ГлавнаяКультура

Шевченкові граблі

Національні святині мають одну особливість: до них не моляться (хіба що про людське око), – про них кричать і сваряться.

Шевченкові граблі

Адже це остання інстанція, остання надія коли-небудь “умикнути” Україну, котра в свідомості людей ось уже протягом двох десятиліть “то потухне, то погасне”; Україну, яка існує хіба що в цих таки національних святинях, наче панацея від раку – в іконі Миколи Чудотворця. Тобто, існує лише для тих, хто вірить. Саме тому сьогоднішня Україна така криклива. Не як немовля, а як домашня тварина, вимордувана тривалою і болісною “терапією” . Хоча влада сподівається, що всі проблеми – від мозолів. Болять – переболять.

Шевченківські дні традиційно, з року в рік, змушують громадян “пригадати все”; подивитись уважніше, хто ж цього разу на Чернечій горі балакає про моральний авторитет батька Тараса. І хто цього разу отримує державну премію номер один, названу на його честь радянськими знавцями тотемів і табу. “Треба бъ тебе полаять, та я не сырдытый”, – скаже Тарас Гигорович кожному, й на цьому ритуал звершиться.

Цього року Шевченківську премію вручили якось крадькома, й на це є чимало причин. Адже багато чого сталося вперше за багато років. Уперше президент не взяв участі в урочистостях і вперше делегував право нагороджувати лауреатів Шевченківської премії прем’єр-міністру. Королі Швеції ніколи не наважувалися уникнути церемонії вшанування Нобелівських лауреатів, але то таке. Де та Швеція, де той Нобель, і де той король. Уперше найбільшим подарунком для Кобзаря стає той факт, що прем’єр читає з папірця кілька його рядків: “ни понашому ни по московскому – ни се ни те”, як міг би укотре завважити Тарас Григорович.

Фото: прес-служба Кабміну

Що ж стосується самого “урочистого моменту”, то це теж, мабуть, вперше. Замість Маріїнського палацу чи Національної опери – тіснуватий музейний конференц-зал, та ще й діловита роздача дипломів під супровід гучномовця: “Адміністрація повідомляє, що в приміщенні виникла пожежа. Просимо вас, зберігаючи спокій, спуститися сходами на перший поверх та вийти на вулицю”. Містичний абсурд ушкварив гопака.

Літературно-критичний досвід Віктора Януковича переконує: якщо лажа може трапитись – вона неодмінно трапиться. Отже, вперше за багацько років президент ігнорує рішення призначеного власною десницею Шевченківського комітету й викреслює зі списку лауреата №1 – автора роману “Чорний ворон” Василя Шкляра.

Вітчизняні ЗМІ охоплює спражнісінький коментаторський сказ, у порівнянні з яким навіть віртуальні відхрещення Андруховича та Забужко від самої можливості лауреатства ще за часів Кучми – кухонне перешіптування.

Масштаб та пафос колізії, що виникла довкола вже скадального роману Шкляра, значною мірою інспіровані самим письменником, який вперше наважився поставити владі умови, за яких він погоджується взяти цю премію.

Гайдамацький ефект чергової атаки бастіонів Дмитра Табачника, поза сумнівами, має не тільки публічний вимір. У всій цій історії стільки дивних збігів та обставин, що коментувати її в стилі “слава” чи “ганьба” взагалі неможливо. Досить лише того факту, що відсутність Шкляра в Указі президента залишилась без жодних (!) офіційних коментарів, якщо не брати до уваги езопівські натяки Ганни Герман.

Шкляр добряче “підкрутив” скандал ще й тим, що взявся за методом Мюнхаузена витягувати з неоднорідного простору громадської думки престиж та реноме самої премії; адже для нього це щонайменше “сакральна відзнака”, а не прозаїчні 250 тисяч (рекордна сума за всі роки – ще одне “вперше”). Відтак письменник заздалегідь створив для себе патову ситуацію: взяти премію з рук, “що пахнуть Табачником” (за снайперським визначенням Євгена Сверстюка), – немислимо, з огляду бодай на чорні знамена залишенців із написами “воля України або смерть”; не взяти – ще гірше, з огляду на вже згадувану “сакральність”.

Повертатися до багатолітніх дискусій про справжній запах Шевченківської премії у мене немає жодного бажання. Нагадаю лише, що не тільки для Андруховича вона смердить, і його сьогоднішній заклик стягнутися на “людську” премію врятованої сакральності – лише повторення вивченого і забутого матеріалу; вже була в нас років п’ять тому Народна Шевченківська премія, котру навіть вручали (чомусь у вигляді Залізних Мамаїв) попід пам’ятником батьку-Тарасу в Києві, – й де ця громадська ініціатива тепер?

Шкляр знайшов сякий-такий компроміс у становищі, яке персонально для нього перетворилась на комбінацію глухих кутів. Хтось вважає його вчинком героїчним, хтось – наївним. Лесь Подерв’янський побачив у жесті Шкляра “типову віру в доброго царя і поганих бояр”, а один мій буковинський землячок, Олександр Бойченко, примудрився навіть націдити бідон сарказму, вділивши письменнику титул “клоуна року”.

Мені ж вбачається в усій цій історії якийсь воістину Шевченківський відчай, діапазон якого – загальновідомий: від “О царю поганий, \ Царю проклятий, лукавий, \ Аспиде неситий!” до “я прошу милостивого ходатайствования вашего перед августейшим монархом нашим”; від рясних щоденникових згадок про царя Тормоза (або “неудобозабываемого Николая Тормоза”) до сповненого самоприниження “осмеливаюсь прибавить, что просьба моя кажется мне уважительною по одному тому уже, что ее исполнение будет соответствовать характеру всех милостей царских, которые изливаются на его подданных от полноты его благодушия”...

На жаль, взаємини митця і влади залежать тільки від того, наскільки влада цікавиться митцями. Про характер “зацікавленості” нинішньої української еліти красним письменством, здається, все зрозуміло. Хоча б на славному прикладі січневого скандалу з Марією Матіос. Історія настільки ж показова, як і сумна. Міліція взялася морально пресувати письменницю, й так само хтось говорив, що це лише додає їй популярності, а хтось полум’яно виступав на підтримку Марії.

Результат вібрацій – зустріч Матіос з Віктором Януковичем, про яку громадськості відомо лише, що учасники рандеву залишились вельми задоволені. Матіос припинила будь-яку критику влади, зникла з публічного простору. Натомість у державній програмі “Українська книга”, на яку виділили удесятеро разів менше грошей, ніж просили книгарі, трапилося ось що: для Українського товариства сліпих, яке просило дев’ять тисяч гривень на видання поезій Тетяни Фролової, – грошей нема, а для видання вибраних творів однієї з найуспішніших (у комерційному сенсі) українських письменниць Марії Матіос – звісно, знайшлося якихось там 205 тисяч гривень. Хотілося б мені вірити, що це також випадковий збіг.

Шевченківські граблі – у кожного під ногами. Тільки хтось має можливість оминути їх, а комусь доводиться наступати, сподіваючись, разом із Тарасом Григоровичем, що після “царя Тормоза” прийде “цар волі”.

Михайло Бриних Михайло Бриних , письменник, публіцист
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter