Оксана Міхеєва
«Деякі відкладали переїзд, бо до останнього моменту не хотіли вірити в те, що відбувається»
Тему переселенців ви досліджуєте вже не вперше. У 2014 році ініціювали науковий проект «Сучасні українські внутрішньо переміщені особи: основні причини, стратегії переселення та проблеми адаптації». Як змінився фокус дослідження у нинішньому проекті – це продовження чи розвиток нових аспектів?
Перший проект про переселенців тривав з жовтня 2014 до січня 2015 року. В опитуванні взяли участь 70 людей, частина з яких – переселенці з Кримського півострова (24) і частина – переселенці зі сходу України (46). Регіональне охоплення проекту – Харків, Дніпро, Київ, Львів і Одеса. Результати цього дослідження стали основою для проведення наступних.
Тоді все ще тільки починалося, і не було достатньо статистики щодо кількості внутрішньо переселених осіб (ВПО). Моя персональна ініціатива вивчати цю тему співпала з інтересами Української миротворчої школи, яка допомагала частині менших проектів, таким як наш, за рахунок фінансування від Британського консульства.
У 2014 році ми інтерв’ювали людей, які виїздили самотужки без будь-якої допомоги від держави чи громадських організацій. Тоді ми простежили різницю між людьми, які добровільно виїжджали з окупованих територій Криму і сходу України на початках конфлікту (Крим – березень, Донецьк і Луганськ – травень і червень) і тими, яких евакуювали вимушено в розпалі бойових дій.
Від початку вимушеного переселення, у березні-травні 2014 р. кримські татари активно взаємодіяли з державою (реєстрація, оформлення статусу приватних підприємців, звернення про надання земельних ділянок) та волонтерськими організаціями одразу після переселення. Самі вирішували і проблеми з працевлаштуванням, створюючи власний бізнес (зокрема, етнічні ресторани та фаст-фуди). Майже одразу постало питання про формування локальних національно-культурних товариств.
Нам важливо було з’ясувати, якою є мотивація людей, що спонукає залишитися або виїжджати з окупованої території. Переселенці з Криму вказували низку різноманітних причин, пов’язаних з різними формами «витискання» небажаних «чужих» (погана атмосфера, відсутність перспектив, прояви агресії, доноси, демонстрація негативного ставлення, погрози відібрати бізнес тощо). У переселенців зі сходу України домінувала одна причина – пряма загроза життю.
Наявність дітей також була значною мотивацією до переселення. Деякі відкладали переїзд, бо до останнього моменту не хотіли вірити в те, що місце їх постійного проживання стало небезпечним для життя. До того ж початок активної фази бойових дій співпав з наближенням часу літніх відпусток. Більшість опитаних до останнього намагалися зберегти свій звичний ритм і відкладали від’їзд до офіційної відпустки.
Більшість з тих, хто переселився в цей час, не робили серйозних кроків стосовно продажу чи здавання в оренду житла, звільнення з роботи. Від’їжджаючи вони збиралися як у відпустку, не брали з собою осінні чи зимові речі, не кажучи вже про інше майно. Оскільки люди намагалися зберегти свої робочі місця і не псувати записи в трудовій книжці, звільнення з роботи розтягували у часі. Для більшості цей процес почався дистанційно після того, як установи та підприємства почали перепідпорядковуватися квазідержавним формуванням ДНР та ЛНР.
Головними векторами переселення мешканців Криму стали Київ та Львів. До Львова переселялися в основному кримські татари, а до Києва – змішана у етнічному відношенні група людей. У Києві домінував мотив близькості до владних структур, що опікуються проблемою переселенців, бо це полегшує звернення до них та пришвидшує розв’язання проблеми. Мотив переселення кримських татар до Львова зумовлений запрошенням та готовністю на рівні місцевої влади, мерії міста та спільноти прийняти переміщених осіб. Кримські татари виразно виділяються на фоні інших переселенців з Криму та Сходу. Вони активно реферують до стратегій виживання, набутих під час депортації та репатріації.
«Збільшився рівень підтримки від людини до людини»
Що вам вдалося з’ясувати? Який аспект у державній підтримці переселенців є найбільш слабким і, навпаки, що вдалося втілити на високому рівні?
Варто чітко розмежовувати державний рівень і рівень громадської підтримки. Проблема внутрішнього переселення настільки на слуху, що залишитися байдужим неможливо. Найбільша перемога України за останні роки – це волонтерський рух, який міг би досягнути ще вищого рівня і, навіть, стати гнучкою та мобільною ланкою у соціальній роботі держави, якби мав достатню законодавчу базу для функціонування. Волонтери перебрали на себе величезну частину роботи, яку мала б виконати держава, але не виконала. Сильна законодавча база – це рушійний фактор захисту у волонтерській діяльності. Зараз, коли війна в латентній фазі, багато волонтерських організацій змінюють свій стиль роботи. І більшість волонтерів на сьогодні так само потребують захисту від вигорання, врегулювання «правил гри» між основними гравцями у сфері гуманітарної діяльності, нарощування репутаційного потенціалу для подання на солідні гранти, а також організованої системи підтримки потребуючих.
Нам вдалося з’ясувати цікавий і важливий факт – збільшився рівень підтримки не лише від організованих волонтерських рухів, але й від людини до людини, від пересічних людей, які допомагають безпосередньо, хоча й несистематично. Побачили проблему, зібрали речі, їжу, кошти і понесли тим, які потребують.
Серед опитаних – не лише внутрішні переселенці, але й зовнішні, які виїжджали з України на територію Польщі, Росії, Туреччини, Німеччини та інші країни. Хвилю досліджень у 2016, що охоплювала тих, хто виїхав поза межі країни, ініціювала моя колега, відома українська соціологиня Вікторія Середа за підтримки університету Сент-Галлена у Швейцарії. У цілому за ці три роки по всіх наших спільних проектах ми зібрали близько 300 глибинних інтерв’ю з переселенцями.
Здебільшого такі переселення не мали організованого характеру.
У певній мірі централізованого характеру набуло переселення єврейської спільноти в Україні. Польща подбала про переселення поляків, які проживали в Донецьку та області. В умовах активної фази війни такі операції не розголошувалися, щоб не зірвати плану. Лише пізніше відзвітували, що в Донецьку не лишилося жодного етнічного поляка. Групи евакуйованих національних меншин отримували допомогу впродовж 1-2 років.
У єврейській спільноті, до прикладу, фінансова допомога надавалася на оплату житла та харчування і могла тривати півтора-два роки. Це значною мірою пом’якшило процес вимушеного переселення, однак з іншого боку, за оцінками самих респондентів, формувало звикання до стабільної допомоги та знижувало мобілізаційний потенціал людини. Цілком правильним підходом з боку фундацій, що надавали таку допомогу, було встановлення чітких термінів її початку та завершення.
Не варто забувати і про ще одну групу людей, які, як вони себе називають, є не переселенцями, а «переміщенцями». Вони постійно мігрують між окупованими і українськими територіями. Влітку живуть на українських територіях, а взимку, коли складно – повертаються до рідних домівок. Щоб не втратити статус переселенця в Україні, людина мусить обмежувати своє перебування на окупованій території до 60 днів. Умовний кордон, маркований блок-постами, за цих умов виконує не стільки функцію безпеки, скільки фільтрацію потоків.
«Людина, яка живе в орендованому житлі в Україні, обмежена у своїх можливостях планувати майбутнє»
Яка з переліку проблем найбільше хвилює внутрішніх та зовнішніх переселенців?
В останньому дослідженні на першому місці у переліку проблем – це житло. До моменту переселення мало хто замислювався, як працює ринок оренди житла в Україні. Значна частина «квартирного бізнесу» має позалегальний характер. Винаймати житло за офіційним договором досить дорого, а тіньовий ринок пов'язаний з ризиками для обох сторін – орендаря, якого в будь-який момент можуть виселити, та орендодавця, якому можуть пошкодити помешкання. Ніхто не застрахований від втрат. Деякі орендодавці не хочуть здавати житло переселенцям не стільки через стереотип про «донецькість», скільки через можливу неплатоспроможність. Ті, для яких здавання в оренду житла є основним заробітком, очевидно, не хочуть мати проблем з оплатою. Острахи через «донецьку прописку» виникали на ринку житла з низькою та середньою ціною. Там, де йшлося про дороге житло, питання прописки не виникало взагалі.
Людина, яка живе в орендованому житлі, обмежена у своїх стратегіях на перспективу, бо не знає, де вона опиниться завтра. Кожен переїзд – це проблема, якщо ти обростаєш майном. Люди не можуть облаштувати житло так, як хочуть, бояться завести домашніх тварин, бо це може погіршити їх статус на ринку аренди житла. У 2016 році при опитуванні респондентів майже всі підтвердили наявність не менше 3-4 переїздів через невлаштованість. З одного боку, людина почувається незахищеною в умовах тіньового ринку оренди житла. З іншого боку, вихід ринку оренди житла з тіні супроводжуватиметься і зростанням цін на житло, тому паралельно треба і покращувати добробут населення.
Відсутність власного житла та, вочевидь, завищені ціни за оренду стають одним з ключових стресогенних чинників та тримають людину у стані перманентного страху перед завтрашнім днем, в якому перспектива бути викинутим на вулицю є доволі реальною. Більшість опитаних пов’язують питання інтеграції в місцеву спільноту лише із придбанням житла у власність, що одразу відкриває доступ до цілої низки територіальних сервісів від держави та політичної участі у виборах на місцевому рівні.
Переселенці не чекають «подарунків» від держави, але наголошують, що за ці три роки очікувань за умов наявності в державі, наприклад, пільгового кредитування, вже б могли вкладати гроші у придбання власного житла. Лише зараз з’явилися перші зрушення в цьому напрямку, однак на ділі поки що йдеться про одиниці на фоні мільйонів потребуючих.
Частина переселенців (люди пенсійного віку, важкохворі, люди з інвалідністю та їх опікуни тощо) здебільшого не можуть дозволити собі оренду житла, тому користуються послугами модульних містечок чи інших форм дешевого поселення (в колишніх гуртожитках, занедбаних санаторіях чи приміщеннях дитячих таборів). У даному випадку люди зіштовхуються не лише з проблемами економічного, а й морально-психологічного плану. Кухні, служби, побутова техніка в модульних містечках чи гуртожитках є спільними, відтак мешканці потерпають від різного рівня гігієни сусідів, викрадень продуктів з холодильників спільного користування, черг у доступі до кухонних плит чи туалетів тощо. Якщо до сімейних пар намагаються не підселяти чужих людей, то самотні проживають по четверо в одній кімнаті. Все це формує високий рівень конфліктності.
В одному з інтерв’ю респондентка повідомила, що в модульні містечка викликають поліцію, щоб розв’язати питання – відкрити чи закрити вікно на кухні. Якщо до вирішення такого простого побутового питання залучають представника системи правопорядку, то це засвідчує екстремальний рівень конфліктності та вичерпаність морально-психологічних ресурсів для налагодження нормальної міжособистісної комунікації.
Проблеми житла та нормально оплачуваної роботи нерозривно пов’язані між собою. Втрата роботи веде до втрати можливості орендувати житло. Поєднання цих проблем стало причиною повернення багатьох переселенців в місця попереднього проживання. Подібні повернення мають також вимушений характер та є психологічно важкими для людей, які не симпатизують квазідержавним утворенням, але втратили і сентимент до України.
«Новонавернені росіяни» стикнулися із подвійною стигматизацією»
За відгуками зовнішніх переселенців, наскільки швидко їм вдається пристосуватися до умов життя в нових країнах?
Це залежить від країни, в яку переїхали. Їхні враження формуються на основі того, як вони влаштувалися, чи знайшли роботу, наскільки їх прийняло місцеве населення. До прикладу, деякі переселенці, які поїхали в Росію, наголошують на тому, що вони там нікому не потрібні і їхніми проблемами ніхто не переймається. Частина з тих, які відчували свою спорідненість з «рускім міром», поїхали в Іркутськ, Байкал, а інша частина – у федеративні республіки (Карелія, Мордовія, Бурятія). Досліджуючи цю групу людей, ми виявили цікавий факт. «Новонавернені росіяни», які чекали радісного і відкритого прийняття, стикнулися із подвійною стигматизацією. Адже федеративні республіки, де проживають національні меншини, – це окрема Росія і росіян там також не дуже люблять. Переселенці опиняються в розгубленості і розуміють, що світ неоднозначний.
