Опівночі 8 травня 1945 року в Німеччині був нульовий час. 1945-й у Західній Європі отримав назву нульового року — у ті місяці влада зруйнованих Другою світовою війною країн ухвалювала стратегічні рішення про те, що робити далі. Відбудовувати міста такими, як були до війни? Давати шанс лише кільком найціннішим спорудам? Забути про спадщину і почати з чистого аркуша — щоб городяни отримали житло максимально швидко та дешево, навіть якщо це будуть найпростіші будинки? Яким із цих трьох шляхів піти, іноді визначали, стоячи на попелищах.
Окрім фінансової і технічної допомоги, план Маршалла пропонував консультації союзників. Вони спиралися на реалії, а в деяких регіонах це було 70-відсоткове руйнування міських будівель, мільйони людей у тимчасових таборах, понищена більш ніж половина виробничих потужностей. Американські архітектори та міські планувальники радили орієнтуватися на недорогу типову забудову, щоб попросту якнайшвидше дати людям житло і стабільність. І навіть при цьому терміни відновлення міст оцінювали у 25–35 років.
З урядовців проєкти в Західній Європі інспектував американський економіст Лео Греблер. Німецький емігрант у першому поколінні, він саме був експертом Ради економічних консультантів при президентові США. 1956 року в книзі "Europe's Reborn Cities" він констатував два факти. По-перше, європейські міста відновлювали значно швидше за прогнози. По-друге, до порад з приводу зруйнованих міст не дослухалися. Експерти рекомендували перепланувати міста, пристосувати їх до нових умов, використовувати масові проєкти житлових будинків. Натомість місцеві уряди та муніципалітети прагнули відновити хоча б історичні центри, архітектурні пам'ятки міст, навіть сильно зруйновані.
До речі, що рекомендують союзники зараз, на яке місце в пріоритетах відновлення їхні експерти ставлять українську архітектурну спадщину? «Вони розуміють, що важливо реставрувати і відновити історичну спадщину, — розповідає Катерина Романенко, директорка архітектурного бюро "С. Бабушкін", голова дисциплінарної комісії Архітектурної палати Національної спілки архітекторів України, викладачка Малої академії наук України. — Звичайно, є багато пропозицій саме швидкого масового відновлення житла. Але моя думка — має бути сучасна якість архітектурних рішень. Я часто пояснюю, що ми жили в панельних будинках 70 років і не хочемо цього більше».
Але чи можна в Україні розподілити міста за цими трьома основними підходами до відновлення (звести з нуля, реконструювати, забути)?
«Це характеристика не стільки міст, скільки суспільства, потрібно категоризувати не міста, а людей, — каже Семен Широчин, дослідник історії архітектури. — Людям байдужа спадщина. Я скрізь реконструював би місто повністю або хоч би його історичний центр. Але якщо раніше сказав би, що активістам доведеться боротися проти сценарію “все знести, будувати на рівному місці”, то зараз думаю, що частина міст узагалі не буде відновлена, бо там нікому буде жити і ніде працювати».
Та варто зазначити: Варшаву почали відбудовувати, коли в ній залишався менш ніж відсоток від довоєнного населення; а комісія з відновлення Ковентрі зібралася на перше засідання через 16 годин після варварського 9-годинного бомбардування — і це характеризує британців.
Катерина Романенко доповнює: «Майже в усіх містах є відсоток пам'яток архітектури, які слід відновити згідно з нормами реставрації. Але ініціатива має бути мешканців міст. Збирають думку, розробляють проєкт відновлення, він проходить погодження — і тоді реалізують».
Найпоказовіший приклад «ми хочемо все, як було, ми відновимо точний вигляд, навіть якщо це поверне проблеми зі щільністю забудови, автомобілізацією, комунальною інфраструктурою» — Варшава. Вона постраждала не тільки від бомбардувань, артилерійських обстрілів і стрілецьких боїв. Коли придушили Варшавське повстання 1944 року, німецьке окупаційне командування сформувало команди саперів і вогнеметників, які цілеспрямовано нищили центр міста. Вони рухалися від будинку до будинку і знесли приблизно третину. 85% історичного центру лежали в руїнах, не надаючись до реконструкції. До війни в польській столиці жив понад мільйон. Перед звільненням у січні 1945 р. в межах міста залишалися лише кілька тисяч.
