“Аби не обстрілювали знову”
Серед тих, хто чекає в черзі, — три жінки. Вони згуртувалися в невелику компанію й обговорюють сьогоднішній день.
Пані Лєна прийшла сюди вперше — і в пункт незламності, і по їжу. Планує взяти борщ для себе та доньки-дев’ятикласниці. Хвилюється, чи встигне до приходу дитини зі школи.
— До цього якось терпіли, справлялися. Вдома ж усе на електриці, але світло по вечорах давали. А тепер у мене індукційна плита зламалася — і це проблема. Сьогодні ще й теплу воду відключили по всьому ЖК: не витягує і опалення, і гарячу. Тож будемо на бойлерах. Я не уявляю, що буде, коли всі ці “свічки” повмикають бойлери, — міркує жінка.
Серед нових проблем пані Лєна називає і тимчасове закриття великого супермаркету поруч — генератор не витримав навантаження.
— То і магазин закритий, і спортзал, куди деякі сусіди ходили митися, коли води не було. А в супермаркеті їжу на кулінарії можна було взяти, це дуже виручало. Тому ми зараз і тут, — пояснює жінка, періодично поглядаючи, чи на місці її телефон, який поставила на зарядку.
Поряд пані Людмила. Як почула, що її співрозмовниця ходить пішки на тринадцятий поверх, хитає головою.
— Ми на першому живемо. То ми щасливі. Ще й в будинку є газ, — зауважує вона.
— Ми теж щасливі. Тренуємося, кардіо, качаємо сідниці, — віджартовується пані Лєна.
— Я теж качаю, туди-сюди ходжу, щоб не засиджуватися, — відповідає пані Людмила.
— Ой, аби не атакували тільки, — додає співрозмовниця.
Пані Людмила, як і третя в компанії жінка — пані Марія — живуть по сусідству з ЖК, у пятиповерхівках. То з харчуванням біль менш у них простіше.
— У мене є свій город, овочі, картоплю привезла і на газу під свічки та ліхтарики готую. Нічого не зробите, живемо як є, справляємося. У мене в сина взагалі дім згорів у Вишгороді. У грудні, шахед прилетів. За двадцять минут триповерховий будинок вигорів. Пощастило, що син в цей момент у сусідів був. А так би його поховала. На війні був, контузії, прийшов живий, а у власному домі [ледь не загинув]. Тому через силу отак справляєшся, а на душі розривається, — ділиться пані Марія.
— А в мене, дівчата, як тільки починається повітряна тривога і гул чутно — одразу хоп! Отут все (прикладає долоню на серце)... і я нічим не можу полегшити, нічим! То корвалол капала, вже не допомагає. Кажу чоловіку “Вова, налий мені 20 грам горілки”, щоб заспокоїтись і не було цього дрєбєзжанія всередині, — підхоплює тему пані Людмила.
— Може магній вам попити, вітаміни якісь? А що ж робити, стрес такий, — включається пані Лєна.
— Та є в мене вітаміни. Не допомагає. А в укриття бігти ну далеко і серед ночі вставати вдягатися, — міркує пані Людмила.
Пані Марія далі тримається теми про своїх дітей.
— Та хіба в мене один тільки син? Ще ж є другий — на війні. А ще дочка. Я мама багата. Але отаке ж нам зробили горе для країни. І що, скажіть мені, робити з такими, які розказують, що хочуть “под русское крило”? Мені хочеться їх (жестикулює, стискаючи руки в кулаках), але ж ні, бо піду тоді в тюрму, — обурюється жінка.
Запитую, чи їжу тільки для себе братимуть. Пані Людмила каже, що вдома чоловік чекає, тільки заради нього і прийшла.
— Я говорю, “Володь, може я не піду сьогодні вже? Я бульйон зварила”. Каже, “Люда, ну мені так борщ сподобався…”, — сміється жінка.
— Людині 80 років, її чоловіку, — зауважує пані Марія, — і мені 80.
— А я не встигла майже нічого приготувати. На ніч трохи світла дали, то тільки запіканку спекла і все, спати. А треба ж дитину кормити. Не будеш весь час на запіканці, — додає пані Лєна.