Коли ми аналізували інтерв’ю з переселенцями, мене здивували ті, які спочатку виїхали з квазідержавних ДНР та ЛНР, а потім знову повернулися. Оскільки там кадровий голод, то багато хто повертається на свої ж робочі місця. Але що цікаво, свій досвід переселення вони зовсім не обговорюють, їм ніхто не дорікає, і з цього приводу немає конфліктів.
Певні речі стають «фігурою мовчання». Люди говорять про що завгодно, тільки не на дражливі теми. Під «забороною» розмови про політичну ситуацію та оціночні судження, бо вони одразу призводять до конфліктів. Ті, хто переселився з території України, доволі критично налаштовані як до квазідержавних формувань ДНР і ЛНР, так і до України. А хто повернувся з Росії, здебільшого мало розповідають про свій російський досвід.
Українські переселенці в Росії
«Більшість опитаних пережили стан «театру абсурду»
Чому деякі обирають саме Росію?
В основі їх рішення часто лежать раціональні мотиви – людина або знайшла пропозицію роботи, або має родинні зв’язки. В умовах, коли є загроза життю, йдеться навіть не про ідеологічну прихильність, але про потребу врятуватися. А щодо ідеологічних симпатій, то вони формувалися поступово. Дуже красномовними виявилися результати останнього дослідження, яке проводив у Донецьку у березні 2014 року мій колишній викладач, а згодом і колега, проректор Донецького національного університету ім. Василя Стуса у Вінниці Володимир Кіпень. Він задав провокаційне питання: «Якщо почнеться війна з Росією, кого ви будете підтримувати?». За відповідями опитані розділилися на три групи: близько 20-23% на боці російських військ, ще 23-25% – на боці українських військ, решта 40% обрали позицію спостерігати і чекати результату. Тобто конфлікт наростав вже давно, але в цілому для всіх військові дії були величезною несподіванкою. Такого повороту подій не очікували, бо не вірили і не могли уявити, що з Росією може бути війна.
Більшість опитаних пережили стан «театру абсурду», коли те, що відбувалося, спочатку здавалося несерйозним і короткотривалим. У тих умовах спрацювала саме ця страшна технологія, коли люди як глядачі в театрі спостерігають за дійством, в очікуванні, що ось-ось і це минеться, це лише тимчасово. Але цей градус абсурду почав зростати з дня на день, і через тиждень це не скінчилося, а продовжилося і триває досі.
У дослідженні нам було важливо з’ясувати, що відчували переселенці на початку конфлікту, коли тільки назрівало рішення покидати обжиті території. Навесні і влітку 2014 року люди переживали розгубленість. Мовляв, я не знаю, що відбувається, я не розумію, але відчуваю загрозу своєму життю, бо зростає кількість озброєних людей на вулицях. А коли починаються воєнні дії, гинуть місцеві жителі, люди починають шукати шляхи, як врятуватися із зони війни.
Тому на початку конфлікту переселялися, хто куди міг. Ідеологічна спорідненість не була першочерговим мотивом. Однак латентно вона присутня і, разом з іншими чинниками, впливає на остаточний вибір місця переселення.
«Для багатьох людей поновилася цінність національної символіки»
Чи змінюються погляди проросійськи налаштованих місцевих жителів, які виїхали із зони воєнного протистояння?
Люди не змінюють свої погляди відразу, хіба трішки коригують, оскільки потрапляють в інший інформаційний простір. На основі глибинних інтерв’ю, проведених на окупованих територіях на сході України, а також територіях Донецької та Луганської областей, що контролюються урядом України, приходиш до висновку, що люди перебувають у різному полі пропаганди. У першому випадку – це пропаганда проросійська і квазідержавних утворень, а в другому випадку – це продержавна пропаганда. Ці групи доволі сильно відрізняються у своїх оцінках. Однак якщо людина обирає Україну для переїзду, то це означає, що вона відносно готова до сприйняття українського сценарію оцінки подій.
