Зв’язки Кличка та Льовочкіна – це секрет Полішинеля. Про них писалося багато, й нічого принципово нового тут не скажеш. Нагадаю, що у 2014-му нардеп Михайло Апостол робив запит до прокуратури – з проханням перевірити діяльність комунального підприємства «Київміськбуд». «Мені стало відомо, – писав Апостол, – про створення в травні 2012 року організованої групи у складі Льовочкіна, Кравця, Райка та Кушніра, яка заволоділа майном компанії «Київміськбуд». Прокуратура швидко відкрила кримінальне провадження й так само швидко його закрила. Відтак справа про перехід муніципальної компанії у приватні руки потрапила під «юрисдикцію» Київради. Пригадую, як тодішній член КР і представник антикличкової опозиції Василь Гацько бідкався на нежиттєздатність комісії, котрій доручили розслідувати ситуацію. Формально вона існує, але де-факто є заблокованою депутатами, керованими Кличком.
Чому це все так важливо зараз? Окрім встановлення істини (що, погодьмося, є актуальним завжди) є також потреба розібратися в побоїщі, що сталося в Святошинському провулку. Головні дійові особи останнього – громада та компанія «Київміськбуд». Компанія демонструє юридично чинні документи, що роблять її забудовою законною. Громада ж не бажає визнавати таких законів, вона діє, виходячи з власного уявлення про доцільність. Сили двох сторін не є рівними: за «Київміськбудом» стоїть мер та його «партнери» в особі все того ж Льовочкіна та / або його довірених осіб, його перевіреного менеджменту. Без протекції «Київміськбуд» не отримав би нічого: ані юридично бездоганних дозвільних документів, ані ласих шматків землі, ані активних силових дій правоохоронців. Щодо останніх, то тут варто згадати усі попередні епізоди київської будівельної війни, коли найнята забудовниками «тітушня» гамселила мирних мешканців (до 2014-го вони справді були мирними та цілковито беззбройними!), а міліція не втручалася у скандал.
Формально 80% акцій «Київміськбуду» належать громаді, фактично ж компанія є придатком до олігархічного бізнесу. У такому вигляді вона місту не потрібна. З точки зору економічної доцільності, преференції для «обраних» стимулюють монополізм, від якого ми й так страждаємо в енергетичній сфері. Крім того, монополізм вбиває бізнес, у зародку придушуючи здорову конкуренцію. Загалом з так званих комунальних підприємств Києва частина збанкрутувала, частина є геть не потрібним рудиментом, а ще частина – давно перейшла у приватні руки. Серед збиткових та сумнівних КП давно слід провести «люстрацію», але меру не до того – у пошуках політичних партнерів він розпродує те, що залишилося від міста.
А наелектризоване суспільство реагує на всі ці процеси по-своєму. Віднині кожен забудовник (навіть із чесними намірами) стає чинником подразнення. Він – як червоне ганчір’я для бика, потенційний ворог без права реабілітації. Можна спрогнозувати, що віднині кожен виритий котлован ставатиме місцем потенційного конфлікту. І там, де будувати не можна категорично, і навіть там, де це робити і можна, і потрібно. І якщо раніше громада програвала у сутичках із екіпірованими арматурою «тітушками», то тепер вона озброїлася сама. Озброїлася і буквально (дістати в Києві зброю нині не є проблемою), і фігурально (як у випадку із Святошинським провулком, коли на бік мешканців став полк «Азов» з навичками ведення не лише герильї, а й справжньої війни). За цей новий виток насильства та поглиблення прірви між забудовниками та мешканцями міста ми також маємо подякувати київській владі.
За що іще їй подякувати? Наприклад, за новий Генеральний план розвитку Києва. За те, що в ньому передбачено зведення близько 28 млн. кв.м. житла в межах існуючих територій міста, зменшення площі парків і скверів та збільшення висотності будівель (до 54 м) в центральній частині столиці. Іще можна подякувати за те, що непрозорий конкурс на посаду головного архітектора тривав майже рік. А завершився обранням Олександра Свистунова – креатури Вадима Столара, бізнесмена та забудовника, директора «Київоблжитлобуда». Столар не був помічений в надто трепетному ставленні до Києва, його старовини та культурної спадщини – інтуїція підказує, що Свистунов піде стопами свого покровителя. Новими обличчями та «свіжою кров’ю» в даному разі й не пахне, але суть навіть не в цьому, а в незмінності правил гри.
А правила ці такі, що причетний до привласнення «Київміськбуду» Сергій Льовочкін не тільки не є об’єктом розслідування, а навпаки – почувається як сир у маслі, добудовуючи свій маєток в Конча-Заспі. І судячи з того, що нова нерухомість депутата будується саме під Києвом, а не деінде, тікати з України Льовочкін наміру не має. Досить непогано почуває себе тут і Віталій Кличко. Його не може не турбувати найближче майбутнє, але все ж українські політики належать до того сорту людей, що живуть одним днем. Цей день може бути розтягнутим на всю їхню каденцію – далі вони не заглядають. Через цю короткозорість ми вмиваємося не лише сльозами, а й кров’ю, пролитою у локальних сутичках. Як довго це триватиме – покаже час.