Два Дні народження
В кінці довгого намету під стелею одразу кидається в очі гелієва кулька. Прямо сповіщає “Сьогодні тут свято”. Це День народження психологині ДСНС Діани, яка проводить його в пункті незламності. Їй виповнилося двадцять шість.
Діана ні на мить не залишається на самоті. До неї постійно хтось підходить поговорити. Хтось — просто привітатися. Схоже, знайомих тут у дівчини вже чимало.
— Знаєте, дуже допомагає у відключення світла завантажити щось на телефон: фільми, якісь передачі, щоб не скучно було, — ділиться психологиня із жінкою, яка сіла біля неї поговорити.
Та розповідає їй про свою внучку, дивується, як дитина в такому малому віці сама вмикає собі на смартфоні мультики. Обговорюють кризи віку у дітей.
Я не встигаю завести розмову з Діаною — її увагу перехоплює школяр. Його цікавить набір Lego на столі. Психологиня запрошує зібрати щось разом. Вони висипають деталі конструктора просто перед собою.
— У нас є одна маленька проблема: може не вистачити деталей. Але ми можемо скласти свою унікальну фігурку, — каже Діана.
За кілька хвилин за столом ще двійко дітей. Психологиня знайомить своїх нових приятелів між собою. Питає, хто в якому класі вчиться, чи скучають за однокласниками, поки канікули, який шкільний предмет улюблений. Виявляється, за столом зібралися любителі математики.
Згодом до столу підходить дівчинка з яскравими пасмами у волоссі. Видно, що вона вже знайома з Діаною. Урочистим тоном ділиться, що у неї сьогодні теж День народження. Психологиня показує жестом “Секунду”, за мить повертається з коробкою цукерок, щоб пригостити своїх маленьких приятелів.
Їжа, що дає надію
Тим часом кількість охочих взяти борщу не зменшується, люди продовжують підходити.
Нам із Дарією , лідеркою місії World Central Kitchen у Києві, декілька разів доводиться казати “Ні-ні, ми не в черзі”, бо місця в наметі обмаль, де не стань.
— У Києві ми почали працювати [в пунктах незламності] з 10 числа. Потім кілька днів ніби стабілізувалася ситуація, а вже після 15 січня день за днем, без вихідних. Всього по Києву працюємо у 40 наметах, це близько 6,5 тис. порцій щодня. В меню у нас зазвичай борщ, бограч. Всі хвалять, бо у нас висока якість стандартів, — з гордістю пояснює Дарія.
Запитую, чи знає вона, що у соцмережі Х, українські користувачі називають WCK ледь не єдиною міжнародною організацією, яка дійсно працює та допомагає українцям. Дарія сміється.
— Хосе Андрес (американо-іспанський шеф-кухар і засновник World Central Kitchen, — LB.ua) був першим, хто почав годувати людей на перетині кордону в 2022 році. Це був фурор. Його підхід мене ще тоді надихав, але я не була частиною місії. Долучилася пів року як. До цього працювала в ресторанній сфері, в IT. Потім почала волонтерити на розборі завалів після прильотів і там випадково дізналася про вакантну посаду. Пройшла співбесіду, це був метч з першого погляду, — радісно ділиться Дарія.
У перший же місяць повномасштабного вторгнення WCK зайшла з місією і в українські міста. Організація має мережу ресторанів-партнерів, вони отримують від неї кошти та замовлення на кількість порцій і необхідний час виконання. Готують, пакують, далі їжа їде туди, де потрібна.
І це майже у всіх обласних центрах. Київ, Харків, Запоріжжя, Дніпро, Одеса, Херсон, Миколаїв — лише частина зі списку.
Точками з гарячою їжею не обмежуються. Волонтери виїжджають і на місця прильотів, щоб підтримати гарячими напоями та їжею рятувальників, мешканців постраждалих будинків.
— Насправді в зимовий час дуже велика потреба в гарячому харчуванні і напоях, бо холодно, ДСНС багато працює, а у людей, зазвичай, [після прильоту] будинок відрізаний від комунікацій. І людям хочеться підтримки. Ми, в свою чергу, надаємо її. Взагалі ми у фонді віримо, що їжа дає надію, — ділиться Дарія.
