Усього лише 150 метрів відділяють будинок Українського радіо на Хрещатику, 26, від майдану Незалежності, центрального місця трьох революцій, які визначили сучасне обличчя України. Тому й географічно, й інформаційно, й особисто журналісти центрального українського мовника завжди були в епіцентрі громадського волевиявлення.
Доводилося долати провладну позицію керівництва, нехтувати власну безпеку, але голос правди так чи так завжди проривався в ефір.
Іще в червні 1990 року 84 працівники Українського телебачення і радіо написали відкритий лист «Не бажаємо бути телерадіоконсерваторами» з протестом проти диктату керівництва й вимогою переорієнтувати ефір на користь співвітчизників, а не партійного апарату.
Революція на граніті
У жовтні 1990 року майбутній майдан Незалежності заповнили студенти з вимогами про відставку уряду Віталія Масола та відмову від підписання нового Союзного договору. Учасники наметового містечка на граніті наділи пов’язки: білі (на знак голодування) та чорні, за якими вирізняли членів самоохорони, до обов’язків якої входило також і тестування принесених води та чаю, щоб у них не було отрути. «Наскільки ж це вказувало на готовність до самопожертви всіх учасників протесту!» — наголошує гендиректор Національного музею Революції гідності Ігор Пошивайло в ефірі УР-1.
10 жовтня 1990 року протестувальники прийшли під будівлю Держкомтелерадіо на Хрещатику, 26. Їм дали змогу озвучити вимоги в прямому ефірі, а незабаром 25 радійників та телевізійників виступили із заявою про потребу департизації мовника й припинили своє членство в КПРС.
«Журналісти Українського радіо не могли замовчувати цю подію», — згадує про масові протести студентів у Києві багаторічний журналіст Українського радіо, а нині член наглядової ради Суспільного мовлення Вячеслав Козак. Масові протести, коли студенти з усіх областей України приїхали до Києва й організували наметове містечко, стали справжнім викликом для влади. Він каже, що навіть в умовах тодішнього контролю вдавалося готувати репортажі, які виходили в ефір. Один із таких репортажів готував і сам Вячеслав Козак для програми «Колос», адже багато студентів представляли аграрні виші. «Можливо, це було ще небезпечно, але ми це робили», — каже він.
Помаранчева революція
У 2004 році через фальсифікацію президентських виборів на користь Віктора Януковича мільйони громадян України вийшли на протести, які потім дістали назву Помаранчевої революції. Влада за порадою російських політтехнологів намагалася утримати інформаційне середовище під контролем за допомогою так званих «темників» — інструкцій з переліком тем та тональності їх висвітлення, які розсилали по редакціях і були обов’язковими до виконання. Журналісти Українського радіо були серед тих, хто всіляко опиралися «темникам» на особистому рівні, додаючи до повідомлень неузгоджені коментарі або й узагалі відмовляючись давати в ефір спотворену інформацію.
Дух Українського радіо часів Помаранчевої революції можна відчути в репортажі Катерини Лисенко, який пролунав в ефірі 22 грудня 2004 року: «На вулиці Києва вийшли сотні тисяч людей. Незважаючи на мороз, складні умови й численні погрози, ці люди захищають своє право голосу, своє право вибору та своє майбутнє. Цим оптимізмом переймаєшся. Ті, хто так упевнено йде до перемоги, безсумнівно, переможуть».
Урешті журналістська спільнота відкрито й масово відмовилася виконувати вимоги будь-яких «темників».
Революція гідності
«Темники» зникли майже на десять років, щоби знову з’явитися у вигляді тиску на журналістів під час Революції гідності 2013–2014 років.
Однак і тут працівники Українського радіо виявляли принциповість: події на Майдані та в регіонах широко висвітлювали в ефірі. Передачу «Культ особи» перепрофілювали: її постійними гостями стали активні учасники протестів. А в найбільш напружені хвилини протистояння вели стрими в прямому ефірі.
Роман Коляда, який тоді вів праймовий проєкт «Український вимір», згадує: наступного дня після промови на Майдані, 1 грудня 2013 року, до нього в студію завітали Блаженніший Любомир Гузар і Євген Сверстюк. «Я не пам’ятаю, як саме запросив їх, але факт є факт, є фото», — каже Коляда. У студії вони обговорювали багато разів повторені зі сцени Майдану слова Гузара: «Чиніть добро». Багато гостей ефіру тоді були «пропахлі димом Майдану», адже на Майдані можна було знайти фахівців з усіх галузей — від інженерів-мостобудівників, лікарів і вчителів до економістів та футурологів.
Одного разу на ефір до Романа завітав професор КПІ, а під час його візиту розпочалася позапланова трансляція з Верховної Ради. Ведучий запропонував записати інтерв’ю, щоб гість не повертався наступного дня, але професор відповів:
«Мені недалеко, я тут на Майдані через два намети від Поштамту живу». І справді, наступного дня він прийшов у тій самій прокопченій куртці, що й учора.
Приходили гості з Євромайдану в ефіри й до нинішнього керівника Першого каналу Українського радіо, а тоді ведучого програми «Порядок денний» у вечірньому праймі — Юрія Табаченка. Однією з гостей, яку запросила редакція, стала Руслана Лижичко. «Звісно, це не мало б сподобатися тодішній владі, але побоювання нікого не спинило», — згадує Юрій. Незадовго до прямого ефіру керівник радіокомпанії Тарас Аврахов запитав у свого заступника Анатолія Табаченка: «Руслану даємо в ефір, що ж це буде?». «Будуть дикі танці», — віджартувався той. І ефір відбувся.
У переломні дні Революції гідності, наприкінці лютого 2014 року, у Національній радіокомпанії України розгорнулися напружені події. Почалося все з рішення призупинити прямоефірне мовлення із 20 до 24 лютого: передачі, окрім коротких випусків новин, мали звучати в записі. Керівництво аргументувало це потребою перевести служби забезпечення ефіру з Хрещатика, 26, у Будинок звукозапису «задля безпеки журналістів та гостей». Частина колективу це сприйняла в штики. «Виходить, що в найважчий період життя країни Національне радіо припиняє в прямому ефірі (окрім випусків новин) інформувати населення про перебіг важливих подій», — ішлося в заяві журналістів «Променя». Надалі на кількох зустрічах колективу працівники радіо висували вимоги звільнити керівництво, створити редакційну раду, запропонувати представників до наглядової ради та захистити свободу слова й незалежність мовника. Водночас від 26 лютого у вечірньому ефірі Першого каналу Українського радіо стала звучати «Громадська хвиля» — передача, яку створювали журналісти Громадського радіо.
А вже у квітні 2014 року парламент України ухвалив Закон «Про Суспільне телебачення і радіомовлення України», виконавши так одну з неодмінних вимог усіх трьох революцій.