«У нашій традиції обовʼязкове прощання. Ми не можемо жити в невідомості довго»
Був туманний ранок, але до церкви в Корсуні-Шевченківському звідусіль зʼїжджались автівки. Люди сходились ушанувати військового Василя Отземка, якого знали більшість містян. Проте у храмі стояв лише портрет.
«Незвичайна церемонія прощання з нашим героєм, корсунським жителем Василем Отземком. Незвичайно те, що я і ви не бачимо тіла, — пояснює Анатолій Пархоменко, староста Карашинської громади, де народився Василь. — Але от у пам'яті моїй саме перше кидається його лице».
«Василь, будучи офіцером, ішов у бій разом зі своїми підлеглими. Знаючи, що вони можуть не впоратись із задачею, він сам її виконував», — розказує під час служби священник Ростислав Било. У цьому ж храмі він вінчав Василя з Аліною, а тепер править прощальну службу за відсутності Василя.
«Дехто скаже, це якийсь незвичний чин відспівування, чин богослужіння. Але є такий чин», — продовжує священник.
Коли Аліна Отземко кілька місяців тому попросила його освятити кенотаф на кладовищі, він порадився з митрополитом і запропонував провести повноцінний чин похорону — тільки без запечатування могили, бо під пам’ятником немає тіла загиблого.
«У нашій традиції обовʼязкове прощання. Ми не можемо жити в невідомості довго, нам треба попрощатись», — пояснює зважено Аліна Отземко. Вона взагалі добре пояснює будь-яку складну тему, повʼязану з війною та сімʼєю. У Аліни є 5-річний син Юрко, і Аліна як мама відповідає на його нескінченні «чому?».
Тато Юрка — Василь Отземко, історик і вчитель у корсунь-шевченківській школі, міг би ще більше розказати про рідну країну і війну, але саме через війну і фах історика пішов захищати батьківщину — спочатку у 2014-му, а потім і 2022 році.
«Як я можу вчити дітей історії, якщо вона твориться прямо зараз, а я залишаюсь осторонь?» — казав Василь, який міг би працювати в школі, бо мав бронь від мобілізації.
У війську вчитель історії Василь Отземко отримав позивний Тічер.
Спочатку Тічер-Василь ніс службу в Корсуні-Шевченківському, але через 11 місяців попросив перевести його в бойовий підрозділ. Закінчив офіцерські курси і став командиром розвідувального взводу у 44 окремій механізованій бригаді.
Дружина Аліна разом із сином Юрком усюди слідували за Василем — приїжджали на вихідні в Ніжин, Чернігів, Ізюм, Борову і на Донеччину: у Словʼянськ, Вишневе, Зарічне і Лиман. Дружина знала побратимів Василя, і власне вони повідомили про його загибель на Лиманському напрямку. Оскільки тіло загиблого не вдалося ані вивезти, ані отримати від росіян, головними доказами смерті стали відео з безпілотника із зображенням його тіла і свідчення побратимів.
«Має бути по-людському»
Аліна часто розмовляє із сином про батька і про смерть. Коли немає тіла загиблого, це наче життя в очікуванні. Наче немає повного права на останні почесті.
«Останні півтора року щоразу, коли ми з Юрком проїжджаємо через будь-яке кладовище, він питає: "А тато тут закопаний?". Кожного разу я йому відповідаю: "Ні, не тут", — каже Аліна, стоячи на кладовищі в колі друзів і родичів Василя.
«І він обов'язково перепитує: "Ну, може, ми не знаємо, може, тут?". Коли останнього разу ми прийшли з ним на наше центральне кладовище на Гробки до цивільних родичів, до пра-пра, він питав: "А де тато закопаний?". І все, що я могла йому відповісти: "ніде". Але ходімо, я покажу тобі, де похоронені інші військові. Коли ми підійшли до Алеї героїв, там було дуже багато людей. Я не змогла зайти. Я дивилась збоку і бачила дуже багато знайомих облич, людей, які прийшли до своїх синів і чоловіків. Нам з Юрком не було куди піти», — згадує Аліна Отземко.
