 1037 грн. Однак в реальності "соціальні" нарахування на зарплату в середньому становили всього 645 грн на місяць на одного працюючого. Як наслідок, щоб утримувати донецьких пенсіонерів, із центрального бюджету потрібно було додавати близько 392 грн на одного працюючого. Іншими словами, майже все, що донеччанин "переплатив" до центрального бюджету у вигляді податків (близько 470 грн на місяць), було витрачено на утримання своїх же донецьких пенсіонерів.
За що ми платимо податки?
Щомісяця пересічний українець сплачує державі близько 2092 грн (25102 грн на рік). На що дають право ці гроші? Адже за таку суму можна винайняти "особистого" чиновника на півставки (50% зарплати середньостатистичного держслужбовця), можна прогодувати двох із половиною пенсіонерів (мінімальна пенсія близько 800 грн) чи навіть утримувати цілий рік три малозабезпечені сім’ї.
Перше, що впадає в око, – це шалені витрати на утримання пенсіонерів та соціально незабезпечених. Фактично кожен працівник у 2011 році віддав майже 16 тис. грн (2/3 сплачених податків) для того, щоб утримувати когось ще, окрім своєї сім’ї. Без сумніву, підтримка літніх людей та людей з особливими потребами – це важливо з усіх точок зору. Однак справедливість такої "підтримки" ставиться під сумнів, коли ми згадаємо, що до людей з особливими потребами в нашій державі законодавство відносить можновладців та інших заможних "пільговиків".
Найбідніше населення отримує лише близько 30% коштів, виділених на соціальні потреби.
Втім попри величезні витрати на соціальні потреби українець також оплачує багато інших державних послуг. Зокрема у 2011 році кожен працюючий заплатив 2,5 тис. грн (а це півтори місячної зарплати на той період) за "безкоштовну" освіту. З першого погляду, ця цифра не вражає, однак якщо врахувати, що середня зарплата у сфері освіти становила 2000 грн на місяць у 2011 році, то фактично цим внеском платник податку отримав право індивідуального місячного курсу від Міністерства освіти. Інше питання, наскільки ефективно Міносвіти використовує ці кошти.
Досить подібна ситуація з витратами на "безкоштовну" медицину. Сплативши 1,5 тис. грн у 2011 році, громадянин, звичайно, не повністю покриває всі потенційні витрати у випадку хвороби. Однак звичайна людина і послугами медичних закладів користується не кожен день. Для порівняння, якщо б платник податків мав вибір, то за ці кошти можна було б оформити медичну страховку на послуги від 20 до 100 тис. грн на рік. І це була б кращі послуги, ніж у звичайні лікарні.
Цікавою є цифра, яку ми сплачуємо за послуги міліції, прокуратури та судів (близько 1000 грн на рік). Фактично це в два рази перевищує вартість утримання українського війська. (...) Основне, що потрібно зрозуміти, – кожен українець справно оплачує свій рахунок за послуги держави і має право не тільки на вдячність пенсіонерів, але також на всі інші послуги, за які цей рахунок і виставляється.
Звідки взяти свідомих платників податків, і чому це важливо?
Державні рахунки врешті-решт оплачує звичайний громадянин. І не важливо, чи це є власник компанії, чи звичайний найманий працівник. Навіть пенсіонери і "неофіційні" працівники теж платять за утримання держави. Але чому розуміння цього факту настільки важливе і заслуговує на всебічну увагу?
Проблеми марнотратства, корупції, неякісних держпослуг не можна вилікувати лише централізованим шляхом. Значна частина цієї роботи лежить на плечах простих громадян. Приклад із приватного сектора: яке б не було ефективне керівництво супермаркету, якість обслуговування ніколи не буде достатньо високою, якщо тисячі звичайних покупців не сигналізуватимуть своїми грошима та відгуками про те, що подобається, а що ні.
Звичайно, у випадку з державою спілкування «покупець – постачальник послуг» дещо складніше, оскільки держава за визначенням є монополією, і відмова від державних послуг карається законом. Однак в цілому відстоювання прав споживача в супермаркеті та відстоювання прав платника податку (споживача громадських послуг) в державних органах за своєю суттю одне і те ж. (...)
Який тоді повинен бути план дій?
Універсальної відповіді не існує, однак є така пропозиція:
- Потрібно проводити активну роз’яснювальну роботу з представленням (та співставленням) фактів того, що будь-який громадянин оплачує державні рахунки (наприклад, як у цьому звіті). Треба брати за основу не абстрактні мільярди гривень, а робити акцент на особистих платежах окремо взятого українця: щоб було чітко зрозуміло, яку альтернативу українець втрачає, коли оплачує рахунок від держави.
- Потрібно всіляко підтримувати обов’язкове загальне (без винятків) декларування доходів усіма громадянами. Міністерство доходів і зборів обстоює важливість загального декларування доходів, оскільки це, можливо, підвищить податкові збори. Однак ця регулярна вправа (декларація доходів) має набагато більш важливе та фундаментальне значення – громадяни в примусовому порядку будуть отримувати інформацію про те, скільки вони сплатили (з них стягнули) податків до бюджету. Таке регулярне інформування створить підґрунтя для появи свідомих платників податків.
- Ефективним інструментом роз’яснювальної роботи може стати введення практики інформування про "валову" зарплату та соціальні відрахування під час прийому на роботу та регулярних розрахунків із працівниками...
- Важливим елементом виховання свідомих платників податків може бути додаткове акцентування уваги покупця на сплачених податках у фіскальних чеках...
- Дієвим кроком для виховання свідомості платників податків серед молоді було б введення до навчальних планів середньої школи та вищих навчальних закладів спеціальних занять, на яких учні старших класів/студенти отримували б інформацію про те, хто є платником податків.
- Наступним кроком повинна стати самостійна сплата соціальних внесків і податків із доходів. В українських умовах власноручна сплата податків – це досить віддалена перспектива (...).
- Інструменти громадського контролю. Важливим продовженням виховання активної позиції у платників податків повинно стати створення діючих (не бутафорних) інструментів громадського контролю за громадськими (державними) фінансами. Таким інструментом може бути право громадян (об’єднань громадян) проводити розслідування та виступати позивачами від імені платників податків у разі виявлення випадків корупції або марнотратства з боку чиновників. (...)
Підібрані приклади будуть розширюватися та доопрацьовуватися для кращої наочності. Запропонований план подальших кроків є відкритим для уточнення. Втім основна ідея – середній українець і є "спонсором" держави – залишатиметься незмінною.