Те, про що так мріяла переважна кількість громадян останні 4 роки відбулося- президентом країни став проукраїнський кандидат в результаті проведення демократичних виборів. Кожен крок новообраного президента П. Порошенка буде привертати величезну суспільну увагу, викликати дискусії, непорозуміння в одних і всебічне схвалення інших. Але перед тим як політичне інформаційне поле буде остаточно поховане під товстим шаром обговорення кадрових призначень, характеристик та досвіду нових персоналій у владі та етапів виконання новим Гарантом Конституції своїх передвиборчих обіцянок, ще раз повернемось до дня інавгурації і подивимося на нього без нальоту святкової ейфорії і солодких ілюзій, які завжди підсвідомо супроводжують людей в хвилини настання довгоочікуваної події.
Інавгураційну промову П. Порошенка розхвалили на всі лади, як хто тільки міг, не шкодуючи епітетів та компліментів. Політики, журналісти, громадські діячі, мільйони пересічних українців спостерігали за процесом вступу Порошенка в президентські повноваження, уважно ловили кожне слово та інтонацію. ЗМІ та інтернет переповнені схвальними відгуками. Але, якщо прискіпливіше придивитися до головної промови дня, виголошеної президентом в стінах ВРУ, вона для значної частини читачів відкриється з дещо несподіваного боку. І на переконання автора- з не самого кращого. Спробуємо розібратися- в чому причини загального схвалення інавгураційної промови і які величезні чорні плями залишилися не поміченими через святкове піднесення.
Приємні перспективи
Той факт, що виступ Порошенка загалом був сприйнятий позитивно, зовсім не дивує. Народ попав в психологічну пастку якісного порівняння. Довгих 4 роки нас годували примітивізмом «фанерних», вихолощених промов Януковича, які ніяк не могли сприйматися переважної більшістю мислячих та прогресивних слухачів щирими та змістовними. Всі прекрасно розуміли, що публічна риторика інтелектуально-обмеженого проффесора, є виключно ширмою для люмпенізованих прошарків населення. Відверто знущальні недорікуваті читання маразматика Азарова, суцільна, доведена до абсурду брехня штатних спікерів ПР, що не вилазили ці роки з замовних телеефірів, перевернута догори дригом бріфінгова маячня міністрів та інших постачальників словесного бруду, привчили всю країну пропускати мимо вух їх ораторські потуги і становили інтерес лише в якості пошуку нових мемів, обмовок та відвертих ляпів. Народ усвідомлював- реальна політика владою Януковича робиться непублічно, залаштунково, з підтекстами та пересмикуванням фактів.
На фоні такого базису будь-яка відверта, програмна промова нового керманича країни неминуче виглядала б переконливою, чесною, проникливою. Але настрої громадян, що щиро поділяли погляди Майдану та сприймали зміну лідера країни виключно через призму позитиву, дещо знизили критичність мислення. Пройдемося по основним тезам Порошенкової промови.
Найбільшу увагу оратор приділив питанню незворотності обраного курсу на євроінтеграцію. Зважаючи на те, що це світоглядне питання цивілізаційного вибору нації стало приводом до початку ЄвроМайдану, це абсолютно логічно. Наразі питання асоціації з ЄС фактично вирішено, тому Порошенко очікувано пішов далі і проголосив стратегічною метою курс на вступ до Євросоюзу. Але всі прекрасно розуміють, що імовірність такого результату роботи в рамках однієї каденції новообраного президента дуже низька. І через внутрішні проблеми України, і через наявну потужну кризу самого ЄС, і через значний опір багатьох його членів щодо питання розширення. Скажемо відверто- солодощі багаторазового повторення європейської тематики це скоріше не реальна ціль діяльності нового президента, а покажчик курсу, початок якого без можливостей повернення назад він хоче прокласти.