Збір документів і визнання через суд Василя Отземка загиблим під час захисту Батьківщини — і саме «внаслідок протистояння збройній агресії Російської Федерації» (це формулювання важливе саме для процедури встановлення кенотафа, тому необхідно насамперед прослідкувати за внутрішнім розслідуванням військової частини — його проводять впродовж орієнтовно місяця після загибелі військового) — усе це зайняло рівно рік з дня загибелі військовослужбовця.
Коли його дружина отримала свідоцтво про смерть, то задумалася над встановленням меморіального памʼятника. Перший такий — у центрі міста на Алеї памʼяті загиблих захисників — встановили з ініціативи міської влади.
«Це було перше місце, куди вони могли прийти і там віддати шану. А хто ходив? Я не знаю. Знайомі, друзі. Жителі міста, ті, хто його знав. Ну, тобто я приходила кожного дня, бо я дитину в садочок заводила і йшла витирати пилюку, квіти поливати. І там кожного дня протягом кількох тижнів з'являлися нові квіти», — згадує Аліна. Сама вона йшла до місяця памʼяті «випити каву» з чоловіком.
«У мене просто було бажання поставити пам'ятник, щоб було куди приходить. Але я погуглила потім "могили без тіл", вони звуться кенотафами, я гуглила саме слово «кенотаф» і натрапила на постанову Кабміну від 22 листопада 2024 року про порядок встановлення кенотафів військовослужбовцям».
«Тобто це законодавча процедура, на юридичному рівні це передбачено, що для отаких випадків можуть встановлювати пам'ятники без тіла», — підсумовує Отземко.
Прощання важливе було і для самого Василя. За рік до загибелі він провів племінника. Хоча часу на організацію похорону було обмаль, Василь обдзвонив і запросив усіх знайомих, бо попрощатись «треба по-людському», як казав Отземко.
«По-людському — це коли є кому провести в останню путь і є куди прийти. І сьогодні, через півтора року з моменту його загибелі, у нас нарешті всі ці процеси можуть відбутись по-людському», — завершує Аліна свою промову біля кенотафа з портретом свого чоловіка Василя.
Вона стоїть огорнута у прапор Василя, який колись йому подарували учні, але без сина. Для пʼятирічки двогодинна церемонія була б надто важкою, каже Аліна.
У день прощання знайомі й рідні багато згадують і говорять про Василя.
«Він був неординарною особою, але відповідальним, поважав дорослих, любив і віддавав усі свої сили навчанню і вихованню дітей, завжди прислухався до думки, проте дуже рідко йшов на компроміс, — каже Людмила Галата, директорка школи, де працював Отземко. — Ми бачили його досягнення, становлення його як вчителя. Мав дуже багато нагород, подяк, грамот, мав і грошові винагороди неодноразово. Він потрапив у п'ятдесят кращих вчителів України. Був один із цієї категорії, здобув перемогу у своїй номінації. Він перший показував, як саме потрібно робити, як саме потрібно любити, як саме потрібно віддавати всю свою любов, енергію Україні».
«Дуже багато зараз зниклих безвісти, тіла немає. І взагалі, чи можливо, що воно буде колись, те тіло? Його може і не бути. А жити надією — це дуже важко. Тому мав цей процес відбутися. Це дуже важливо, адже він мені часто сниться. Я відчуваю його», — каже сестра Василя Олександра Герасименко.
«Коли я вперше з ним зустрівся, спілкувався, це орієнтовно 2017 рік, мене підкорила його посмішка. Лагідна, привітна. Це вже я пізніше взнав, що чоловік з цією лагідною, привітною посмішкою іноді буває трошки іншим: жорсткішим, упевненішим, безкомпромісним. У нього не було сірого. Там, де відповідальні питання, в нього було тільки чорне і біле», — згадує староста Анатолій Пархоменко.
Прощання з лейтенантом Василем Отземком, командиром розвідувального взводу 44-ї окремої механізованої бригади відбулося 19 грудня на центральному кладовищі в Корсуні-Шевченківському. 5-річний син Василя Юрко провідав могилу батька через два дні.
«Він зрадів, побіг, — розповідає вже телефоном Аліна Отземко. – Закричав: "О, я бачу тата!"».
