“Російськомовний патріот України закінчується там, де починається мовне питання”, — так і кортить підредагувати класичну цитату щоразу, коли обурені російськомовні знову заходяться пафосно пояснювати Україні, що посилення позицій української мови “не на часі”. Єдине, що не дозволяє дійти до таких узагальнень, — усе більша й більша кількість російськомовних, які прагнуть повного витіснення російської з українського інформпростору не менше за корінних українофонів.
Утім, ця кількість “російськомовних язикофобів” цілком компенсується гіперчутливими україномовними громадянами, які б, може, й хотіли нарешті читати книжки та газети українською, але мають таке чуйне серце, що просто не можуть собі дозволити наступити на горло вєлікому і могучєму рудименту московської імперії. Адже від втрати російською мовою монополії на книжковий ринок та друковану пресу, вочевидь, долі мільйонів простих невинних громадян виявляться просто розчавленими жорстокою репресивною машиною, а ми ж, українці, не нелюди якісь, щоб отакий геноцид проводити.
Відтак достатньо було народним депутатам зареєструвати в секретаріаті ВР аж три законопроекти про посилення ролі державної мови в житті країни, медіасфера просто вибухнула гнівними постами й статтями як російськомовних, так і україномовних захисників сталого розвитку мови Пушкіна й Даля силами українців. Оскільки самі законопроекти мало хто з цих захисників читав (зрештою, поки що в цьому й особливого сенсу немає: навіть якщо якийсь із них і ухвалять, до фінального читання його пункти все одно поріжуть до невпізнаваності — й першою гарантовано піде під ніж меметизована Фейсбуком “мовна інспекція”), то й дискусія ведеться не по суті пропонованої реформи, а в межах класичної дихотомії “український борщ vs. російськомовні немовлята”: чи варті всі мови світу сльозинки аптечної бабусі, яка так і не навчилася клятої “нав'язаної мови”, неправильно прочитала інструкцію та купила собі ціанід замість анальгіну?
Притомні, інтелігентні люди всерйоз пишуть про “насильницьку українізацію”, “розкол країни”, “пожалєйтє старіков”, “запрєтом нічєво нє добйошся” і “луччє б ковбасу по 2.20 здєлалі (корупцію побороли, в ЄС вступили, відкриті списки запровадили) — всє б самі на мовє загаварілі”, не помічаючи, що ці гасла з початку 90-х, відколи їх уперше нашкрябали на своїх червоних транспарантах покійні комуністи, дещо застаріли, повицвіли та підтопталися.
Посилання на неозорий прошарок лінгвоінвалідів, приречених на муки й страждання від найменшого контакту з україномовним середовищем, цілком можна було толерувати в 1991-му і сяк-так терпіти в 2001-му, але вже навіть у 2011-му припущення, що десь на території України збереглися резервації напівдиких русофонів, здатних досі не розуміти українську мову, скидалися на відвертий комуняцький чос. У 2017-му ж, коли навіть ті регіони, де теоретично могли існувати такі резервації, опинилися поза зоною українського інформаційного впливу, можете про цей аргумент узагалі забути.
Не менш лукавим виглядає й одвічний аргумент про те, що “нав'язування завжди має лише зворотній ефект та лише відверне українців від української мови”, а “якщо не нав'язувати, то люди самі потягнуться до калинових джерел”. Стривайте, але ж зараз таки не 1991 рік: хоч ви це нам повторюєте 25 із гаком років, та весь досвід мовної політики України говорить про протилежне! 15 років у кінотеатрах незалежної України не звучало жодного слова українською — й людям навіть на думку не спадало вважати таку “ненав'язливість” підставою для власної українізації. Зате прийшов у 2006-му році страшний “нав'язаний” український кінодубляж — і, як не дивно, люди замість обіцяного мовофобами протесту ще більше повалили в кінотеатри. І радіостанції, які восени минулого року посипали голову попелом через квоти на українську музику, чомусь так і не позакривалися через “відсутність якісного україномовного контенту”, і слухачі не вийшли на Майдан із вимогою прибрати Вакарчука з “Шансону”. Тож досить уже підмінювати суть пафосними оксюморонами: будь-яка ефективна мовна політика завжди може бути лише “нав'язаною”, і досі жоден “акт насильницької українізації” не викликав жодного реального спротиву “утиснутих російськомовних мас” (не думаєте ж ви, що скасування в лютому-2014 закону Колесниченка-Ківалова, яке так і не набуло чинностві, насправді привело до Криму путінскіх чєловєчков?).
Із цієї ж серії красивих, хоч і неробочих конструкцій — гуманістична ідея про те, що “українську мову треба захищати, але ж не за рахунок російської”. Будь-яка людина, стаття в газеті чи вивіска на генделику в будь-який момент часу може користуватися лише однією мовою (навіть якщо поєднати російську й українську, то це буде один суржик, а не дві мови). І якщо людина говорить із кимось, слухає пісню чи читає повідомлення українською, то вона в цей момент природно утискає всі інші мови, в тому числі й російську. Тільки захисники язика чомусь весь час забувають, що російська в цій схемі не є суто жертвенним винятком, і відстоюючи її права в будь-якому конкретному часі й місці, вони автоматично позбавляють шансу на існування в цьому місці й часі українську. Не може такого бути, щоби українська мова собі розвивалася й захищалася десь на сторінках підручників, словників та наукових журналів, а “просто так прівикшеє насєлєніє” собі жило окремо “в нармальном мірє” російськомовних газет, книжок, кіна й телебачення. Тому годі пересмикувати — розвиток української в Україні можливий лише за рахунок російської (і навпаки), і жодних альтернатив немає.
Якщо язикофіли навіть погоджуються з таким твердженням, вони викочують на бойові позиції геть убивчий, на їхню думку, аргумент: “Та дайтє ви людям достойную жизнь — ані всє самі на украінскам заговорят! Пусть ані мнє сначала зарплату повисят, а тада заставляют!”. Ця теза за останні 25 років настільки увійшла в політичний лексикон, що ніхто вже навіть не замислюється: а хто взагалі такі ці “вони” і чому вони мають купувати в принципового русофона мову за пристойні гроші? В 1991 році, коли немаленька маса політично байдужих люмпенів проголосувала разом з усіма за незалежність України, просто аби не ділитися ВВП УРСР із Москвою та іншими дармоїдами, але на виході побачила лише гіперінфляцію та несміливу українізацію, формула “блін, я ж тіки хотів більше ковбаси, зачєм мнє єта ваша Украіна без неї?” реально мала якийсь сенс. Але що вона має символізувати зараз — коли громадяни вже тисячі разів могли переконатися, що тим, хто відповідає за зарплату й “гідне життя”, щиро начхати на те, якою мовою собі говорить завжди готовий до торгу принциповий русофон?
Зрозумійте, дорогенькі, ніхто у вас вашу мову купувати не збирається — “їм” гроші й самим потрібні. Ніхто й ніколи не стане навіть вести з вами переговори — і не тому, що не ведуть переговорів із “мовними терористами”, а тому, що життя заручниці їм завжди було до шмиги. Утім, багато хто з прихильників тези “мова в обмін на ковбасу” й так чудово розуміє безглуздість цієї формули, але все одно активно її використовує, сподіваючись, що раз “вони” не виконують умов вигаданої русофонами угоди, то й самі русофони можуть українську з чистою совістю ігнорувати. Перспективи ж імовірного підвищення рівня життя й потреби відповідати за власні обіцянки ці мудрі люди оцінюють із позицій Ходжі в кейсі з ішаком та еміром.
З усіх аргументів утиснутої російськомовної меншини найпристойнішою виглядає теза “не на часі”, яка, хоч й випливає з суто меркантильної попередньої конструкції, та завдяки заміні ковбаси на суспільно важливі реформи звучить значно більш пафосно та відповідально: “В нас що, вже корупцію поборото й дороги відремонтовано, що ми вже взялися за мову?” Із фактологічною частиною цією конструкції й не посперечаєшся: дороги й досі розбиті, корупція процвітає — але чому це має бути підставою видавати пресу російською? Чому нам 25 років повторюють, що за мову треба братися лише після доріг і корупції, і в результаті ми 25 років сидимо з корупцією, без доріг і без мови? Може, спробуємо хоча б заради інтересу поміняти цей зачаклований порядок? Ризикнемо нарешті хоча б вирішити питання з мовою, якщо корупція й дороги черговій владі виявилися не по зубах?
Врешті, Віктор Андрійович Ющенко теж спустив в унітаз і дороги, й боротьбу з корупцією, але якби суспільство його тоді переконало, що все решта не на часі, ми би й досі могли ходити в російськомовні кінотеатри й вважати, що це нормально. І ми б і досі ходили по вулицях Лєніна, якби принципове суспільство таки переконало Верховну Раду, що не можна валити іллічів, поки не сидить Ахмєтов.
Головне, чого не відчули нинішні захисники статусу російської мови, — що посилення ролі української мови не є забаганкою когось із властителів. І сам факт того, що закон Колесниченка-Ківалова досі не скасований, бо рішення ВР не підписане, а процес у КС затягується, явно про це свідчить — Порошенко аж ніяк не прагне мовних перетворень. А от те, що у ВР попри пасивність АП зареєстровано аж 3 законопроекти на таку досі дискусійну тему, яскраво показує, що партійні соціологи відчули потужний суспільний запит.
Справді, за роки війни з Росією прихильникам українізації стало значно легше говорити про необхідність позбавлення російської мови панівного статусу. І справа тут не в тому, що, як дивно зазначає одна з авторів законопроекту №5670 “Про державну мову” Ірина Подоляк, на тлі війни “навіть свідома і безвідповідальна політична інструменталізація питання державної мови не може зробити ситуацію в Україні гіршою чи загострити її”. А в тому, що, по-перше, війна суттєво посилила будь-які настрої щодо максимального культурного відриву від Росії, а, по-друге, з осені 2014-го найбільш російськомовно стурбовані регіони України на загальноукраїнську електоральну температуру по палаті тимчасово не впливають.
Тож як уже й вибирати найзручніший час для заходів з українізації — то зараз якраз він і є. Бо якщо ми сподіваємось у майбутньому реінтегрувати в себе ОРДЛО й Крим, то не забуваймо, що з обраними від цих регіонів нардепами ВР точно заблокує будь-який мовний закон.
P.S. Особливу увагу хотілось би приділити колегам-журналістам, які засуджують українізацію преси, бо, мовляв, “я, канєшна, украінскій знаю луччє всєх барцов за мову, но харашо пісать на ньом нє смагу”. Враховуючи, що класичне вміння “харашо пісать па-русскі” в 90% випадків визначається народженою в 90-ті формулою “дореволюційних канцеляризмів, бандитських жаргонізмів та цитат із книжок Булгакова й фільмів Рязанова мало не буває”, хочеться просто порадити засмученим бехвихіддю російськомовним журналістам: не пишіть “харашо”, пишіть нормально. Нормальний текст будь-якою мовою легко пишеться.