Так, я знаю, що мені скажуть: в країні війна, немає грошей, люди так звикли, відчепіться із своїми гуманітарними дурницями. Даруйте, а за що ми тоді воюємо? Чи приємно людині, яка пару місяців тому валила з п’єдесталу «дєдушку Лєніна», жити на вулиці його імені? У Дніпропетровську це вже зрозуміли, тож швиденько перейменували площу Леніна на площу Героїв Майдану. Та окрім Леніна по країні ще залишилося десятки тисяч вулиць і цілих міських районів, що носять просто феєричні, нікому нині не зрозумілі назви радянського зразка. І цих вивісок треба позбутися у якийсь елегантний і приємний для городян чи селян спосіб. Щоб не вийшло як у тому радянському анекдоті, коли сільський актив міркував, як назвати колгосп, бо в районі вже є колгоспи імені Ілліча, «Вперед до комунізму», імені усяких партійних з’їздів. Сидять, ніхто нічого нового вигадати не може, аж тут вихоплюється шкільний вчитель: «А хай буде колгосп імені товариша Лопе де Вега!». Голова: «Не піде, бо занадто схоже на «… твою мать».
Що ж до звичок, то варто звернути увагу не на букви, а на слова, з яких вони складаються і сенсу яких вже ніхто не пам’ятає. Тому годилося б пригадати і біографії псевдогероїв радянської ідеології, і реальний зміст подій, на честь яких названо вулиці. Просто гляньте у Вікіпедію, і зрозумієте, що чимало вулиць носить імена чи то терористів, чи мерзотників, чи відвертих падлюк. Звичка – діло таке, у Києві і Львові народ дуже легко і швидко відвик від радянських назв. А Одеса не дуже і звикала: там за радянських часів непросто було знайти дорогу, бо одесити завжди називали вулиці їхніми історичними іменами, що разюче відрізнялися від позначених на карті радянських. Втім, і Києву, і Одесі ще є що перейменовувати. Особисто мені набридло жити на Червоноармійській вулиці (у сенсі назви, а не локації), хоча патріотично налаштовані фірми по сусідству давно подають свої адреси на Великій Васильківській – це історична назва.
А як в Одесі живеться на масиві, названому іменем накокаїненого зарізяки – Котовського? Коли не замислюватись над назвою, то, напевне, і нічогенько. Але штука у тому, що замислитися треба було ще у 1990-і, а зараз необхідно терміново залагоджувати ситуацію, відмивати й відшкрябувати залишки радянського минулого, щоб воно знову не вилізло з якоїсь шпарки.
По-хорошому, треба починати не з провулків, чи навіть центральних вулиць – а одразу з міст. Просто з міркувань демонстрації рішучих намірів.
Апґрейд малої батьківщини
Свого часу радянська влада позамінювала історичні назви міст і сіл на «ідеологічно обґрунтовані». Особливо дісталося польським та кримськотатарським населеним пунктам і тим, назви яких здавалися неблагозвучними (наприклад, Скопці на Київщині стали Веселинівкою). Багатьом історичні назви повернули, але низка чималих міст залишилася під такими іменами, що хай бог милує. Звісно, для когось це мала батьківщина, люди звикли, не треба вподібнюватися радянській владі і все таке інше. Але давайте, знову ж таки, глянемо не на звичний набір букв, а на сутність осіб, цими буквами позначених.
Волинянам не муляє назва міста Кузнєцовськ? Нічого, що основна діяльність радянського розвідника Ніколая Кузнєцова полягала не у боротьбі з Абвером, а у «зливанні» цьому самому Абверу вояків УПА? Для чого увічнювати людину, руки якої по лікоть у крові борців за свободу? Так, місто збудовано «з нуля» за радянських часів, це його «рідна» назва. Але вона того ж типу, що «Лопе де Вега» з анекдоту.
Далі – Дніпродзержинськ і просто Дзержинськ. Якщо хочете зачепити поляка, нагадайте йому, що засновник ЧК і «славетного» КГБ – його співвітчизник. Побачите, що навіть спокійний інтелігент полізе битися. Бо поляки соромляться такого «родича», називають «залізного Фелікса» виключно «кривавим»: створена ним структура пролила такі ріки крові, що й подумати страшно. Чи приємно жити у місті, яке носить ім’я фанатика і мізантропа?
А Кіровоград і усілякі похідні від нього назви вулиць (наприклад, Кіровоградська у Києві)? Для чого називати іменем вірного сталініста симпатичне місто у серці козацького краю? Кіров відзначився тим, що у роки Громадянської війни допоміг розпрощатися з недовгою незалежністю від імперії Грузії та Азербайджану, а до України, на щастя, жодного стосунку не мав. Воно нам треба? Можна заперечити, що історична назва міста, Єлисаветград, імперська. Але ж дружина Грицька Розума, на відміну від інших царів, нам нічого поганого не зробила: заснувала місто, відновила гетьманський уряд. Може, нехай буде?