Також підтримують і жителів прифронтових територій, і внутрішньо переміщених осіб.
— Наприклад, у нас є Chicken Project: ми даємо людям курочок-несучок Ломан Браун. Також підтримуємо насіннєвими наборами на весну. Бо якщо є якісь ком'юніті, які евакуювалися і можуть організуватися та прохарчувати себе своїми руками, то чому б не допомогти їм, — розповідає Дарія.
Ніна
У київській команді нині до п'ятдесяти волонтерів. Серед них є і студенти. Та в основному, це люди, які мають основну роботу, а роздавати їжу приходять у вільний час.
Ніна — одна з них. Хоч на точці чергує зазвичай дві людини, сьогодні першу частину зміни вона сама, бо колега затрималася через справи. Чекаємо, поки Ніну трохи підмінять, щоб не відволікати від роботи. А видача потребує чимало уваги і сил.
— Буває важко морально, бо іноді доводиться пояснювати людям, що треба трохи залишатися людьми. Ми в принципі всім даємо стільки порцій, скільки вони потребують. Але бувають такі дні, як сьогодні, коли приїжджає менше. Тому вимушені ввести ліміт на чотири порції, — пояснює волонтерка.
Зазвичай, обмежень немає. Буває люди просять десять — пояснюють, що собі і ще сусідам занесуть, які не мають змоги прийти.
— Мені хочеться працювати, щоб чим більшій кількості людей допомогти, я не зацікавлена просто прийти, все за годину вилити і піти додому, — зазначає Ніна.
Сюди вона приходить уже тиждень. Щодня після роботи. Мешкає волонтерка в цьому ЖК. Каже, сусідка написала запитала, хто хоче долучитися — Ніна і зголосилася.
— Це зайнятість 3-4 годинки на день, але це дає приємну втому. Бо робота в мене сидяча, а тут можна і свою менталку поправити, і з людьми поспілкуватися. Дуже багато літніх людей приходить. Вони такі вдячні, багато добра бажають, плачуть. Ти, відповідно, бажаєш їм. Добре, що таких людей більшість, — ділиться волонтерка.
Ніна працює в сфері туризму, контраст із буденним життям має великий.
— Ось бронюємо летимо кудись на літо-осінь, люди активно живуть. А після відкриваю новини — на мене звалюється паралельний світ. Тому тут [в пункті] моя розрада. Мені дуже подобається, — каже волонтерка.
У самої вдома світла довше немає, ніж є, батареї ледь теплі.
— Особисто скажу за себе, я не жаліюся. Я вважаю, що в нас ситуація лакшері. Мені нормально навіть коли немає світла подовгу. Якщо треба щось розігріти — в мене є свічки спеціальні, можу в кафе поїсти, — розповідає Ніна.
Цікавлюся, що це за спеціальні свічки.
— На гелевому спирті, їх використостовують у готелях, коли підігрівають страви. Сім хвилин і чашка кави готова. Ми очікували цього чотири роки, нас лякали і от ми тут. Але мені дуже шкода людей, у яких вдома холодно, — ділиться Ніна.
Сюди, каже, жодного разу ще не приходила заряджатися, чи погрітися. В основному приходить ділитися.
— Але все одно отримуєш цю емоційну частину для себе. Я вперше познайомилася з багатьма сусідами по ЖК за майже дев’ять років. З бабусями і дідусями з п’ятиповерхівок, ходила розвішувала їм об’яви, що ми тут годуємо щовечора. То вони приходять, кажуть, що побачили оголошення — мені так приємно, що я не дарма ходила клеїла це все, — розповідає волонтерка.
І додає:
— Це дуже круто, коли бачиш таких людей і віддачу. Дуже важливо залишатися людьми, особливо зараз, коли важко.
— Я так розумію, в більшості з того, що ви бачите — людям це вдається?
— Так. 100%. Тут немає сварок чи претензій. Навіть коли бачать, що людина бере багато порцій, всі доброзичливі. У нас, як то кажуть, немає світла, але є добро і таким чином воно, може, і правда проявляється, — підсумовує Ніна.