Відновлення почали ще до закінчення Другої світової і навіть звільнення Варшави. Архітектори та групи активістів збирали плани, містобудівні документи, навіть фотографії — загальний план склали, зокрема, з краєвидів Варшави другої половини XVIII століття роботи Бернардо Беллотто. Програма максимум передбачала реконструкцію приблизно 20% міста, але то був надто амбітний план — важко було навіть вивезти 16 мільйонів тонн будівельного сміття. У результаті групи, які працювали над відновленням, зійшлися на проєкті відтворення історичного центру площею близько 25 га. Але повного, подекуди фотографічно точного.
Бюро реконструкції польської столиці під керівництвом архітектора та реставратора Яна Захватовича запрацювало через кілька днів після звільнення Варшави, у підсумку в 1970-х відбудували повністю зруйнований Королівський замок. Багато будинків звели із застосуванням сучасних методів, з іншим внутрішнім плануванням, копіювали лише історичні фасади. Такого не вітають в архітектурній реставрації, проте Старе місто Варшави у 1980-му потрапило до списку Світової спадщини ЮНЕСКО.
Ті, хто хотів повернути Варшаву та багато інших зруйнованих міст у їхньому довоєнному вигляді, боролися не лише з інженерними проблемами, а й із самою ідеєю реставрації. Нідерландський архітектор Якоб Бакема, важлива постать у реконструкції розбомбленого в 1940-му Роттердама, формулював це як «націленість під час відродження міст на майбутнє, а не минуле», але в тому чи іншому вигляді ідею озвучували багато архітекторів, політиків і чиновників.
Вони бачили проблему в тому, що багато європейських міст уже десятиліттями перебували в певній безвиході — їхнє історичне планування заважало розвитку. Будинки не були розраховані на поточну щільність населення та сучасні зручності: електропроводку, централізоване опалення, часто й водопровід і каналізацію. Вулиці не надавалися до автомобільного руху. Комерційні зони були хаотичними, заводи та майстерні розміщувалися в житлових кварталах, комунальної інфраструктури не було або ж вона застаріла.
Це не перфекціонізм архітекторів — проблему обговорювали задовго до війни. Ну і якщо ворог уже зруйнував твоє місто, то є сенс відбудувати його кращим, хіба ні? Іноді — як з промисловими містечками Північної Франції чи Німеччини — думку формулювали навіть цинічно: «Ми не маємо собливих пам'яток, щоб відновлювати, а люди живуть у тимчасових таборах або взагалі біженці. Будуймо заново, з урахуванням наявних потреб». А проте, такий підхід застосовували навіть до досить багатих та архітектурно цінних Роттердама чи Ковентрі.
Роттердам став ранньою жертвою Другої світової — його розбомбили ще навесні 1940 року. Показово, як приклад владі Нідерландів. Аби придушити опір і наблизити капітуляцію. Авіаналіт здійснили саме на центральну частину, зі щільною історичною забудовою. У результаті знищили та пошкодили понад 25 тисяч будівель. З них не відновити було лише близько п'ятої частини. Роттердам простояв понищеним усю війну, а опісля влада вирішила знести будинки навіть з відносно невеликими пошкодженнями, щоб уникнути старої сітки вулиць — не нести в майбутнє старі проблеми. Історичний центр повністю перепланували: розширили вулиці, укрупнили квартали, декотрі райони змінили функції; а зі значних архітектурних пам'яток відбудували лише вежу та фасад церкви Святого Лаврентія (її почали зводити в середині XV століття).