Цікавим виглядає факт домінуючого використання в риториці колективної форми- українці, ми, народ. Це може свідчити про дві речі- з одного боку Порошенко напряму свідомо та впевнено асоціює свої дії з бажаннями переважної більшості суспільства. І зважаючи на рекордну підтримку його кандидатури вже в першому турі, це виправдано. Але з іншого боку відносно невелика вживаність форми «я» говорить про підсвідоме бажання перекласти свою власну відповідальність за долю країни на загал. Особливо недоречно виглядає це «я» пов’язаним з гарантуванням мешканцям Сходу прав використання російської мови на рівні з державною, хоча таке рішення не може бути реалізовано без підтримки конституційною більшістю в 300 голосів ВРУ. В поєднанні з лише єдиним вживанням в інавгураційній промові слова «Рада» (парламент), в якій наразі Порошенко формально не має коаліційної підтримки на партійній основі, а може опиратися лише на розрізнені групи впливу, кричуще доводить- новий президент або переоцінює свої сили та дає популістські обіцянки, або ж навпаки- вже отримав за кулісами тверді гарантії підтримки від справжніх власників парламентських груп та фракцій, що готові переформатувати коаліцію «під нього».
Контраверсійно виглядало звернення до мешканців Донбасу російською мовою. На глибоке переконання автора такий підхід був би доцільним не «до» реалізації спеціального (регіонального) статусу російської мови в окремих областях України, а лише «після». Єдиним виправданням цього слугує беззаперечний факт, що наразі головні події країни відбуваються саме там. Тому Порошенко відійшов від програмної, глобальної риторики та вимушено занурився в конкретну проблематику поточного моменту. Для того, щоб Донбас його вустами почув решту України. Цим самим виправдовується рекордна вживаність слів та змістів, пов’язаних з «миром». Чого, на думку автора, слід було уникнути Порошенку так це дріб’язковості і згадки про «стрєлків», «бєсів», «абверів».
Найбільш потужно виглядали частини промови, присвячені питанню Крима, унітарного устрою України, остаточного розвінчання спекуляцій навколо федералізації та взагалі зовнішньополітичні аспекти- співпраці з міжнародною спільнотою, роботи над забезпеченням провідними країнами світу гарантій суверенітету України шляхом зміни Будапештського меморандуму на повноцінні міжнародні угоди про безпеку. Переконливо прозвучали заяви Петра Олексійовича про відданість парламентсько-президентській формі правління, що зможуть унеможливити узурпацію влади.
Приховані розчарування
А тепер прийшов час поговорити про провали. Які переважною більшістю слухачів, що були зачаровані живою, емоційною промовою, коли Порошенко інколи зривав голос і чеканив акценти, не були помічені.
Щоб поговорити про головний і найбільш вражаючий, необхідно пригадати не привід до початку ЄвроМайдану, а глибинні причини, що призвели до Революції. Якщо систематизувати всі вимоги та суспільні запити, які створили в країні революційну ситуацію, то отримаємо три площини:
1. Соціально-економічна. Це було переважно повстання середнього, креативного класу, проти існуючої ерзац-капіталістичної, олігархічної моделі економіки, побудованої на корупційних механізмах, що знищують конкуренцію, рівність можливостей та справедливий розподіл державних багатств. Модель української економіки та соціуму, як не дивно це казати на початку ХХІ ст., має більше схожостей з пізнім феодалізмом. Це було повстання не тільки підприємців чи дрібних буржуа, це було повстання скоріше всіх, хто добивався свого права на майбутні економічні свободи та справедливість, боровся за ефективність державного управління та побудови партнерських відносин з державою.
2. Національно-визвольна, антиколоніальна. Величезне піднесення національної свідомості не стільки виключно українців, як потужний поштовх до остаточного формування політичної нації- сукупності різних етносів і національностей, об’єднаних боротьбою за спільне майбутнє в рамках єдиного політичного проекту розвитку країни. Розвиток цього напрямку революційної боротьби Україна вимушено отримала, обороняючи свою територіальну цілісність від зазіхань Росії, типового імперіаліста-агресора. Це боротьба, яка була безкровно виграна в 1991 році під час проголошення Незалежності, та частково заклала підвалини Майдану-2014 восени 2004 року.
3. Світоглядно-цивілізаційна. Революцією Гідності ми назвали Майдан, що вийшов за межі питання ЄвроАсоціації. Боротьба народу за піднесення моральних якостей, очищення владних структур від корупціонерів та хабарників, створення соціальних ліфтів, відбудова повністю зруйнованої попереднім політичним режимом Держави, як набору інституцій, необхідних громадянському суспільству для реалізації своїх цілей та намірів на шляху розвитку.
Ось за все це одночасно стояв Майдан. За всі три повноцінні напрямки реформування влади, суспільства, держави.
