– Валерію, для вас журналістика – це ремесло, спосіб життя чи інструмент для змін?
– Чим старішим я стаю, тим більше вона стає для мене інструментом для зміни світу. І тим більш недбало я ставлюсь до законів ремесла. Зрозуміло, що журналістика як ремесло передбачає, що помилка – це апріорі погано. Але зі мною буває, що я спеціально припускаюся помилок. До прикладу, один з останніх моїх текстів – «Продані журналісти». Я писав про те, що більшість журналістів у Росії «сидять на контрактах» із місцевою владою, а тому описують, як мер дарує глухій дитині іграшку, замість того, щоб писати про цю глуху дитину. Зрозуміло, що треба було говорити саме про більшість, за рідкісним винятком. Тоді до моїх слів не можна було б причепитись. Але я хотів, аби ця тема, яку журналісти зазвичай оминають, стала предметом обговорення, і я знайшов такий шлях. Я написав: «Усі без винятку». Причому написав два рази – для ідіотів. Щоб ті, хто вперше не помітив, помітили вдруге. Ті двадцять не залежних від місцевої влади видань, які все-таки існують і не знають про існування одне одного, одразу образились і почали протестувати. По-перше, тим самим вони дізнались про існування одне одного. Може, це перший крок до їхнього об’єднання. По-друге, оскільки є реальний привід закричати – «Цей ідіот Панюшкін!», історія вилізає в топ. Один зі шляхів зробити історію обговорюваною – підставитись, припуститись навмисної помилки. Але це допустимо лише тому, що можливість впливати на оточуючий світ я ціную вище ніж ремесло.
– У щойно згаданому тексті ви пишете про проблему, яка характерна і для українського медіапростору. Хто чи що, на вашу думку, може змінити цю ситуацію?
– Це питання суспільного запиту. Занадто мало часу минуло з часів розпаду Радянського Союзу, аби люди всерйоз зрозуміли, для чого їм потрібна журналістика.
З одного боку, люди не розуміють, скільки вони платять податків. У розвиненому суспільстві вам спочатку виплачують усі гроші, які ви заробили, а потім із них ви віддаєте податки. Не знаю, як в Україні, але в Росії більшість людей думають, що вони платять 13% податку на дохід і все. А те, що їхні роботодавці виплачують за них іще 40% єдиного соціального і 6% у соціальний фонд, люди не розуміють. І от на ці величезні податки нам не влаштовують ані освіти, ані медицини, ані доріг. Нічого. При цьому весь пафос протестів у Росії – антикорупційний: «А чого ці гади такі багаті і все крадуть?». Ніхто не протестує з приводу поганої охорони здоров’я. У вас так само. В Україні до цього часу не роблять пересадок кістного мозку. До цього часу! Такі операції через десять років уже взагалі перестануть робити. Але ніхто не виходить на площу з цього приводу. Звісно, це може бути екстрапольовано до високої політики, але лише тоді, коли у вас є нормальний запит.
Зв'язок між людьми і владою – це журналіст. І люди мусять зрозуміти, що за цей зв'язок треба платити. А у нас так – коли вам треба дослідити ваш стравохід, ви платите хорошому лікарю, а коли треба дослідити владу, ви довіряєте досліднику, якому платить сама влада. Абсурд! Чому ви розумієте, що лікарю за якісне дослідження заплатити треба, а журналісту не треба?!
В один прекрасный день российская газета, колумнистом которой я был в течение нескольких лет, сообщила, что больше не может меня печатать – хочется, чтобы авторов было побольше. Вслед за этим стали исчезать с предложениями и друзья-коллеги из других уважаемых изданий. Дело было, кажется, как раз в начале второго срока Владимира Владимировича Путина.
— Виталий Портников
Інша справа, що немає і пропозиції – хороших журналістів, які готові показати, як це може працювати, дуже мало.
І тут не ясно, з чого починати. Я думаю, що починати все ж треба з пропозиції. Люди ніколи не захочуть купувати, наприклад, iPhone, якщо їм його не показати. Ви показуєте людям журналістику, яка принципово краща, ніж та, яка існує. І рано чи пізно люди почнуть розуміти це.
– Ви можете припустити, коли це може статися в наших країнах?
– Не знаю, скільки років потрібно. Але умовно в 1980 році неможливо було уявити, що Радянський Союз розвалиться, і уже в 1991 році з’явиться нове телебачення з абсолютно новими обличчями та механізмами. Напевно, диктори радянського телебачення, які читали всю ту хрєнь про п’ятирічки, рішення пленумів політбюро і таке інше, думали, що через якусь кількість років їм будуть писати менш ідіотські тексти. Але сталося по-іншому – професія диктора померла. Те, що було важливо для диктора телебачення – голос, уміння розмовляти, - раптом стало не важливим.
Ситуація зміниться коли-небудь, але вона зміниться не так, як ми очікуємо. Ми чекаємо, що з’являться чесні журналісти і зацікавлені читачі. Ви вірите інформації в The New York Times, бо The New York Times має репутацію. Жоден блогер чи користувач соціальної мережі не має такої репутації. Тому, щойно в соцмережах з’явиться механізм верифікації інформації, все зміниться. І наша професія як людей, які повідомляють новини, перестане існувати. Коли Олександр Сергійович Пушкін говорив слово «журналіст», він, скоріш за все, мав на увазі людей, які пишуть художню літературу, але публікують її не в книжках, а в журналах. А в наш час зміст слова «журналіст» змінився дуже сильно. І я думаю, що зміниться ще раз. Бо функцію інформування будуть виконувати соцмережі, журналісти стануть письменниками, а фотографи – художниками.
