Дві короткі ілюстрації до моїх слів.
Наприкінці минулого року міністр освіти Табачник витратив на «рекламу» українських вузів в Таджикистані, Узбекистані, Казахстані, Туркменістані та країнах Північної Африки 5 млн. гривень. При цьому синхронно було припинено діяльність десятків сільських шкіл у зв’язку з діагнозом «недостатність фінансування».
Не відстають від начальника і колеги «на місцях». До прикладу, Кримському міністерству освіти і науки закортіло придбати конвекційні печі на 8 мільйонів гривень. При цьому місцевим «табачникам» вдалося настільки завищити ціни на дефіцитну в теплому краї техніку, що до кишень зацікавлених осіб було передислоковано 5 млн. – дві третини від вартості тендеру!
На жаль, таких прикладів «освоєння» державних коштів не лише вистачає. Їх кількість катастрофічно збільшується. Вони вкотре переконують у тому, що справжня політика не в «державних мовах» і «геополітичних виборах», справжня політика у використанні бюджетних коштів.
Ситуація настільки дійшла краю, що й прем’єр був змушений на неї публічно відреагувати: «У навчальні заклади Вінницької, Рівненської, Київської областей продукти харчування постачаються з націнкою у 45-60% від вартості! То чи є совість у постачальників, не кажучи вже про те, що це цинічне порушення постанови Уряду про граничний розмір торгової націнки».
Така оцінка демонструє патологічне нерозуміння ситуації. Зі слів Азарова, в усьому винні постачальники.
Якщо йти за його логікою, саме вони «розпилюють» бюджет, саме вони силою примушують чиновників купувати товари втридорога на псевдо-тендерах, саме вони кидають тінь на держслужбовців – невинних жертв змови підступних бізнесменів. Від них же страждає репутація голів тендерних комітетів, які підписують закупівлі по захмарних цінах, посадовців державної фінансової інспекції, які впритул не бачить завищення цін подекуди в три-чотири рази.
Але, безперечно, в ролі найбільшої жертви бізнесменів-зловмисників опиняється прокуратура – саме її невмолимі постачальники примушують «не бачити» складу злочину в діях усіх попередніх «жертв». Одним словом, було б смішно, якби не було так сумно.
Водночас, деякі експерти серед причин такої вакханалії насамперед називають недосконалість тендерного законодавства. І з ними собі дозволю не погодитися.
Навряд чи наше законодавство у даній сфері є ідеальним, але воно точно не пропонує чиновнику красти. До прикладу, закупівлі в комерційному секторі законодавством взагалі не регулюються. При цьому, чи можете ви уявити ситуацію, коли менеджер кав’ярні закуповує продукти втричі дорожче від ринкової ціни? Та його вже наступного дня власник із роботи викине, ще й гроші примусить повернути. Або, чи можете уявити підрядник на будівництві, що купує цеглу на за цінами, що вдвічі перевищують ринкові? Його швидше власник будівництва замурує в стіні з придбаної ним цегли.
Очевидно, проблема криється все ж у відсутності персональної відповідальності посадовців. В описаних мною прикладах, як і в багатьох інших, контролюючі органи закривають очі на явні порушення закону, не карають там, де вина чиновника є очевидною. Прокуратура, яка мала б виконувати роль караючого меча «кинутого» власника (тобто нас із вами), часто-густо приймає в «розпилі» бюджету чи не найактивнішу роль. Тобто закон є, але він не спрацьовує – так би мовити, в’язне в круговій поруці та безвідповідальності.
І все ж завершити думку хочу оптимістично. Під кожним фактом відвертого «кришування» розпилу бюджетних коштів, під кожною відповіддю на депутатське звернення, за підсумками якого в корупції «не знайшли складу злочину», стоїть підпис конкретного прокурора, конкретного голови місцевої КРУ. Як тільки нинішня опозиція набуде владних повноважень, персональна відповідальність казнокрадів відновиться. І я особисто зроблю все, щоб ця відповідальність виявилася кримінальною.