Головнокомандувач несе відповідальність не просто за те, щоб у штабах працювали правильні люди або щоб організаційна структура відповідала певній моделі. Його завдання – забезпечити, щоб ця система давала результат на полі бою.
Я вважаю підхід, за якого бойовий досвід фактично стає універсальним критерієм професійної придатності офіцера Генерального штабу, помилковим. Бойовий досвід – безумовна перевага для багатьох посад. Він дозволяє краще розуміти реалії фронту, обмеження підрозділів, психологію особового складу та наслідки штабних рішень. Проте бойовий досвід сам по собі не робить людину компетентним стратегом, планувальником, аналітиком чи фахівцем із ресурсного забезпечення.
Генеральний штаб виконує широкий спектр функцій. Це стратегічне планування застосування Збройних Сил, планування оборони держави, мобілізаційна робота, організація підготовки військ, розвиток спроможностей, координація, стандартизація, аналіз та прогнозування характеру майбутніх воєнних дій.
Для частини цих завдань безпосередній бойовий досвід не є обов’язковою умовою професійної придатності. Натомість критично важливими можуть бути спеціалізована освіта, досвід оперативного планування, знання військової логістики, аналітичні здібності, розуміння оборонного планування або досвід управління складними системами. Володіння кількома іноземними мовами, врешті решт.
Наприклад, фахівець, який багато років працював над плануванням мобілізаційного розгортання, організацією логістики, розвитком систем управління чи забезпеченням кібербезпеки, може бути значно кориснішим на відповідній штабній посаді, ніж офіцер із великим бойовим досвідом, але без необхідної спеціалізації.
Є й інша проблема – інституційна пам’ять.
Генеральний штаб не повинен щоразу починати роботу з нуля після зміни керівництва. Його ефективність залежить від збереження професійних знань, досвіду попередніх операцій, розуміння процедур, спадковості планування та здатності вчитися на власних помилках, виявляти та уникати помилок попередників.
Якщо кадрова ревізія в ГШ перетвориться на масове витискання офіцерів, які не мають безпосереднього бойового досвіду, але володіють необхідними компетенціями, це може призвести до руйнування інституційної пам’яті. Разом із людьми система ризикує втратити напрацьовані механізми планування, фахову експертизу та спадкоємність рішень. Це особливо небезпечно під час великої війни, коли часу на відновлення таких компетенцій практично немає.
Тому я б розділяв два питання: чи потрібно оновлювати Генеральний штаб і чи потрібно робити бойовий досвід універсальним критерієм кадрового відбору. На перше відповідь – так. На друге – ні.
Кадрові рішення мають ухвалюватися за критеріями професійної компетентності, відповідності конкретній посаді, результативності, здатності працювати в команді та розуміння сучасної війни.
Генеральний штаб має бути не клубом ветеранів бойових дій, а професійним органом військового управління, в якому бойовий досвід поєднується зі стратегічним мисленням, спеціалізованими знаннями та інституційною пам’яттю.
Читайте такожПро «план війни»
Якщо ж головним аргументом кадрового перегляду стає лише гасло про необхідність бойового досвіду, це справді створює ризик популістського підходу до складної управлінської проблеми.
Якщо говорити про відновлення чіткого розподілу відповідальності між Генеральним штабом і Командуванням об’єднаних сил, то це повністю відповідає логіці професійного військового управління та підходам, які застосовуються в НАТО.
Принципова проблема полягає не в тому, що Генеральний штаб узагалі залучений до управління війною. Він за визначенням має забезпечувати стратегічне планування застосування Збройних Сил.
Проблема виникає тоді, коли стратегічний орган управління починає надмірно концентрувати на собі оперативні функції, фактично перебираючи управління бойовими діями на різних ділянках фронту.
За такої моделі Генеральний штаб ризикує одночасно відповідати за стратегічне планування, розвиток армії, формування резервів, мобілізацію, взаємодію з іншими складовими сил оборони та поточне управління бойовими діями. У результаті стратегічні завдання конкурують за увагу керівництва з поточними оперативними проблемами.
Водночас Командування об’єднаних сил має зосереджуватися на оперативному управлінні угрупованнями військ, координації дій на фронті та виконання поставлених завдань. Такий розподіл дозволяє чіткіше визначити відповідальність: хто планує, хто організовує застосування військ, хто управляє операціями, хто забезпечує ресурсами та хто оцінює результати.
Важливо, однак, не спрощувати поняття стандартів НАТО. У різних країнах Альянсу структури командування відрізняються, а конкретний розподіл повноважень залежить від національного законодавства та оперативних завдань. Йдеться не про механічне копіювання чужої організаційної схеми, а про застосування базового принципу – єдності командування, чіткого розмежування відповідальності та відповідності повноважень поставленим завданням.
Якщо генерал Драпатий справді відновлює таку модель, це правильний напрям. Але її ефективність залежатиме від того, чи матиме КОС достатні повноваження, якісно навчений штаб, необхідні засоби управління та чітко регламентовані відносини з Генеральним штабом.
Лише трансформації системи управління та перерозподілу функцій недостатньо.