– А якщо говорити про звичайних людей, наскільки соціальна журналістика, якою ви займаєтеся, змінює ставлення людей до проблем інших?
– Звісно, що змінює. Тільки треба розуміти, що для того, аби ставлення людей змінилось, треба написати не один текст і не десять, а, наприклад, десять тисяч. Раніше наш фонд (Російський фонд допомоги – Авт.) збирав шістсот доларів на місяць, і ми вважали це неймовірним успіхом. Тепер ми збираємо два мільйони доларів на місяць. Звідкись же ці люди з’явились! Були ж люди, які говорили, що всі благодійники – злодії. А тепер з’явилась велика кількість людей, які вважають за потрібне займатись благодійністю. Це зміна.
Інший приклад: у Росії було декілька скандалів, спричинених образою інвалідів. Ведучі радіо «Маяк» сміялись над хворими. Їх негайно звільнили. А ще 15 років тому фраза, що інвалідів треба душити у колисці, аби не мучились, була нормою і нікому не здавалася жахливою. Цю зміну я теж бачу.
Людей, для яких важливо мати громадянську позицію, ще п’ять років тому в Москві було десь сто. На мітинги проти фальсифікації виборів раніше виходило десять осіб, тепер виходить сто тисяч. І це не революціонери, це люди, які просто хочуть, щоб усе налагодилося.
Таких змін можна знайти багато. Інша справа, треба розуміти, що зміни відбуваються значно довше, ніж нам би того хотілось. І зусиль треба докласти відчутно більше, ніж ми розраховуємо.
– Але тут є й інша сторона медалі. З кожним днем оголошень, в яких просять грошей для смертельно хворих дітей, стає все більше і більше. Зі збільшенням кількості таких оголошень зменшується рівень довіри людей до них. Як звичайній людині відрізнити, коли дитині справді потрібна допомога, а коли таке оголошення дають шахраї?
– Є дуже модний напрямок в економіці - інституціоналізм. Економісти-інституціоналісти вважають, що люди зазвичай приймають рішення не раціонально, бо вони майже завжди не мають достатньої кількості інформації. Тому повинні існувати певні інститути, які будуть допомагати приймати рішення. Між вами і оголошенням про дитину, якій потрібна допомога, не вистачає інституту, який буде перевіряти інформацію про цю дитину. Наприклад, це може бути благодійний фонд. У нього має бути декілька важливих рис. Найперше, така організація повинна реально існувати. У неї має бути адреса, стаціонарний телефон. Ви бачите оголошення: «Ганні Бойченко потрібна якась кількість грошей» і мобільний номер. А якщо завтра виявиться, що це шахраї, куди піде міліція? Той, хто дав це оголошення, викине «сімку», куплену за підставними документами.
– У нас навіть документи не потрібні.
– Тим більше. Стаціонарний номер телефону, офіс, сайт, звіти про попередню діяльність і так далі. Коли ви розумієте, що тій людині, яка за вас перевіряє інформацію про хвору дитину, треба платити, бо вона зранку до ночі перевіряє таку інформацію, тоді система благодійних фондів починає діяти.
– У вересні, під час вашої лекції у Львові в межах Форуму видавців, ви говорили про журналістів-паразитів. Вас не звинувачують у паразитуванні на дитячих трагедіях?
– Буває, але рідко. Ми вже давно існуємо. А крім того, якщо зануритись у кухню, то на адміністративні витрати благодійний фонд має право брати 20% зібраних грошей. Можна зайти на наш сайт і побачити, що ми беремо не 20, а 6%. Тому що нам цього вистачає. Ми збираємо величезні гроші. Нас небагато. Ми могли б собі платити величезні зарплати абсолютно законно. Але ми цього не робимо.
– У своїх текстах ви часом торкаєтесь релігійних питань. Наскільки вам, людині успішній і віруючій, комфортно почуватися в країні, де церква стала одним із інститутів влади, в країні, де можливий суд над Pussy Riot?
– Це мені, звісно, неприємно. Але, що таке Росія? Росія – це Сталін, Брежнєв і Путін. Можна думати так. А можна думати, що це Пушкін, Толстой і Шостакович. Можна думати, що Російська православна церква – це патріарх Кіріл, протоієрей Чаплін і православні хоругвоносці. А можна думати, що російська православна церква – це преподобний Макарій, отець Олександр Мєнь і отець Сергій Круглов, із яким ми почали писати колонку разом на сайті «Православие и мир». Церква – це занадто велика річ, аби оцінювати її за керівниками. А як мені живеться в Росії, якою керує Путін?
– Це було моє останнє запитання…
– Мені, звісно, хотілося б, аби патріарх Російської православної церкви був безмежно милостивим. Але це не так. При тому сама по собі церква є для мене цінністю. Мені, звісно, хотілося б, аби президентом Росії була абсолютно прекрасна і чесна людина. Наприклад, академік Сахаров. Хоча не відомо, як би він керував. В Росії є багато інших важливих для мне людей, які змушують мене змиритись з тим, що на чолі Росії саме ця влада, а церковні ієрархії є такими, якими є. Я з цим мирюсь і намагаюсь щось зробити для змін.
Але, коли я читаю «Червоне колесо» Солженіцина про роки напередодні революції, я розумію, що ці люди влаштовували революцію за всяку ціну. Різниця між закоханим і маніяком в чому? Закоханий хоче, аби дівчина дала йому і в цей момент була живою. А маніяку все одно. Може навіть краще, якщо мертва. Так от я – не маніяк. Мені хочеться, щоб Росія змінилась, але не зламалась при цьому.