ГоловнаСуспільствоВійна

Сусіди, «лего» і запах борщу. Історії з одного пункту незламності на лівому березі Києва

Понеділок, 16:00. Висотний ЖК на лівому березі Києва — будинки тут повністю на електриці. У пункті незламності 29-річна Ніна відкриває контейнер зі свіжозвареним борщем. Ніна — волонтерка міжнародної організації World Central Kitchen, що вже декілька тижнів день у день підтримує мешканців гарячими стравами.

У наметі тепло. А від запаху борщу стає ще тепліше.

Біля Ніни вже чимала черга — з пів сотні людей. Але люди продовжують сходитися. Хтось тримає напоготові свій посуд. Хтось раз по раз поглядає на стіл посеред намету, де поставив на зарядку телефон.

Ми теж тут. Але прийшли не по борщ, а щоб дізнатися, що допомагає киянам триматися в ці непрості для міста тижні.

“Аби не обстрілювали знову”

Серед тих, хто чекає в черзі, — три жінки. Вони згуртувалися в невелику компанію й обговорюють сьогоднішній день.

Пані Лєна прийшла сюди вперше — і в пункт незламності, і по їжу. Планує взяти борщ для себе та доньки-дев’ятикласниці. Хвилюється, чи встигне до приходу дитини зі школи.

— До цього якось терпіли, справлялися. Вдома ж усе на електриці, але світло по вечорах давали. А тепер у мене індукційна плита зламалася — і це проблема. Сьогодні ще й теплу воду відключили по всьому ЖК: не витягує і опалення, і гарячу. Тож будемо на бойлерах. Я не уявляю, що буде, коли всі ці “свічки” повмикають бойлери, — міркує жінка.

Серед нових проблем пані Лєна називає і тимчасове закриття великого супермаркету поруч — генератор не витримав навантаження.

Фото: Зоряна Стельмах

— То і магазин закритий, і спортзал, куди деякі сусіди ходили митися, коли води не було. А в супермаркеті їжу на кулінарії можна було взяти, це дуже виручало. Тому ми зараз і тут, — пояснює жінка, періодично поглядаючи, чи на місці її телефон, який поставила на зарядку.

Фото: Зоряна Стельмах

Поряд пані Людмила. Як почула, що її співрозмовниця ходить пішки на тринадцятий поверх, хитає головою.

— Ми на першому живемо. То ми щасливі. Ще й в будинку є газ, — зауважує вона.

— Ми теж щасливі. Тренуємося, кардіо, качаємо сідниці, — віджартовується пані Лєна.

— Я теж качаю, туди-сюди ходжу, щоб не засиджуватися, — відповідає пані Людмила.

— Ой, аби не атакували тільки, — додає співрозмовниця.

Фото: Зоряна Стельмах

Фото: Зоряна Стельмах

Пані Людмила, як і третя в компанії жінка — пані Марія — живуть по сусідству з ЖК, у пятиповерхівках. То з харчуванням біль менш у них простіше.

— У мене є свій город, овочі, картоплю привезла і на газу під свічки та ліхтарики готую. Нічого не зробите, живемо як є, справляємося. У мене в сина взагалі дім згорів у Вишгороді. У грудні, шахед прилетів. За двадцять минут триповерховий будинок вигорів. Пощастило, що син в цей момент у сусідів був. А так би його поховала. На війні був, контузії, прийшов живий, а у власному домі [ледь не загинув]. Тому через силу отак справляєшся, а на душі розривається, — ділиться пані Марія.

— А в мене, дівчата, як тільки починається повітряна тривога і гул чутно — одразу хоп! Отут все (прикладає долоню на серце)... і я нічим не можу полегшити, нічим! То корвалол капала, вже не допомагає. Кажу чоловіку “Вова, налий мені 20 грам горілки”, щоб заспокоїтись і не було цього дрєбєзжанія всередині, — підхоплює тему пані Людмила.

— Може магній вам попити, вітаміни якісь? А що ж робити, стрес такий, — включається пані Лєна.

— Та є в мене вітаміни. Не допомагає. А в укриття бігти ну далеко і серед ночі вставати вдягатися, — міркує пані Людмила.

Пані Марія далі тримається теми про своїх дітей.

— Та хіба в мене один тільки син? Ще ж є другий — на війні. А ще дочка. Я мама багата. Але отаке ж нам зробили горе для країни. І що, скажіть мені, робити з такими, які розказують, що хочуть “под русское крило”? Мені хочеться їх (жестикулює, стискаючи руки в кулаках), але ж ні, бо піду тоді в тюрму, — обурюється жінка.

Запитую, чи їжу тільки для себе братимуть. Пані Людмила каже, що вдома чоловік чекає, тільки заради нього і прийшла.

