Його нова стрічка «Мачете», що заповідалась як акторський бенефіс Дені Трехо, – це не тільки обіцяна фанатам ораторія швидкісної різанини, але й ядуча політична сатира на «добрі наміри» Барака Обами в царині міграційної політики.
Роберта Родрігеса можна було б назвати людиною епохи Відродження, якби він не був людиною бурітос, мохітос і лос хуліганс, агентом поганого смаку в елітних покоях. Його естетика – це оркестрова яма оперного театру, заповнена дворовими музиками; він з однаковим задоволенням розповідає, як гуманоїди харчуються студентами («Факультет»), і знімає сімейні пригодницькі казки про «Дітей-шпигунів». Він дивує витонченим стилем («Місто гріхів») і радісно поливає глядача помиями («Планета терору»).
Власне, від «Мачете» теж очікували веселого бабрання в брудній баюрі: за початковим задумом це мав бути істинний поп-корновий треш, дика і безжальна історія про страшну помсту чергового десперадо. Дені Трехо, незмінна зірка другого плану в багатьох стрічках Родрігеса (до речі, цей харизматичний актор з кримінальним минулим – двоюрідний брат режисера), вже давно зарекомендував себе у ролі «людини з ножами». Бракувало тільки одного: настільки абсурдного і ексцентричного сценарію, щоб він виправдав перетворення бездоганного негідника на полум’яного борця за таку-сяку справедливість. Хто б міг подумати, що натхненником для цього кривавого безумства стане... президент США.
Барак Обама ще під час виборів пообіцяв провести імміграційну реформу вже у перший рік свого президентського терміну. Республіканцям ця ідея не могла сподобатися, адже у США мешкає 12 млн. нелегальних іммігрантів – переважно мексиканців. Поки доля цієї реформи витає у риторичних висотах, Обама по-своєму вирішив перетворити міграційний процес на «впорядковану систему», підписавши у квітні цього року закон, покликаний захистити «дірявий» південний кордон з Мексикою. На це діло адміністрація виділила $600 млн.! Вперше за всю історію США на боротьбу з латиноамериканським трафіком людей, наркотиків та зброї спрямовані аж такі неймовірні зусилля.
Родрігес не тільки вгадав (чи передбачив?) непросту й суперечливу долю цієї реформи, але й подав «альтернативний» погляд на її суть. За його версією, оточення техаського сенатора (якого зіграв Роберт Де Ніро) перебуває у змові з мексиканським наркобароном (Стівеном Сігалом) і спільними зусиллями зміцнює кордон з Мексикою лише заради того, щоб взяти під контроль увесь незаконний товарообіг. Сенатор не тільки порівнює мексиканців з тарганами, але й безпосередньо бере участь у боротьбі з іммігрантами: національну безпеку країни захищає банда головорізів під його патронатом. Відтак мексиканський кордон перетворюється на мисливські угіддя.
«Це – війна», – кажуть з обох боків кордону. І саме тому в середовищі мексиканських нелегалів з’являється Мачете. У нього свої рахунки і з оточенням сенатора, і з наркобароном.
Героїчний пафос стрічки передбачуваний: якщо закони не працюють – треба піднімати повстання. Мексиканці ж – публіка до цього звична, зброї мають вдосталь, а з таким лідером, як Мачете, можна й Вашингтон розгромити.
Можливо, якби фільм з такою фабулою зняв інший режисер – його б затягали по судах. Але до Родрігеса не причепишся: він так завзято перетворює «революційну романтику» на ідіотський атракціон, що немає куди приліпити звинувачення у «розпалюванні ворожнечі». Яка ще критика уряду? Родрігес нікого не критикує, він створює простір для діяльності Мачете. А діяльність ця полягає в тому, щоб одним ударом зносити аж три голови, гойдатися на людських кишках і літати крізь вогонь. Жодних ідей, лише сліпа помста.
Як і в своїх найкращих роботах, у цій стрічці Родрігес на кожному кроці користується цитатами і автоцитатами. Зі швидкої допомоги вискакують медсестри з автоматами, а обабіч Мачете невтомно винищують негідників аж дві мексиканські Жанни Д’Арк. Є в цьому фільмі й стрілянина у храмі (а також падре, який за хвилину перетворюється з убивці на справжнього мученика), й безглузде харакірі у виконанні Стівена Сігала, й славнозвісний жилет Дені Трехо.
Попри те, що зазвичай Родрігес намагається виконувати в своїх проектах значно більший обсяг роботи, ніж це дозволено живій людині, в «Мачете» він мав нагоду трохи «схалтурити» заради дотримання жанрових канонів. Звідси й доволі скромна, як на бойовик такого масштабу, кількість локацій, операторська робота і монтаж – без яскравих знахідок, з виразним олдскульним присмаком. З іншого боку, саундтрек стрічки складається з композицій гурту Chingon, заснованого режисером, а за рівнем діалогів та сентенцій «Мачете» не поступається спільним сценарним зусиллям Тарантіно та Родрігеса (– Де ти запропав? Міг би хоча б есемеску скинути! – Мачете не есемесить, Мачете знаходить докази).
Єдине, що відверто бентежить, – це одностайна радість критиків з нагоди прем’єри фільму. Дехто навіть запевняє, що «Мачете» – паросток нового напрямку в розважальному кіно. А втім, для Родрігеса це сумнівний комплімент. Як слушно зазначив у фіналі стрічці сам Мачете: «Нащо мені жити по-людськи, якщо я вже легенда?».