Міська влада обрала підхід «від економіки» і відновлювала передусім величезний і затребуваний торговий порт. Центр Роттердама ще на початку 1950-х залишався безлюдним, але коли його взялися забудовувати, перетворився на вітрину сучасної архітектури та містобудування. Це було наслідком і міської політики, свідомо спрямованої на модернізацію, й ідеї відродження міста як функції, а не образу, і, звісно, фінансових можливостей, які суттєво зросли. Причому сам Роттердам ще раз перепланували в 1970-х, щоб зробити затишнішим, зеленішим і людиноцентричним.
Третій підхід — «у нас є історичне ядро, незважаючи на рекомендації, ми хочемо витратити додаткові гроші, щоб реконструювати хоча б кілька кварталів, тоді як могли б на них збудувати ще пару районів багатоквартирок». По-перше, цей спосіб цікавий тим, що його часто висували лише на рівні громадської думки міст, а не урядових комітетів. Набагато простіше організувати багаторічну реконструкцію, наприклад столиці, як у випадку з Варшавою. Лобіювати та знайти гроші на таку програму для провінційного містечка, яке не є предметом національної гордості, — це трохи інше.
По-друге, спосіб показав життєздатність у безнадійних ситуаціях, коли великі і збитки, і історична цінність — як у старих італійських чи німецьких містах. Мілан зазнав найбільших руйнувань серед міст Італії, в руїнах лежали і середньовічні, й античні пам'ятки, реставрувати їх усі було просто неможливо. Місто не прийняло загального плану відновлення, але його й не перепланували. Зусилля реставраторів були сконцентровані на найвидатніших спорудах — наприклад, театр Ла Скала реставрували і відкрили лише за рік після закінчення війни.
Але сучасний вигляд Мілана — результат не так визначної програми реставрації, як відповідального загального ставлення до сучасної забудови, яка вписувалася в історичну канву центру. І навіть якщо виділялася з неї — як хмарочос Торре Веласка — усе одно апелювала до місцевого архітектурного стилю.
***
Чи готові до таких викликів і відповідальності в Україні? Чи можливо відродити та реставрувати міста, якщо кажуть, що в нас навіть потрібної кількості фахівців немає? Чи не ігноруватимуть спадщину, якщо її реставрація лише здорожчує й ускладнює роботи? «Кому це занадто складно, радила б узагалі не займатися архітектурою, — відповідає Катерина Романенко. — Це наша країна і наша відповідальність. Якщо не вистачає фахівців — треба готувати нових зараз, об’єднуватися із закордонними, збирати досвід й імплементувати в локальних реаліях».
Чи можна очікувати від української влади, містобудівників та архітекторів такої самої відповідальності, як була у Варшаві чи в Мілані? «На початку війни я прийшов до думки, що пошкоджені міста будуть забудовані погано, після війни звільниться багато місця для нових невдалих споруд, — вважає Семен Широчин. — Як я бачу гіпотетичну боротьбу за збереження старої будівлі: приходить активіст, каже, що будинок цінний і його треба відновити. Приходить забудовник і розповідає, що він зведе новий і дасть частину квартир ветеранам. На чиєму боці будуть популісти при владі? Ветеранам розкажуть, що активісти проти, аби вони мали житло. Історична важливість не осмислена. Руїни швидко знесуть, щоб ніхто не сказав "це можна відновити”, як це сталося із залізничною станцією в Охтирці». [Збудували 1895 року. Зруйнували у Другу світову, але згодом відновили. Мала статус пам'ятки архітектури. У березні 2022 року російські загарбники завдали по ній бомбового удару. Замість оцінити можливість відновити протягом декількох тижнів руїни розібрали, сміття вивезли, майданчик вирівняли і навіть відсипали піском.]
Отже, відповідальність влади та забудовників, ініціативність городян і загальна готовність планувати наперед — ми другий рік чуємо про плани відновлення міст, але чи враховують у них ці аспекти? Запам'ятайте питання. У продовженні цієї теми почнемо саме з них.
Цей матеріал можна прочитати англійською.