Донбас, як відомо, взагалі радянський заповідник, у якому перейменування має бути старанним і системним, з великою роз’яснювальною роботою, без жодних «люди так звикли». Ага, звикли: навіть у Росії давно перейменували Свердловськ, а у нас цей анахронізм і досі існує. Яків Свердлов – права рука Леніна, більшовицький ідеолог, хитрий винахідник розколу села і цькування «куркулів», один з головних організаторів більшовицького терору, що доклав руку і до розстрілу царської сім’ї. Є чим пишатися?
Ще один «милий» персонаж, ім’я якого носить місто на сході – Моріс Торез. Французький комуніст на зарплаті у Сталіна, виступав проти війни з нацистською Німеччиною (бо СРСР з нею якраз дружив). Втік з французької армії, що запекло відбивалася від фашистів, до СРСР, де й сидів до кінця війни. У Франції був засуджений як дезертир, після війни амністований, зробив непогану політичну кар’єру. Дєдивоєвалі?
Таких назв із цікавими підтекстами по всій країні – хоч греблю гати.
Етично-історичні проблеми
Якщо відмити від радянського намулу звичай називати вулиці й міста певним чином, то можна переконатися, що це справді важливо не для абстрактної історичної справедливості, а у побуті. Назви вулиць, що повсякчас трапляються на очі – це таке собі щоденне нагадування про людей і події, якими може пишатися ось цей конкретний міщанин чи селянин. До речі, села і містечка України дали світові чимало видатних людей, іменами яких світу і варто нагадати про ці самі містечка та села. Наприклад, чому у Кременці є вулиця Юрія Гагаріна, але немає згадки про найвидатнішого скрипаля ХХ століття – Ісаака Штерна? Хоч виріс та зробив кар’єру у США, але ж народився у Кременці. А коли якесь село пам’ятає не світову зірку, а місцеву людину, яка чинила добро саме для цього села, то чом би не увічнити її пам’ять? У нашому інформаційному суспільстві цілком можливо, що коли ім’я хорошої людини з’явиться десь на мапі, невдовзі про цю людину знатиме вся країна. Село прославиться!
При масовому перейменуванні, якого ми зараз потребуємо, можна подумати над концептуальними назвами для цілих районів. Мені колись трапилося гостювати у німецькому містечку Куксхафен, де усі вулиці нового мікрорайону мали імена видатних німецьких композиторів. Я мешкала на Шуберт-штрассе, поруч – Шуман- і Брамс-штрассе, магістралі – Бах- і Вагнер-штрассе. Так само можна назвати мікрорайони на честь українських художників, музикантів, театральних діячів. У тих, хто на цих вулицях житиме, з’явиться привід поцікавитися культурою.
А от з поверненням історичних назв – морока. Якось не хочеться міняти шило на мило – імена радянських сатрапів на царських. У Києві свого часу непогано викрутилися: там, де не хотілося повертати у назви імена російських імператорів, а радянська назва була нестерпною, просто згадали важливих для міста персонажів.
Наприклад, колишня Миколаївська (на честь Миколи ІІ), згодом Карла Маркса, стала в результаті вулицею архітектора Городецького. Тобто у пошуку назв треба виходити з ваги особи чи події для міста чи села. Звісно, імена різночасових українофобів не мають увічнюватися ні за яких обставин.
Зовсім свіжа пропозиція щодо перейменування – змінити Інститутську у Києві на вулицю Небесної сотні. Як на мене, це, даруйте, трохи радянська ідея. Адже герої гинули саме на Інститутській, їхня кров пролилася у ту ж саму землю, що й кров бійців армії УНР і січових стрільців, які захищали місто від більшовиків у 1918 р., та жертв сталінізму в катівнях колишнього Інституту шляхетних панянок. Навіщо ж перекреслювати попередню історію вулиці, та ще й таку промовисту? Звісно, останні події не можуть не бути увічнені. Маємо новітніх героїв, імена яких вже увійшли в історію. Але пам’ятаймо, що кожен подвиг – лише ланка у ланцюгу історії.
Хто це робитиме?
Ясна річ, ми самі, хто ж іще? Тобто громадяни мають примусити місцеву владу запустити процес перейменувань і стежити щоб він не гальмував. Ну, і, звісно, щоб не обмежувався формальною заміною Леніна на Шевченка у топонімах. До розробки нових назв варто залучити експертів – істориків, мистецтво-, музико- та інших –знавців. Вони мають докладно обґрунтувати прийняття або відхилення пропозицій щодо нових назв. І не факт, що перейменування буде коштувати аж так дорого. Адже поміняти назву на фірмових бланках – це два кліки «мишкою», трохи дорожче обійдеться заміна печаток та вивісок. Втім, на наших вулицях, особливо віддалік від центрів міст вивісок і так не густо, і їх все одно доведеться робити. Звісно, водночас треба проводити роз’яснювальну кампанію, до якої мали б долучитися ЗМІ. Ну, і модний нині формат інтелектуального відпочинку, публічні лекції, теж може згодитися. Тож треба просто взяти – і почати.