Не йдеться про кардинальні зміни, але все ж посилюється емоційна складова. Багато людей говорили в інтерв’ю, що для них емоційно поновилася цінність національної символіки. Маркування території національними символами колись було звичним, а під час війни воно набуває особливого значення. Коли у твоєму рідному місті з’являється російський прапор, ти по-новому оцінюєш значення національних символів, які стають маркером своєї території. Мовляв, на моїй землі має бути і мій прапор, і мій гімн. Запам’яталася блискуча промова професорки історії та публіцистки Олени Стяжкіної, яка на початку 2014 року сказала, що для неї гімн України перетворився майже на молитву. Ти проговорюєш слова українського гімну, і це дає змогу зберегти свідомість у нормальному стані, вижити в абсурдній реальності.
Другий важливий момент – більшість людей, з якими ми спілкувалися, говорять про українців у сенсі політичної нації. До прикладу, коли вони кажуть «я українець єврейського походження» або «я вірменин, але я українець», то чітко вказують, що для них українець – це громадянство, це приналежність до певної країни. Етнічність тут не грає ключової ролі. Ми всі українці і зацікавлені, аби з нашою державою усе було добре. Так відбувається перехід до розуміння важливості політичної нації. Однак варто зазначити, що наголос на громадянстві є не тільки переосмисленням його ролі і значення, а й прихованою претензією людей на право бути захищеними власною державою в екстремальних умовах.
Що може стати ключем до діалогу, коли позиції сторін є абсолютно протилежними? Як навчитися чути одне одного, не зраджуючи власній позиції?
Головна ідея проекту про переселенців якраз і полягає у роботі з трансформацією конфлікту. Тут йдеться як про конфлікт в глобальному сенсі – між Росією і Україною, так і про конфлікти у складних процесах переміщення людей, адаптації, нової конкуренції у сучасних умовах. На третій рік війни люди щораз більше починають усвідомлювати, що пережите ними не є ексклюзивним і унікальним. Це важливий перехід, оскільки саме на цьому етапі ми починаємо звертатися до досвіду інших. Під час дослідження ми збираємо якнайбільше інформації про пережитий людський досвід. Є така відома формула Томаса: «Те, що людині видається реальним, є реальним за своїми наслідками». Людина може відчувати те, що не відповідає дійсності або ж усвідомлювати лише частину дійсності, а не повну картину. Таке фрагментарне, необ’єктивне сприйняття дійсності спрацювало і в ситуації з війною. Навіть свідки військових подій бачили лише частину того, що відбувалося насправді.
Більш детальну інформацію з роз’ясненням причин і наслідків люди отримують із ЗМІ. Вони намагаються вмонтувати свою частину реальності в те, що їм пропонують у новинних сюжетах. Є певна специфіка відбору і прийняття людиною інформації, яку пропонують ззовні. Інформацію ЗМІ, яка видається неправильною, людина відкидає відразу з перших же рядків, навіть не намагаючись зрозуміти іншу сторону.
І навпаки ту, яка є їй близькою і зрозумілою, сприймає і вмонтовує у структуру свого світобачення. Так в суспільстві відбувається капсуляція аудиторій, які перестають спілкуватися одна з одною. В умовах відсутності діалогу формується образ ворога, і це все ускладнює процес узгодження позицій та саму процедуру трансформації конфлікту. Своє завдання я бачу в тому, аби спробувати почути ці різні голоси конфлікту, дати можливість їм прозвучати і, врешті-решт, зрозуміти, як можемо узгоджувати різні сторони і йти до примирення.
«Ситуація з масовим переселенням є викликом не тільки для переселенців, але і для спільноти, яка приймає»
Коли перші переселенці з’являлися на заході України, ширилося багато побутових міфів про упереджене ставлення до російськомовних приїжджих, які не поважають і не цінують культурних звичаїв. А як зараз, чи відчувають вони до себе негативне ставлення? Як почуваються у новому просторі?