— Я говорю, “Володь, може я не піду сьогодні вже? Я бульйон зварила”. Каже, “Люда, ну мені так борщ сподобався…”, — сміється жінка.

Фото: Зоряна Стельмах

— Людині 80 років, її чоловіку, — зауважує пані Марія, — і мені 80.

— А я не встигла майже нічого приготувати. На ніч трохи світла дали, то тільки запіканку спекла і все, спати. А треба ж дитину кормити. Не будеш весь час на запіканці, — додає пані Лєна.

Два Дні народження

В кінці довгого намету під стелею одразу кидається в очі гелієва кулька. Прямо сповіщає “Сьогодні тут свято”. Це День народження психологині ДСНС Діани, яка проводить його в пункті незламності. Їй виповнилося двадцять шість.

Фото: Зоряна Стельмах

Діана ні на мить не залишається на самоті. До неї постійно хтось підходить поговорити. Хтось — просто привітатися. Схоже, знайомих тут у дівчини вже чимало.

— Знаєте, дуже допомагає у відключення світла завантажити щось на телефон: фільми, якісь передачі, щоб не скучно було, — ділиться психологиня із жінкою, яка сіла біля неї поговорити.

Фото: Зоряна Стельмах

Та розповідає їй про свою внучку, дивується, як дитина в такому малому віці сама вмикає собі на смартфоні мультики. Обговорюють кризи віку у дітей.

Я не встигаю завести розмову з Діаною — її увагу перехоплює школяр. Його цікавить набір Lego на столі. Психологиня запрошує зібрати щось разом. Вони висипають деталі конструктора просто перед собою.

— У нас є одна маленька проблема: може не вистачити деталей. Але ми можемо скласти свою унікальну фігурку, — каже Діана.

За кілька хвилин за столом ще двійко дітей. Психологиня знайомить своїх нових приятелів між собою. Питає, хто в якому класі вчиться, чи скучають за однокласниками, поки канікули, який шкільний предмет улюблений. Виявляється, за столом зібралися любителі математики.

Фото: Зоряна Стельмах

Згодом до столу підходить дівчинка з яскравими пасмами у волоссі. Видно, що вона вже знайома з Діаною. Урочистим тоном ділиться, що у неї сьогодні теж День народження. Психологиня показує жестом “Секунду”, за мить повертається з коробкою цукерок, щоб пригостити своїх маленьких приятелів.

Їжа, що дає надію

Тим часом кількість охочих взяти борщу не зменшується, люди продовжують підходити.

Нам із Дарією , лідеркою місії World Central Kitchen у Києві, декілька разів доводиться казати “Ні-ні, ми не в черзі”, бо місця в наметі обмаль, де не стань.

Фото: Зоряна Стельмах

Фото: Зоряна Стельмах

— У Києві ми почали працювати [в пунктах незламності] з 10 числа. Потім кілька днів ніби стабілізувалася ситуація, а вже після 15 січня день за днем, без вихідних. Всього по Києву працюємо у 40 наметах, це близько 6,5 тис. порцій щодня. В меню у нас зазвичай борщ, бограч. Всі хвалять, бо у нас висока якість стандартів, — з гордістю пояснює Дарія.

Дарія
Фото: Зоряна Стельмах
Дарія

Запитую, чи знає вона, що у соцмережі Х, українські користувачі називають WCK ледь не єдиною міжнародною організацією, яка дійсно працює та допомагає українцям. Дарія сміється.

— Хосе Андрес (американо-іспанський шеф-кухар і засновник World Central Kitchen, — LB.ua) був першим, хто почав годувати людей на перетині кордону в 2022 році. Це був фурор. Його підхід мене ще тоді надихав, але я не була частиною місії. Долучилася пів року як. До цього працювала в ресторанній сфері, в IT. Потім почала волонтерити на розборі завалів після прильотів і там випадково дізналася про вакантну посаду. Пройшла співбесіду, це був метч з першого погляду, — радісно ділиться Дарія.

Фото: Зоряна Стельмах

У перший же місяць повномасштабного вторгнення WCK зайшла з місією і в українські міста. Організація має мережу ресторанів-партнерів, вони отримують від неї кошти та замовлення на кількість порцій і необхідний час виконання. Готують, пакують, далі їжа їде туди, де потрібна.

І це майже у всіх обласних центрах. Київ, Харків, Запоріжжя, Дніпро, Одеса, Херсон, Миколаїв — лише частина зі списку. 

Точками з гарячою їжею не обмежуються. Волонтери виїжджають і на місця прильотів, щоб підтримати гарячими напоями та їжею рятувальників, мешканців постраждалих будинків.

