"Мобілізація" - це від французького слова mobilisation, що буквально означає "приведення в рух".
Вперше термін розповсюдився середині XIX століття у Пруссії, де ним описали процес підготовки армії до війни. Згодом він поширився на інші країни і цілий комплекс заходів переведення збройних сил і економіки держави у воєнний формат.
А корені мобілізації сягають ще глибше.
Витоки мобілізації: від Франції до України
Кінець XVIII століття, Франція вирує революцією. Традиційні монархічні армії не можуть впоратися з новими викликами. Саме тоді приймають закон Журдана-Дельбреля, що запровадив загальний військовий обов’язок для чоловіків 20-25 років. Це було революційне нововведення, яке показало: армія — не лише справа професіоналів, це відповідальність кожного громадянина. Французька революція заклала основи сучасної концепції національної оборони, де армія - віддзеркалення народу.
У XV сторіччі на землях України, що входили до складу Речі Посполитої, військова повинність визначалася шляхетськими сеймиками та сеймами, діяла за феодальною моделлю. Основна військова сила - представники шляхти. Кожен шляхтич був зобов'язаний виставити певну кількість озброєних людей на війну (залежно від розмірів своїх земельних володінь). Чим багатший шляхтич, тим більше воїнів повинен був забезпечити.
Загальна мобілізація шляхти, яку король міг оголосити у випадку великої загрози, називалась "pospolite ruszenie", що у перекладі - "посполите рушення". Мови, країни - різні, в сенс той самий: приведення суспільства у стан військової активності. Що важливо - обидва терміни вказують на масовість та організованість дій населення в контексті війни.
У період Гетьманщини мобілізація стала більш систематизованою і була тісно пов'язана з козацьким устроєм. Основою військової організації були козаки, записані до спеціальних реєстрів. Вони мали військові обов'язки та певні привілеї. Під час війни ці реєстрові козаки були першими, кого мобілізовували.
Паралельно діяло правило: кожне велике господарство мало виставити одного воїна. Так, "служба" (близько 200 гектарів землі) зобов'язувалася забезпечити одного козака для війська. Землевласники, які не могли виставити воїна, сплачували податки для фінансування війська.
Під час загальної мобілізації до війська долучалися не тільки реєстрові козаки, а й селяни та міщани. Важливою була також участь добровольців, які вступали до лав козацтва під час великих воєнних кампаній.
І ухилення від мобілізації за часів Гетьманщини каралося суворо. В окремих випадках, особливо в періоди воєнних загроз, за відмову від військової служби могли й страчувати. Ухилянство було ганьбою. Як, власне, і тепер.
Мобілізація на українських землях у ці періоди відображала тогочасний суспільний лад: феодально-шляхетський у Речі Посполитій і козацько-демократичний у Гетьманщині. Обидві системи мали свої переваги й недоліки, але в умовах частих воєн і загроз саме козацька модель мобілізації продемонструвала більшу гнучкість і ефективність.
Перша світова війна: сила і слабкість мобілізації
Мобілізація під час Першої світової війни була безпрецедентною за своїм масштабом і організацією. Вона включала не лише призов солдатів, а й переведення економіки та інфраструктури на військові рейки.
Після вбивства ерцгерцога Франца Фердинанда і подальших дипломатичних криз, мобілізація у Австро-Угорщині та російській імперії розпочалася невідкладно, наприкінці липня 1914 року.
Процес відбувався в кілька етапів і суттєво відрізнявся залежно від країни, але був однаково болючим для всіх попри раніше розроблені організаційні плани. Наприклад, у Німеччині мали так званий План Шліффена, який передбачав швидку мобілізацію та наступ через Бельгію для стрімкого захоплення Франції. У російській імперії був розроблений мобілізаційний план (під номером "19") масштабної мобілізації усіх верств суспільства для наступу на Німеччину та Австро-Угорщину.
Протести та соціальні заворушення мали вирішальний вплив на мобілізацію та результати Першої світової війни як для російської імперії, так і для Німеччини. Обидві держави зіткнулися з внутрішніми кризами, які підірвали їхню здатність вести війну до переможного кінця.
На початку війни в російській імперії мобілізація проходила активно, було залучено від 12 до 15 мільйонів людей, це - приблизно 37% працездатного чоловічого населення. Проте вже у 1915 році поразки на фронті, значні втрати та погане забезпечення російської армії призвели до зростання невдоволення серед солдатів і цивільного населення. Далися взнаки дефіцит продовольства, інфляція, переривання у постачанні товарів першої необхідності. Соціальні протести, страйки, економічна криза і незадоволення війною призвели до капітуляції, падіння монархії та краху російської імперії.