Це складне питання, бо деякі стереотипи досі живуть. У 2014 році такі міфи були елементом інформаційної війни, аби ще більше роз’єднати українське суспільство. З одного боку, суспільство стало більш досвідченим у роботі з інформацією, підвищився рівень критичного сприйняття інформації, і на провокаційні меседжі вже не реагують так, як у 2014 році. Особливо змінюється уявлення про переселенців через прямий контакт, безпосереднє спілкування. Коли немає такого досвіду міжособистісного спілкування, людей легко обманути, навішати ярлики і змусити повірити у міфи. З іншого боку, кожна війна завжди супроводжується дегуманізацією ворога.
До останнього часу вживався термін АТО, а не війна, і це є великою проблемою. У парадигмі війни населення окупованих територій є постраждалим, і держава зобов’язана рятувати своїх постраждалих громадян. Якщо ж йдеться про АТО, то це означає, що там десь живуть терористи, проти яких ця антитерористична операція проводиться.
Такі різні формулювання про те, що відбувається в зоні бойових дій, породжують проблеми. Якщо держава не розставляє акцентів, то чого на такому фоні можна очікувати від суспільства? Якщо АТО ведеться проти «терористів ЛНР і ДНР», тоді хто такі переселенці, реєстрація в паспорті яких прив’язує до тепер вже добре всім відомої Донбаської топонімики? Це проблема і в термінології, і в політиці, в означенні ситуації і її визнанні, двозначність якої є досить відчутною для переселенців.
З одного боку їх сприймають як жертв війни, з іншого боку – як «донєцьких», які переїхали з території АТО. Наслідки такого двозначного сприйняття відчутні і по сьогодні, хоча градус негативного ставлення спадає. Тема міфологізації переселенців активно обговорюється в ЗМІ. Є спеціальні проекти, спрямовані на єднання, спілкування між людьми з різних регіонів, після чого вони починають заново переглядати своє ставлення одне до одного. Все змінюється, але повільно.
Важливо розуміти, що ситуація з масовим переселенням є викликом не тільки для переселенців, але і для спільноти, яка приймає цих людей. Вони жили інакше до моменту, поки у їхньому населеному пункті з’явилося багато людей, які мають інший світогляд і по-іншому вибудовують свої життєві стратегії.
«Ми не маємо морального права відмовитися від цих територій і кинути тих людей, які підтримують Україну»
У 2014 році була перша хвиля переселення, наступними роками – інші. Чому одні люди вирішили виїжджати відразу, на початках війни, а інші – пізніше?
Ми проводимо інтерв’ю з усіма переселенцями незалежно від часу переїзду. У нашу вибірку потрапили люди, які переїхали нещодавно, приблизно півроку тому. У спектрі пояснень, чому вони таки залишили зону бойових дій, звичайні повсякденні мотиви – відсутність роботи і потреба пошуку роботи. Життя стало нестерпним, і людина поїхала шукати кращої долі. Якісні методи дослідження не дають можливості продемонструвати ці відповіді у відсотковому співвідношенні, зате є цілий спектр оцінок, чому вони залишалися і тільки зараз вирішили їхати. Один з респондентів, який від самого початку брав участь у молитві за мир в Україні, вирішив покинути окуповані території лише рік тому через пряму загрозу переслідувань. Для мене вражаючою стала його мотивація: «Якщо і я поїду, то як ми доведемо, що це наша земля?». Якщо всі проукраїнськи налаштовані мешканці звідти виїдуть, то і боротися не буде кому. Для мене дуже важливо було вловити цей мотив, заради цих людей і самих себе ми не маємо морального права відмовитися від цих територій і кинути тих людей, які підтримують Україну.
«Умови життя, коли треба починати все з нуля, підштовхнули до дій»
З розповідей психологів, які працювали з переселенцями з Південної Осетії та Абхазії після воєн у 1994 і 2008 роках, знаю, що частина з них не шукають роботи, бо живуть очікуванням повернутися додому. Цей стан зависання може тривати роками. Чи в такому стані перебувають і українські переселенці, чи спогади про минуле не є гальмом у просуванні вперед і вкоріненні на нових територіях?