— Насправді в зимовий час дуже велика потреба в гарячому харчуванні і напоях, бо холодно, ДСНС багато працює, а у людей, зазвичай, [після прильоту] будинок відрізаний від комунікацій. І людям хочеться підтримки. Ми, в свою чергу, надаємо її. Взагалі ми у фонді віримо, що їжа дає надію, — ділиться Дарія.

Фото: Зоряна Стельмах

Фото: Зоряна Стельмах

Фото: Зоряна Стельмах

Також підтримують і жителів прифронтових територій, і внутрішньо переміщених осіб.

— Наприклад, у нас є Chicken Project: ми даємо людям курочок-несучок Ломан Браун. Також підтримуємо насіннєвими наборами на весну. Бо якщо є якісь ком'юніті, які евакуювалися і можуть організуватися та прохарчувати себе своїми руками, то чому б не допомогти їм, — розповідає Дарія.

Ніна

У київській команді нині до п'ятдесяти волонтерів. Серед них є і студенти. Та в основному, це люди, які мають основну роботу, а роздавати їжу приходять у вільний час.

Ніна — одна з них. Хоч на точці чергує зазвичай дві людини, сьогодні першу частину зміни вона сама, бо колега затрималася через справи. Чекаємо, поки Ніну трохи підмінять, щоб не відволікати від роботи. А видача потребує чимало уваги і сил.

— Буває важко морально, бо іноді доводиться пояснювати людям, що треба трохи залишатися людьми. Ми в принципі всім даємо стільки порцій, скільки вони потребують. Але бувають такі дні, як сьогодні, коли приїжджає менше. Тому вимушені ввести ліміт на чотири порції, — пояснює волонтерка.

Ніна
Фото: Зоряна Стельмах
Ніна

Зазвичай, обмежень немає. Буває люди просять десять — пояснюють, що собі і ще сусідам занесуть, які не мають змоги прийти.

— Мені хочеться працювати, щоб чим більшій кількості людей допомогти, я не зацікавлена просто прийти, все за годину вилити і піти додому, — зазначає Ніна.

Сюди вона приходить уже тиждень. Щодня після роботи. Мешкає волонтерка в цьому ЖК. Каже, сусідка написала запитала, хто хоче долучитися — Ніна і зголосилася.

Фото: Зоряна Стельмах

Фото: Зоряна Стельмах

— Це зайнятість 3-4 годинки на день, але це дає приємну втому. Бо робота в мене сидяча, а тут можна і свою менталку поправити, і з людьми поспілкуватися. Дуже багато літніх людей приходить. Вони такі вдячні, багато добра бажають, плачуть. Ти, відповідно, бажаєш їм. Добре, що таких людей більшість, — ділиться волонтерка.

Ніна працює в сфері туризму, контраст із буденним життям має великий.

— Ось бронюємо летимо кудись на літо-осінь, люди активно живуть. А після відкриваю новини — на мене звалюється паралельний світ. Тому тут [в пункті] моя розрада. Мені дуже подобається, — каже волонтерка.

У самої вдома світла довше немає, ніж є, батареї ледь теплі.

— Особисто скажу за себе, я не жаліюся. Я вважаю, що в нас ситуація лакшері. Мені нормально навіть коли немає світла подовгу. Якщо треба щось розігріти — в мене є свічки спеціальні, можу в кафе поїсти, — розповідає Ніна. 

Цікавлюся, що це за спеціальні свічки.

— На гелевому спирті, їх використостовують у готелях, коли підігрівають страви. Сім хвилин і чашка кави готова. Ми очікували цього чотири роки, нас лякали і от ми тут. Але мені дуже шкода людей, у яких вдома холодно, — ділиться Ніна.

Фото: Зоряна Стельмах

Сюди, каже, жодного разу ще не приходила заряджатися, чи погрітися. В основному приходить ділитися.

— Але все одно отримуєш цю емоційну частину для себе. Я вперше познайомилася з багатьма сусідами по ЖК за майже дев’ять років. З бабусями і дідусями з п’ятиповерхівок, ходила розвішувала їм об’яви, що ми тут годуємо щовечора. То вони приходять, кажуть, що побачили оголошення — мені так приємно, що я не дарма ходила клеїла це все, — розповідає волонтерка.

І додає:

— Це дуже круто, коли бачиш таких людей і віддачу. Дуже важливо залишатися людьми, особливо зараз, коли важко.

— Я так розумію, в більшості з того, що ви бачите — людям це вдається?

— Так. 100%. Тут немає сварок чи претензій. Навіть коли бачать, що людина бере багато порцій, всі доброзичливі. У нас, як то кажуть, немає світла, але є добро і таким чином воно, може, і правда проявляється, — підсумовує Ніна.

Фото: Зоряна Стельмах

Катерина АмелінаКатерина Амеліна, кореспондентка LB.ua