Президентська програма дій має назву «Жити по-новому». З чим асоціюється такий шлях? З термінами реформа, зміни, оновлення, відбудова і нарешті- люстрація, вимога №2 не тільки майданівської спільноти, але і тієї третини України, яка не підтримала Майдану, або ставилася до нього нейтрально, тим не менше так само вимагаючи очищення влади і відсторонення з її лав корупціонерів та хабарників. Зважаючи на те, що сукупна вживаність цих слів в інавгураційній промові Порошенка близька до нуля, не зрозуміло- яким чином він доб’ється «життя по-новому»?
Те саме стосується і питання корупції, як найбільшого зла не просто владних вертикалей, але і суспільного мислення загалом. Порошенко пропонує обмежити боротьбу з корупцією проголошенням заклику «Влада не бере, а народ не дає»? А де згадки про структурну роботу в цьому напрямку- створення та законодавче забезпечення роботи Антикорупційного та Люстраційного комітету, які існують наразі лише у вигляді громадських організацій тому, що всі намагання громади їх заснувати в якості частини державного механізму активно блокуються корупціонерами у ВРУ?
Економічний блок промови Порошенка був фактично присвячений лише питанню створенню робочих місць та сприянню в цьому держави підприємцям. Типовий підхід власника великого бізнесу. Жодного слова про необхідні економіці структурні зміни, розворот держави обличчям до того самого креативного, середнього класу, який став рушійною силою Майдану і є носієм, продуцентом світоглядно-цивілізаційних змін в Україні. Жодного слова про кричущу потребу тимчасової лібералізації економіки в умовах значного падіння ВВП та рецесії цілих галузей.
Жодного слова про відповідальність влади перед народом, стосовно майбутнього. Месседжі майбутнього зростають там нібито на односторонньому підході- на безроздільній довірі виборців до обраної влади без зворотнього зв’язку. Дякуємо, це ми вже проходили.
Тричі перечитавши та прослухавши цю промову, око і вухо змогло зачепитися лише за одну цитату про «людський капітал», яка могла б претендувати на вхід в Історію. Але навіть вона була вимовлена мовою не політика, не національного лідера, а скоріше стилістикою бізнесмена. Критику щодо залучення до промови Порошенка цілого абзацу тексту з колишнього виступу Ю. Тимошенко, не варто вважати звинуваченням у плагіаті. Але, зважаючи на інший факт відвертого плагіату, про який знає не так багато читачів - пряме запозичення PR-командою Порошенка, колишніми політтехнологами Юлії Володимирівни, слогана «Жити по-новому» в БЮТу зразку 2006 року, та проблемні питання, які були помічені автором у виступі президента, інавгураційна промова видається міцною, але однобокою, посередньою, точно не шедевральною і не визначальною. Щоб зрозуміти авторську оцінку, варто зазначити- мого голосу не віддано за двох перших призерів виборчих перегонів, але вибір народу був сприйнятий з величезною повагою та бажанням співпрацювати з новим керманичем країни, допомагаючи йому і його команді в реалізації плану відбудови і реформування країни.
Хто кого породив?
Повертаючись до нашого «триєдиного» визначення рівнів Майдану, який був підтриманий 2/3 українського суспільства, завдяки якому була демонтована верхівка режиму Януковича, з’явилася можливість проведення позачергових виборів та завдяки чому і переміг Порошенко, абсолютно логічно уявляти, що переможець апріорі повинен розглядатися як «Президент від Майдану». Звісно Порошенко має бути президентом всієї України, навіть тієї її частини, яка мислить і мріє по-іншому і він про це доволі вдало висловився. Він уважно прислухався до окремих регіонів, а чи прислухався він до тих, хто своїми руками і життями посадив його в головне крісло країни? Чи хоча б одним словом новообраний президент подякував не просто свої виборцям, які потрудилися лише заповнити бюлетень, а нам, сотням тисяч, які 3 місяці простояли на головних вулицях столиці, які пройшли через незаконні арешти, побиття, затримання, матеріальну підтримку Революції, багаточисленні пікети, бойові зіткнення, поранення, каліцтва та, нарешті, смерті?
Точно не за це мовчання стояв Майдан. Той самий, про який Петро Олексійович у своїй інавгураційній, програмній промові не згадав жодним словом. Жодним. Словом.
©ЦЗ