Німеччина, попри успіхи на фронті в перші роки війни, не змогла витримати внутрішнього тиску і змушена була капітулювати, зокрема, через масові страйки та заворушення, які зірвали мобілізаційний процес. Піком невдоволення німецького суспільства стала так звана "ріп'яна зима" (1916-1917 років), коли через гострий дефіцит продуктів доводилось їсти ріпак. Найбільший страйк у січні 1918 року охопив понад мільйон робітників, які вимагали припинення війни та покращення умов праці. І це ж ще бойові дії території Німеччини навіть не торкалися.
Загалом за роки Першої світової війни Німеччина мобілізувала близько 11-12,5 мільйонів чоловіків (близько 50% працездатного населення), а Франція - понад 8 мільйонів.
Цей досвід показує, що державність не може вижити без належної підтримки в тилу і на фронті, а країни, які не можуть об'єднати свої сили, програють війни.
Перемога чи поразка - залежить від нас
Історія мобілізації в Україні - теж гіркий урок. Однією з причин поразки Української Народної Республіки була саме неефективна мобілізація. У той час, коли більшовики змогли мобілізувати понад мільйон солдатів у 1920 році, армія УНР страждала від нестачі людських ресурсів і організаційної розгубленості.
І скінчилось тим, що 8 лютого 1918 року Київ занурився у морок терору. Більшовицькі загони під командуванням російського полковника Муравйова увірвалися до міста, відкривши одну з найкривавіших сторінок в історії нашої боротьби за незалежність України.
Це була перша хвиля червоного терору на наших землях (в наступні десятиріччя вони йшли одна за одною). Захоплення столиці УНР ознаменувалося масовими розстрілами. Більшовицькі карателі безжально винищували мирне населення, священників, державних службовців, демобілізованих офіцерів колишньої російської імператорської армії. Які, на жаль, не стали на захист Києва разом із бійцями Української Народної Республіки. Вважали, що це «не їхня війна». Але сховатися від кривавої руки терору їм не вдалося – їх з родинами чекала та ж доля, що й тисячі інших мешканців Києва.
Окремої молитви заслуговує звіряче знищення учасників українського визвольного руху. Серед розстріляних - впливові діячі УНР, офіцери та генерали. Генеральний секретар земельних справ Олександр Зарудний, член Центральної Ради Ісак Пугач, Борис Бобровський, Андрій Разгон, Яків Сафонов, Микола Іванов, Яків Гандзюк... Тіла вбитих лежали просто неба. Маріїнський парк, місце прогулянок і відпочинку, став кладовищем без могил і хрестів. Ніхто не наважувався ховати жертв терору – страх паралізував місто. Київ, столиця молодої української держави, опинився у руках безжальних окупантів, які несли з собою тільки смерть і руйнування.
Минуло понад 100 років - а методи російського терору не змінилися. Буча, Ірпінь, Бородянка, Куп’янськ, Ізюм, Херсон мусили на собі відчути те ж, що й Київ 1918 року. Знову мирні люди стали жертвами окупаційної машини, знову вулиці українських міст залиті кров’ю, знову світ побачив обличчя «русского міра» у всій його жорстокості.
Бо це вже закономірність: щоразу, коли на українську землю приходив російський чобіт – будь то монголо-ординський спільник Андрій Боголюбський у 1169 році, московські війська після Переяславської ради, Петро I після Полтавської битви 1709 року чи більшовики у 1918-му – він ніс за собою лише смерть, терор і поневолення. Нічого не змінилося у ворожій манері і коли почалося повномасштабне вторгення в Україну.
Але дещо важливе змінилося в самій Україні. Вперше за останні 300 років ми маємо сильні, професійні, боєздатні Сили оборони, які не просто дають відсіч ворогу, а й звільняють нашу землю від загарбників. Наші захисники – найміцніша фортеця, яка боронить країну від чергової хвилі російського терору. Опора, завдяки якій Україна бореться не тільки за свою незалежність, а й за майбутнє всього вільного світу. «Русскій мір" - це смерть і терор. Єдиний шлях захиститись від цієї чуми – долучитись до Сил оборони та залишатись єдиною та непохитною нацією.
За оцінками істориків, ми наразі переживаємо вже 30-ту війну з Росією. Протистояння триває століттями, і зараз ми маємо унікальну можливість поставити переможну крапку, завершити багатовікову боротьбу за нашу незалежність. Саме в такі критичні моменти мобілізація стає вирішальною умовою виживання нації. Бо бездіяльність — це поразка, а єдність — сила. У 1918 році російський терор увірвався у Київ через байдужість, у 2022 році ми відкинули його завдяки нашій єдності та самопожертві.
Немає "маленької" ролі, є спільна мета: справедлива перемога. Наше суспільство мусить бути "приведеним в рух", скільки знадобиться, а не заважати мобілізації. Нічого в світі не дається без боротьби. Війна не скінчиться сама по собі, без Тебе.
Слава Україні!