ГлавнаяКультура

​Постмодернізм по-американськи: 10 письменників

“Цього я не знаю” – так російський поет Інокентій Анненський почав свою статтю “Що таке поезія?”. Подібно можна було б почати і розмову про постмодернізм, зважаючи на цілковиту розмитість значення цього слова у філософів, соціологів, культурологів і критиків, однак слід одразу домовитися щодо термінів. Вочевидь, треба розрізняти поняття “доба Постмодерну”, “постмодерний” і “постмодернізм”, якими часто означують прямо протилежне, і зазначити, що постмодернізмом в цьому тексті буде називатися художня творчість, яка постала після 1945 року і була націлена на пошуки нових формальних і змістових прийомів або на докорінне переосмислення старих.

В американському контексті постмодерністів часто ототожнюють або виокремлюють з письменників так званої “школи чорного гумору”, яких, напевно, не варто виділяти окремо. Цікаво, що загалом постмодернізм у США сформувався під значним впливом європейської історії (зокрема, Другої світової війни) та європейської літератури (авангардизм, “театр абсурду”, екзистенціалізм тощо), а час існування цього явища більшість критиків відносить до другої половини ХХ століття, десь у межах 1949–1996 рр., де перша й остання дати – це роки появи знакових постмодерних текстів. Постмодернізм ХХІ століття, першим твором якого вважають експериментальний “Дім із листя” (2000) Марка З. Данілевськи, уже не так просто класифікувати, бо він усе ще триває.

Готуючись до видання українських перекладів визначних творів американського постмодернізму, хотілось би звернути увагу на найважливіших авторів цього напряму та їхні тексти, які, безперечно, варті уваги.

Максим Нестелєєв, Перекладач

Джон Гоукс / John Hawkes (1925–1998)

Фото: ndbooks.com

Автор одного з найперших постмодерних романів в Америці та ще кільканадцяти творів різних жанрів, який тридцять років визначав стиль літератури США аж до славнозвісного роману Пінчона про людей і ракети, на який він безпосередньо вплинув. “Людожер” (1949) Гоукса – галюцинаторне видіння Європи, хоч, імовірніше, видіння внутрішнього життя європейців, їхньої “душевної вигрібної ями”. У трьох частинах роману осмислено жахіття війни, адже письменник визнавав, що саме звідси походить усе ним створене, тоді як зло – це єдине чисте слово, яке хотілось би зберігти. Гоукс описує події під час Першої світової війни і якраз після Другої, зводячи їх до спільного знаменника: німецької ідеології і характеру, що прагнуть відновити колишню національну велич. Дещо відсторонене, подеколи навіть вишукане зображення насильства та майстерний “потік свідомості” у його романах (одним з найкращих називають “Лаймову гілку”) мали вплив на багатьох авторів, а сам Гоукс пройшов мистецький шлях від сюрреалізму до реалізму, у такий спосіб увиразнивши стильову різноманітність постмодернізму.

Вільям Ґеддіс / William Gaddis (1922–1998)

Фото: www.thedailybeast.com/Courtesy of Sarah Gaddis

Автор усього лише п’яти великих епічних текстів, за два з яких він отримав найвищу літературну премію країни – Національну книжкову. Перший його твір, “Визнавання” (1955), про підробки у живописі та про гроші, які на цьому можна заробити, написаний у досить традиційному стилі, та водночас це переосмислення всіх класичних різновидів роману, що оновило романну форму і спонукало американських постмодерністів інакше подивитися на цей заскорузлий жанр. Пізніше захопився можливостями діалогічної форми, подаючи у своїх текстах фрази без адресатів і адресантів. Тематика романів Ґеддіса: мистецтво – бізнес (“Дж Р”) – релігія (“Теслярська готика”) – закон (“Його власні фіглі”). Свій останній твір – “Агапе агов” – він закінчує за два місяці до смерті. Це 96-сторінковий монолог митця, що силкується дописати працю про механічне піаніно, який концентрує в собі всі вищезазначені теми, про що може переконатися наш читач, бо лише цей найменший текст Ґеддіса перекладено українською.

Джозеф Макелрой / Joseph McElroy (1930)

Фото: Boone McElroy

Найскладніший автор у цьому переліку і до того ж безкомпромісно складний, адже вважає, що читач має постійно балансувати на межі нерозуміння, усвідомлюючи те, що в ХХ столітті знання – це незнання. Макелрой досягає цього ефекту, перевантажуючи свої дев’ять романів науковими термінами, жаргонною лексикою, авторським синтаксисом, нелінійною оповіддю. Найпоказовіший його твір – „Жінки та чоловіки” (1987) – часто потрапляє до списків найбільших художніх творів (1192 сторінки).

Томас Пінчон / Thomas Pynchon (1937)

Фото: www.independent.co.uk

Центральний автор американського постмодерного канону, співець параної й ентропії, найяскравіший представник так званої "історіографічної метапрози" (Лінда Гатчеон), адже найголовніше в його текстах – це “дух часу”, саме тому романи й оповідання Пінчона завжди прив’язані до конкретного часу й простору. Так, зокрема, сюжети його творів розгортаються в усі десятиліття ХХ століття, однак є ще “Мейсон і Діксон” про XVIII століття і найновіша “Кривава межа” (2013) про події 9/11. Своєрідною "Біблією постмодернізму" називають його роман "Гравітаційна райдуга" (1976) про події Другої світової війни і Тайрона Слоутропа, який своєю найчутливішою частиною міг передчувати ті місця в Лондоні, куди мали падати німецькі Фау-2. Однак є думка, що все, що там відбувається – це кілька секунд сновидіння Пірата Прентіса перед тим, як у нього влучить ракета.

Вільям Г. Ґесс / William H. Gass (1924)

Фото: tunneling-bigother.com

Найстарший письменник у цьому списку і один із найцікавіших літературних критиків США. Автор усього лише трьох романів, який вигадав наріжне поняття “металітература” (вжив його в есеї 1970 року) на позначення художніх творів, змістом яких є процес написання художнього тексту, а головним персонажем – письменник. Саме так побудовано його другий роман “Тунель” (1995), який Ґесс писав 26 років і здобув за нього Американську книжкову премію. У ньому йдеться про професора історії Вільяма Фредеріка Колера, який пише працю “Провина і невинність у гітлерівській Німеччині”, поступово перетворюючись на параноїка, що ховає рукопис від дружини і вирішує рити потаємний хід у своєму підвалі.

Джон Барт / John Barth (1930)

Фото: hub.jhu.edu/André Chung

Теоретик і практик постмодернізму, який пояснив чому і як закінчився один художній метод (“Література вичерпання", 1967) і почався інший ("Література виповнення", 1979), до якого належав він сам. На думку критиків, Барт пройшов шлях від культового автора до класика (тоді як Пінчон навпаки), експериментуючи з усіма епічними жанрами (від есеїв і листів і аж до "Великого американського роману”), почавши як представник доволі умовної "школи чорного гумору” (два перші романи), поминувши “метапрозу” (“Загублений у кімнаті сміху”, “Химера”), історичний роман (“Продавець дурману”) і дійшовши до цілком реалістичного стилю, вичерпання якого він сам же колись і оголосив.

Роберт Кувер / Robert Coover (1932)

Фото: EAST NEWS

Невтомний переосмислювач казкових і мандрівних сюжетів, у творчості якого поняття “металітература” розкривається щонайповніше. У перших двох романах звертається до теми утворення культів. Довкола людини, яка єдина вижила після аварії в шахті – “Походження брунистів” (1966), яке 2014 року мало 1000-сторінкове продовження “Брунистський день гніву”; та довкола такого улюбленого американцями бейсболу в “Усесвітній бейсбольній асоціації” (1968). Найзначнішим його твором називають “Публічне спалення” (1977) – політичну сатиру і частково магічний реалізм про президента Ніксона та страту подружжя Розенберґів 1953 року. Активно підтримує електронну літературу, а ще 1992 року напророкував кінець книжок (поглинання їх гіпертекстом), однак усупереч своїм твердженням першого січня 2017 року з'явиться його роман, що продовжує події “Пригод Гекльберрі Фінна” Марка Твена.

Дональд Бартелмі / Donald Barthelme (1931–1989)

Фото: theviewspaper.net

Автор декількох романів, відомий переважно своїми короткими фрагментарними творами, де він намагається уникати звичної сюжетної структури: збірки “Шістдесят оповідань” (1981), “Сорок оповідань” (1987), “Політ до Америки: ще 45 оповідань” (2007). Його вважають одним з чільних представників “школи чорного гумору”, хоча його новели дуже різні за тематикою, а за настроєм радше елегійно-іронічні, аніж брутально висміюють смерть і хворобу. Так, зокрема, його лірична новела “Повітряна куля” надихнула Д. Ф. Воллеса облишити філософію і стати письменником.

Дон Делілло / Don DeLillo (1936)

Фото: http://ijas.iaas.ie/

Автор 17 романів і лауреат усіх можливих премій (за винятком хіба що Нобеля), в останньому романі якого персонаж їде в український добробат і гине під Констянтинівкою. Так само, як і Бартелмі, він називає Семюеля Беккета найважливішим для себе письменником, хоча вони запозичують у нього геть різні ідеї. Від “Американи” (1971) до “Абсолютного нуля” (2016) Делілло різними, однак завжди відсторонено вразливими та застережливими, голосами пророкує небезпеки прийдешнього: від тероризму до трансгуманізму. Почавши писати вже в досить зрілому віці, він вибудовує “романи-системи” (Том Леклер), де навіть реальний газетний збіг на одній шпальті перемоги бейсбольної команди й успіхів радянської атомної програми (як у його найбільшому романі “Підземний світ”, 1997) є ознакою наближення неминучого апокаліпсису.

Девід Фостер Воллес / David Foster Wallace (1962–2008)

Фото: power2live.net

Автор двох завершених романів і одного незавершеного, двох, напевно, найкращих збірок есеїв у ХХ столітті, а ще численних нарисів й оповідань. Перший роман “Мітла системи”, за його свідченням, це охудожнена дисертація, звідки всі зазвичай чомусь згадують тільки першу фразу: “Більшість досить привабливих дівчат мають досить непривабливі стопи”. Найвідоміший його твір – “Нескінченний жарт” (1996) – заледве не відразу після публікації набув статусу культового й підбив підсумки американських 90-х. Хоч для самого автора це була спроба відповісти на питання, як усе ж таки живеться в США наприкінці другого тисячоліття. Якщо дещо скоротити авторську відповідь на поставлене запитання (у романі 1079 сторінок), то вона буде така: кепсько живеться. Воллес вигадує недалеке майбутнє, де роки мають назву спонсорів (пакетів для сміття чи мила), США об’єдналася з Мексикою і Канадою в О.Н.А.Н. (Організація Норт-Американських Націй) із кумедним гербом, де зображено орла в сомбреро з мітлою і балончиком з дезінфікувальним засобом в одній лапі та кленовим листям в іншій. У романі багато членів родини Інканденци, канадійських сепаратистів, наркотиків і авторських приміток до приміток, а також є відеокартридж, від перегляду якою може відірвати лише смерть.

Максим Нестелєєв, Перекладач