Є дві категорії переселенців, дві групи кейсів. Одна з категорій – це люди, яким не вдалося влаштуватися на нових територіях, знайти роботу і житло. Хоча коли вони переїздили у 2014 році на нові території, то досить критично оцінювали Донбас і «Партію регіонів», яка там мала вплив. Тоді ситуація видавалася їм нестерпною. Але в нових умовах життя для більшості легше не стало, бо треба було починати з нуля і швидко. З’являються депресивні думки, що тут важко, а там раніше було добре. Мовляв, я все втратив і мушу виживати у цій тяжкій реальності. Людина перебуває у такому зависанні, коли очікує змін. Саме відсутність постійного житла часто є ключовим мотивом у рішенні повертатися на покинуті території, де все-таки лишилося помешкання.
В Україні працює величезна кількість міжнародних фундацій, які спочатку надавали переселенцям фінансову допомогу, а тепер переорієнтувалися на профорієнтаційну підтримку. Вони організовують навчальні тренінги, допомагають здобути нову професію, відкрити свій стартап. Не просто дають гроші, а навчають їх заробляти.
Деякі переселенці самі зізнавалися, що «підсіли на допомогу» і не дуже активні в пошуках роботи, бо щомісяця хтось вирішує їх проблему. У перші роки після переселення (рік-півтора) така допомога є дуже важливою, але вона не може тривати 3-4 роки.
Друга категорія переселенців – це кейси успішних людей, які пережили такий феномен як «пост-травматичне зростання». Умови життя, в яких треба починати все «з нуля», навпаки, їх мобілізували і підштовхнули до активних дій.
Такі люди можуть змінювати сферу діяльності і дуже часто рефлексують, мовляв, якби мене ситуація до цього не підштовхнула, то зі мною це ніколи не сталося б. Вони розуміють, що саме труднощі з переселенням, адаптацією до нових умов відкрили в них потенціал.
Щоправда тут є певні сумніви в коректності терміну, бо, як на мене, ми не досягли ще стану пост-травми, війна триває і створює перманентну травматизацію людей, і особливо тих, що напряму від неї страждають.
«Для деяких людей зміна умов проживання – це серйозна психологічна травма»
Які саме чинники впливають на те, що одні переселенці досягають успіху, а інші – застрягають у минулому?
Одним з вагомих чинників є вік. Найгірше людям передпенсійного віку. Пенсіонери хоча б мають пенсію, а людині передпенсійного віку влаштуватися на роботу майже неможливо. У нашій країні шалена вікова дискримінація, і це можна зрозуміти з оголошень, у яких вказують вікові обмеження. Мало хто хоче брати на роботу людину передпенсійного віку. Більше того, саме ця категорія переселенців випадає з поля уваги міжнародних гуманітарних фундацій. Тому людям передпенсійного віку складно адаптуватися до нових умов, вони не можуть знайти роботи. Ще один чинник – це психологічна стабільність, стійкість характеру. Для деяких людей переселення, зміна умов проживання – це серйозна психологічна травма.
В одному з інтерв’ю відомий письменник-переселенець розповідав, що впродовж півроку після переїзду нічого не міг робити. Він просто вмикав комп’ютер і цілий день дивився в екран. До творчості повернувся тільки через півроку. На щастя, вже є його видані романи. Не всі люди можуть уявити глибину травми, яку переживає людина, коли її з корінням висмикнули і перекинули в інший простір.
В Україні і досі чимало людей, які не до кінця усвідомлюють, що в країні війна. Це помітно за результатами соцопитувань, які показують цю втечу від реальності частини населення країни, небажання помічати чи визнавати війну.
Така ситуація – це ще один глибинний поділ людей в країні на тих, які пережили війну і тих, які спостерігали за нею через ЗМІ та соціальні мережі. Той, хто відчув війну, пережив її на собі, ставиться до військових подій зовсім по-іншому. І повірте, більшість переселенців щирі у своїй вдячності за відмову від салютів.
Які категорії переселенців залишаються найбільш ущемленими – діти-сироти, пенсіонери, багатодітні сім’ї?
Люди вважають себе незахищеними, але коли конкретизуєш, то не відразу знайдеш видимі факти порушень. Є певні категорії людей, права яких, очевидно, порушуються і потребують серйозного захисту. Це люди, які опинилися на території «сірої зони» – між окупованою і підконтрольною українському уряду територією. До того ж треба пам’ятати, що лінія розмежування між підконтрольними територіями і непідконтрольними змінювалася залежно від бойових дій. Перша градація проводилася у 2014 році, а друга – у 2016 році. За результатами цього поділу частина людей опинилися у зоні невизначеності і не потрапили до жодної з територій. Попри зруйноване житло, вони не мають статусу переселенців, не можуть подаватися на отримання цього статусу і відповідно не отримують матеріальної допомоги. Саме ця категорія потребує захисту правового і юридичного.
