ГлавнаяОбществоЖизнь

Київське літо сто років тому

Десь року 1910 кияни нарікали, що Шулявські дачі надто щільно забудували й вони втратили всякі сліди «культурного дачного життя». Між тим чистий і мальовничий струмок Сирець приваблював на місцеві дачі значну кількість відпочивальників. На початку ХХ століття дачне життя на Лук’янівці-Сирці було дуже жвавим через чудову здорову місцину – рівнину, вкриту густим мішаним лісом.

Київське літо сто років тому

Чи не найближчими до міста були Лук’янівські (Сирецькі) й Шулявські дачі. Проте самих дачних будинків тут було небагато й винайняти їх могли лише заможні люди. Зручністю було сполучення – із центром міста дачні місцини з’єднували лінії Київської міської залізниці – трамваю. Проїзд до Шулявських дач «Сан-Сусі» за Політехнічною лінією трамваю від Хрещатика до місця призначення коштував тоді 8 копійок з людини. На Сирець можна було дістатися за 14 копійок.

Десь року 1910 кияни нарікали, що Шулявські дачі надто щільно забудували й вони втратили всякі сліди «культурного дачного життя». Між тим чистий і мальовничий струмок Сирець приваблював на місцеві дачі значну кількість відпочивальників. На початку ХХ століття дачне життя на Лук’янівці-Сирці було дуже жвавим через чудову здорову місцину – рівнину, вкриту густим мішаним лісом.

Звісно, крім названих, довкола Києва не бракувало й інших місць для відпочинку. Нові дачні місця – Святошин, Дарниця й Пуща-Водиця – приваблювали маси людей. Між тим в ті часи до певного моменту Боярка була чи не єдиним дачним поселенням киян. До містечка діставалися залізницею за годину. До десяти тисяч дачників «окуповували» місця довкола Боярки в сезон. І це попри відомі всім вади боярських чач – відсутність добрих місць для купання і, власне, оте скупчення народу. До того ж сучасники відзначали неймовірну куряву головної вулиці Боярки, яка називалася… Хрещатик! Та добре сполучення із Києвом робило свою справу: велика кількість регулярних і сезонних поїздів, проїзд 48 копійок в обидва кінці вабили людей саме в ту місцину. Були й розваги: щонеділі й щочетверга для приваблення дачників хор і оркестр Південно-Західної залізниці імперії давали безкоштовні концерти. В самій Боярці був глибокий старий ставок для човнярських прогулянок, а за кілька верст від нього – ставок для купання. Дачники могли користуватися поштою, аптекою, які були в Боярці. Але найголовніше – для легеневих хворих тут існував «кумисно-кефірний заклад» і великий сосновий ліс, що давав цілюще повітря стражденним. Недарма тут, крім інших лікувальних закладів, існувала і санаторія «Товариства надання допомоги незаможним сухотним євреям м. Києва» з десятьма корпусами-бараками.

Платня за винайняту дачу складала в Боярці в середньому 150 рублів за сезон. Втім, в сусідньому селі Будаївці ціни були значно нижчі, бо й «цивілізації» було менше. Проте тиші – більше! І останнє дуже цінували кияни.

Другим за значенням після Боярки дачним пунктом за вісім верст від Києва був Святошин. Там знаходилося більше чотирьох сотень дач в густому сосновому лісі. За тридцять п’ять хвилин, заплативши 20 копійок, дачник міг за допомогою електричного трамваю дістатися з Києва до Святошинських дач. Враховуючи сучасний колапс руху на дорогах столиці, чи вистачило би якомусь водієві отих 35 хвилин для їзди від центру міста до Святошина? Хіба що вночі…

А тоді кияни відзначали, що вагони святошинського електричного трамваю дуже зручні й приємні на вигляд, мають м’яку ходу і курсують регулярно: кожні 15 хвилин. До Святошинських дач можна було дістатися також залізницею, до того ж дешевше -14 копійок в один кінець, проте потяги зупинялися неподалік початку дачного селища, на 1-й просіці Святошинського лісу, а трамваєм можна було за 20 копійок доїхати аж до кінця дач, до 5-ї просіки.

Святошин приваблював киян не тільки дачами як такими, а й досить жвавим культурним життям. Тобто відпочивати тут було зовсім не нудно. В Святошині існував літній драматичний театр, відкрита сцена для виступів і концертна естрада в дачному парку. Купальників вабив протічний ставок, а недалекій до Святошина Борщагівці текла чиста річка.

Для послуг мешканців і дачників у Святошині були громадські лазні, базар, аптека, цілорічна гідропатична санаторій на лікарня, бібліотека… Недивно, що в Святошині відпочивало до 12 тисяч дачників, а три тисячі з них орендували дачі й узимку. Ціна на дачі були досить високими – від 75 до 100 рублів за кімнату в сезон.

Потужним конкурентом Святошинським дачам були Дарницькі, що розташовувалися за десять верст від київського залізничного вокзалу. Перевагами Дарницьких дач називали суху здорову місцевість, піщані грунти, які швидко вбирали вологу й чудовий, великий ліс. Всього за одну версту від Дарницьких дач ніс свої води Дніпро, на берегах якого були об лаштовані купальні. До них курсували спеціальні «купальні поїзди», одноразовий квиток на які коштував п’ять копійок. А от 45-50 хвилинна подорож від Києва до Дарниці на поїздах Києво-Воронізької залізниці обходилася відпочиваючим у 15 копійок за одноразовий квиток.

В Дарниці до послуг людей був приватний театр просто неба, де відбувалися професійні й аматорські драматичні й оперні вистави, поштове відділення, аптека, непоганий станційний буфет і базар.

З 1900-го року для киян відкрили нове дачне селище в приміському лісі, в Пущі-Водиці, на Куренівській околиці. Ці дачі також сполучені із містом лінією міського електричного трамваю. Проїзд в один кінець коштував 23 копійки, в обидва кінці – 42 коп. Час на поїздку дорівнював майже одній годині. 600 дачних ділянок швидко забудовувалися аж до осені 1914 року. На території цих дач також були базар, пошта, аптека, купальня і ресторан. А при вокзалі існував буфет з театральною залою, в якій у вихідні й святкові дні давали вистави, влаштовували танці. Грав військовий оркестр. Низка гарних ставків дарувала насолоду всім дачникам. А от на 7-й лінії, в кінці дачного селища розташовувався відкрита 1905 року санаторія для хворих на сухоти: чотири корпуси, розраховані на сто осіб. Відало санаторією Київське товариство боротьби із сухотами.

Може ще називати багато дачних місцевостей, які приваблювали киян для відпочинку сто років тому. Це й село Китаєве, і Мотовилівка, Ірпінь, Ворзель, Буча… Як бачимо, деякі місцини поглинув Київ, деякі й досі є непоганими рекреаційними зонами. Все тече, все змінюється, і лише бажання городян виїхати влітку з міста лишається постійним.

Олесь Ільченко , письменник
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter