Деконструкція міфу? Кінець казки? “Не буде нічого, ні пам'яті, ні пам'ятників, лише сторінка в російській Вікіпедії з фотографією маленького мийника машин у великому шоломі”? І через що? Через якусь смерть? А ви точно говорите про Росію?!
У традиційній московитській міфології смерть — це, взагалі-то, природний метафізичний стан будь-якого патентованого народного героя. Справжній герой завжди має бути мертвим, адже смерть є неодмінною складовою будь-якого епічного подвигу і його сертифікованим знаком високої якості. Якщо московитові підсунути живого “героя”, то, як би не старалася пропаганда, московит до останнього недовірливо крутитиме носом: що ж то за герой, якщо він досі за Родіну не загинув? ну що йому, жалко? ну хай би хоч амбразуру тілом закрив, чи зі зв'язкою гранат під танк... Живий герой — це ніби зневажливий плювок у пафосну душу росіянина, пародія на справжніх “дєдов воєвавших”, кар'єрист-пристосуванець, який забув на сцені свою роль. Живого “героя” взагалі стрьомно навіть у пантеон вводити: поки він живий, він іще може встигнути зрадити Родіну, підвести Родіну під Гаагу і навіть по великій п'янці плюнути на портрет царя всєя Родіни — і що, потім ікони зі стін кабінетів знімати?
Інша річ — герої мертві. З мертвими героями можна робити все, що хочеш — хоч мумію в Мавзолей покласти, хоч канонізувати, хоч завішати посмертними орденами не лише піджак, а й штани покійника — мертвий герой уже ніколи не зможе підкоригувати жоден міф про себе, а лише докірливо дивитиметься з портрета бездонними блакитними очима на росіян, які досі не спромоглися померти за Родіну. Яка ще деконструкція — навпаки, саме час братися за конструювання героїчної казки всерйоз!
Смерть у цій казці — аж ніяк не крапка, і навіть не чітко визначений фінал. Це лише невеличкий спойлер — нагадування росіянину про те, що все в казці закінчилося добре, герой виявився не підробним, а справді гідним сотень увічнених у назвах вулиць та міст попередників. Бо навіть те, як персонаж зустрів цю свою смерть, московити для себе вирішать у процесі конструювання міфу безвідносно до неприкрашеної реальності. Байдуже, чи “герой” насправді підірвав себе останньою гранатою в оточенні тьми творогів, чи просто злетів у повітря разом із рештками ліфту, чи взагалі впився антифризом та тупо замерз в окопі. Щойно узгодиться загальна сюжетна лінія міфу, росіяни дізнаються, що хоробрий вітязь Арсен Павлов, як і годиться вітязю, унюхав саморобний вибуховий пристрій іще за десять метрів від під'їзду, проте, побачивши, як зграя бандерівців притискає лезо до горлянки заплаканої дівчинки-заручниці (неодмінно з білим бантиком на голівці!), на вимогу шантажистів відчайдушно ступив у кабіну та натиснув свою останню кнопку... Або ж причиною вибуху виявиться артилерійський обстріл мирного будинку підлими укропами, яким підказав координати шахти ліфта коригувальник — місцевий вчитель української мови. Або ж узагалі — зайшовши до ліфта, Моторола почув, що в шахту прокралася підступна українська ДРГ, і вирішив накрити хитрі плани ворога уламками кабіни й власними рештками...
Сумніваєтеся, що в Росії вигадають настільки фантастичні обставини банальної смерті кримінальника? Після всіх намертво вбитих у голови старших поколінь казок про незчисленні подвиги “героїв громадянської війни”, “піонерів-героїв”, павліків морозових та 54 бакінських панфіловців-комісарів? Якщо після всіх публікацій та розвідок про реальні обставини канонічних “подвигів”подій міністр культури РФ Владімір Мєдінскій називає “конченими мразями” всіх, хто сумнівається в вигаданому пропагандою подвигу панфіловців, невже Росія не спроможеться придумати й захистити від “інсинуацій наклепників” правильну легенду смерті чи не найрозпіаренішого зі своїх новітніх героїв?
При цьому смерть, як водиться в країні, де живі зобов'язані все життя заздрити померлим за Родіну, — це лише початок. Щойно Моторола отримає в свою біографію гідну загибель, збагачуватись та обростати новими деталями почне й його життя: виявиться, що в школі майбутній терорист-убивця рятував пташенят від хуліганів, на заправці розбавляв воду 95-м бензином, а в армії збудував на плацу без жодного цвяха дерев'яний храм св. Сталіна з 7 маківками. І що більше часу минатиме, то менше росіяни перейматимуться реальною історією ухтинського маргінала, що поїхав на Донбас розстрілювати полонених. “Навіть якщо подвиги Мотороли вигадані — це свята легенда, якої не можна торкатися брудними недовірливими лапами”, — нагадуватимуть чергові медінські тим, хто ще пам'ятатиме події 2014-2016 років або просто прочитає щось відмінне від генеральної лінії в українській Вікіпедії.
Хибне припущення, що відвертий асоціальний маніяк Моторола не зможе повторити шлях сотень російських убивць, чиї імена ми навіть у 2016 році остаточно не стерли з назв вулиць та площ, базується на якомусь дивному засновку, що оце неоковирне мурло нинішньої російської міфології чимось відрізняється від московитських “героїв” минулого. Що Гіві, Моторола та інші терористи — “не чота” тим легендарним персонажам, про життя та смерть яких кожна радянська дитина починала читати ще в букварику. Хоча російська пропагандистська машина за останні роки наочно продемонструвала, як саме мотороли червоного терору стали тими самими легендарними персонажами, поруч із якими блідне навіть розпіарений за життя Арсен Павлов. Не хвилюйтеся, шановні — років за 10-20 московити так саме звірятимуть параметри своїх нових ікон за легендами про справжнього “дєдовоєвалу” Моторолу. Адже процес творення пафосних цукерочок із наявного лайна в Росії не припиняється ні на мить, і обійти увагою таку колоритну купу, як покійний громадянин Павлов, для росіян означало б зрадити самих себе.
І хай вас не дезорієнтує заява прес-секретаря Путіна Пєскова про те, що канонізація Мотороли “не є офіційною позицією Кремля”, а лише відбиває “громадську думку”. По-перше, на тлі нинішніх заяв про повернення до “Нормандського формату”, та ще й після висновків по малайзіському “Боїнгу”, дати Павлову орден просто зараз для Москви означало би фактично розписатися під окупацією Донбасу та всіма діями терористів. Країні, яка верещить “настамнєт”, це робити сенсу немає — можна ж просто почекати, як Кремль чекав із вручення нагород за “поверненням Криму”. По-друге, сама згадка Пєскова про “громадську думку” чітку вказує, що беатифікація Мотороли нікуди не дінеться: про неслухняну громаду Кремль згадує лише для того, аби підготувати відповідний грунт в очах вередливого Заходу.
Врешті, почнеться оформлення Мотороли в офіційні герої теж не з указу Путіна — спочатку на “Пєрвом каналє” вийде кількасерійний художній фільм про нелегкий шлях відважного мийника (орієнтовно варто чекати його на початку лютого наступного року, до дня народження персонажа), неодмінно з Бєзруковим у головній ролі (хоча Алєксандр Баширов би підійшов краще). Потім на честь Павлова перейменують пару шкіл та вулиць (хоч депутат Госдуми Мілонов і вимагає зробити це просто зараз, але такі речі зазвичай робляться до якоїсь пам'ятної дати). Далі підуть книжки, пісні групи “Любе”, наукові конференції, конкурси дитячих малюнків, “куточки Мотороли” у військових частинах — і врешті на вимогу тисяч трудових колективів, синоду РПЦ та особисто Іосіфа Кобзона Путін таки підпише заповітний указ про нагородження Арсена Павлова званням “Героя Росії”. Чомусь здається, що датований він буде 9 травня, коли Росія переживає традиційний щорічний пік відбитої міфотворчості.
І як би комусь із нас не хотілося сподіватися на добровільну деконструкцію цього російського міфу, деконструювати його тепер, після смерті Мотороли, можна лише разом із самою Росією. Утім, поки деконструкція РФ не відбулася, українцям немає жодного приводу паритися з приводу посмертних пригод померлого ворога. Навпаки — росіянам можна лише подякувати за те, що вони так відверто доводять недовірливим нам важливість та справедливість декомунізації. Адже ніщо так не лікує справжню пам'ять про забронзовілих мертвих, як іще живі спогади про чергового “героя спільного минулого”.