Питання порушення прав переселенців є неоднозначним. Треба чітко розуміти – чи ми говоримо про фактичне порушення прав, чи про відчуття порушення прав. Численні факти порушення прав пересічних українців на сьогодні фіксують чимало міжнародних спостерігачів. Одиницям вдається відстояти свої права в судовому порядку, часто за підтримки адвокатів-волонтерів. Очевидно, що різні права людей порушуються. Однак, коли ми питаємо самих переселенців, чи порушуються їх громадянські права – більшість відповідає, що ні. Тож і тут ми маємо ще одну спільну для українців проблему – необізнаність стосовно власних прав, відсутність практики їх відстоювання. Людина не діє у двох ключових випадках, коли не знає, як діяти і коли не вірить у результат. У наших реаліях фіксуємо обидва випадки – значна частина переселенців відчуває значний дискомфорт, однак не означає порушення власних прав, ті ж, хто говорить про порушення прав – не вірять у можливість захистити їх в судовому порядку.
«Більшість з проблем – це системні проблеми українського суспільства»
Що можна зробити на рівні місцевих або центральних органів влади, щоб покращити рівень підтримки переселенців?
Працюючи з тематикою переселенців, ми дійшли висновку, що надмірно сфокусована на негативних моментах та негараздах інформація ще більше стигматизує людей. Направду, більшість з тих проблем – це системні проблеми українського суспільства, які стали видимими завдяки тому, що майже півтора мільйони людей опинилися в однаковому становищі.
Порушення прав людини – це не лише проблема переселенців. Напевно, кожен стикався з випадками несистемних і не завжди правомірних рішень в органах державної влади. Дієвих процедур із захисту прав потребують всі українці. Але переселенці більш болюче це переживають, бо захист їх прав порушується навіть на рівні базових потреб, зокрема, проблеми з житлом та працевлаштуванням.
Загалом усі проблеми переселенців – це ті ж проблеми, які переживають трудові мігранти в Україні. Але якщо трудовий мігрант свідомо і добровільно пішов на такі скитання, то переселенець – вимушено.
Довгий час існувала проблема з реєстрацією місця проживання, хоча зараз уряд вже вніс зміни в правила реєстрації тимчасового місця проживання. Порівняно з 2014 роком сьогодні медичну допомогу можна отримати, не прив’язуючись до місця проживання. Будь-яка людина може звернутися у лікарню за місцем оренди житла, маючи при собі паспорт. Такі зміни поширюються тепер на всіх громадян України і сталося це, в тому числі, завдяки переселенцям, які підняли це питання.
Зараз активно обговорюється питання виборчих прав переселенців. Як полегшити процедуру голосування на місцевих виборах, чи повинна людина голосувати за пропискою (яка в Україні офіційно називається реєстрацією, але це не змінює її сутності)? Як зможе проголосувати, до прикладу, трудовий мігрант чи переселенець, який винаймає житло в іншому місті і не має прописки? Поки що він мусить їхати туди, де прописаний і тільки там голосувати, а це тягне за собою додаткові витрати і є порушенням його прав. Чому людина повинна кудись їхати, якщо може офіційно зареєструвати місце фактичного проживання? Ці зміни потрібні, щоб ми нарешті стали мобільними.
Ще одна проблема, яка була і залишається, – складне транспортне сполучення. У нас немає прямого літака зі Львова в Дніпро. Спочатку мусиш летіти в Київ, а звідти вже в інші регіональні міста. Для чого з Дніпра в Харків летіти через Київ? Це одна з ознак централізації влади в Україні. І це болюче питання стосується не тільки перельотів, а й залізниці. Такі речі знижують мобільність країни. Мешканці однієї області не знають про мешканців іншої області, бо транспортна мережа залишається розірваною і незручною. Схід і Захід, як і раніше, пов’язані добою важкої дороги.