Перші враження
Вперше ми поїхали на Донбас 1 вересня. На той час нас було всього десять волонтерів. Я не знав, чого більше боятись - того, що побачу на полі бою, чи того, що можу потрапити під обстріл чи в полон...
З "тієї" сторони (бойовиків — Ред.) нас зустріли для супроводу — як гарантія безпеки. Їхня присутність вселяла все ж таки певну надію, що нічого не станеться. Не питайте, хто з ними домовляється, вочевидь, хтось із ЗСУ. Цих деталей я не знаю. Утім, без їхнього супроводу ми не їздимо ніколи.
Ми приїжджаємо на різних автомобілях. З київськими, дніпропетровськими чи іншими номерами. Наші волонтери мають різну прописку. Часто самі лише ці факти стають приводом для емоційного сприйняття нашої присутності на Донбасі.
Перша поїздка була на Савур-Могилу. Приїхали після обіду. Кажемо нашим супровідним: "Давате поїдемо в поле, почнемо працювати..." "Поки приїдемо, буде вже темно, не варто", - чуємо у відповідь. "Та ні, ми ж пошуковики, розкладемо палатки десь в полі, залишимось, а вранці почнемо роботу", - продовжуємо переконувати. Вони дивились тоді на нас, як на ідіотів. І потім я зрозумів, чому.
Ми ж приїхали туди в дуже "гарячий" період. Одразу після Іловайського котла. Ситуація була дуже напружена. Багато людей зі зброєю, котрі сіпались за кожним шорохом, явно відчуваючи присутність наших (військових — Ред.), що заблукали і намагались вийти з оточення самостійно. Опинившись між цим "вогнем", досить складно себе спокійно поводити. Такої кількості наставленої на себе зброї я ніколи не бачив.
Якось їхали ми з одного місця в інше. Я сидів біля водія, з іншого боку — чоловік, що нас супроводжував. Бачу, двоє в полі оглядають територію. Побачивши нас, один з них присів в бойове положення, вхопив автомат і направив на нас. Я штурхаю того, хто нас супроводжував, мовляв, махни їм, що ми "свої". Не хочу бути застреленим через помилку або переляк... У нас же на машині жодних знаків чи прапорів немає, лише червоний хрест. На щастя, все обійшлось. Втім, часом не знаєш, чи раптом хтось не зірветься і не почне стріляти.
Складні також переїзди через блок-пости... Неважливо, які: наші чи "ті". Психологічно відчуваєш, що ти — під прицілом.
Впоратися з цим букетом емоцій непросто. Періодично вони виливаються в нервові зриви. Довше 10 днів працювати там неможливо. Хоча і від того, що ми їздимо туди-сюди, важко адаптовуватись то до війни, то до миру.
Історія про двох "бендеровцев"
Якось нам влаштували дуже жорсткий прийом на одному з блок-постів. Приїхав комендант місцевий і провів своєрідний “екзамен”. "Надеюсь, русский все знают", - запитав. "Ну да, ну да", - відповіли ми. Почали перевіряти навіть прописки. А ззаду в машині сиділо двоє хлопців з Закарпаття. "Днепропетровская область, киевская... О, бендеровец", - сказав комендант.
Нічого серйозного не трапилось тоді, але всі ці емоційні зайві розмови, претензії і так далі... Не так легко переживати ці моменти, тому вирішили на певний період не брати із собою волонтерів із Західної України. Задля безпеки всіх інших.
З нами працюють люди різних професій: від археологів, науковців, фермерів, до безробітних і пенсіонерів. До підбору волонтерів ставимось обережно, бо поведінка однієї людини на тій території може коштувати життя іншим членам групи.
Траплялись різні інциденти. Одного разу прийшов до нас колишній "айдарівець". На щастя, я вчасно про це дізнався. Питаю: "Чого тобі туди їхати?" "Ну так, подивитись, можливо ще раз повернутись", - каже. Уявіть, якщо десь на блок-посту виявився би цей факт... Тому перевіряємо, як тільки можемо, і біографії, і соцсторінки людей, котрі зголошуються до нас волонтерами.
Втім, нестача добровольців відчувається. Періодично хтось відмовляється їхати на Донбас. І це цілком зрозуміло. Кожен волонтер раз в місяць проводить там 7-10 днів. Це оптимальний період, бо на 5-6 день люди починають зриватись на крик між собою, виникають суперечки через дрібниці. Робота ця і морально, і фізично непроста. Як мінімум, вона повинна оплачуватись, бо в кожного є сім'я, діти чи онуки.
Міфи з фронту
Перша жертва війни, будь-якої, - це правда. А міфи чи фейки, котрі так часто поширюють в соцмережах чи ЗМІ, і є результатом війни.
Нічого нового навіть в XXI столітті не відбувається. Все, що було під час Першої, Другої світових воєн, повторюється. Будь-яка сторона конфлікту перевищувала втрати ворога і применшувала свої. Чому? Тому що ніхто з воєначальників не хоче визнавати своїх помилок. Чітко це прослідковується і зараз.
Остання цифра жертв, яку озвучило Міноборони, - близько 1,5 тис. військових. Мені часто ставлять запитання, скільки насправді загинуло українських військових. Я можу тикнути пальцем в небо і припустити, що може бути недораховано (до офіційної кількості загиблих військових — ред.) до п'яти сотень. Але хочу підкреслити, це мої припущення, котрі базуються лише на тому, що я знаю, як “ретельно” ведеться облік особистого складу військових.
Що стосується масових захоронень, про які також часто говорять, то ми знайшли лише одну могилу, де було 12 тіл. Всі інші — максимум 6-7. Решта — міфи: про пересувні крематорії чи КАМАЗи, в які завантажують тіла солдат, чи про озера нацгвардійців...
Ми створили свою базу безвісти зниклих. В ній — близько 200 військових. На основі даних про місце перебування чи можливої загибелі їх і плануємо свою роботу. Найскладніше шукати поодинокі захоронення. Більшість полів чи лісів на Донбасі заміновані, а отже, пересуватись там дуже небезпечно. Часто запитуємо у місцевих або в "тієї сторони", де можна працювати, а де — ні.
Якось нам подзвонили і попросили знайти хлопця "десь біля Вуглегірська". "Дайте хоч якісь координати, - кажу їм. - Ми не можемо подорожувати навколо Вуглегірська по замінованих полях і "зеленці" (лісосмузі — Ред.) в розтяжках".
Ми вже один раз пішли під Іловайськом... Хтось із "ополченців" сказав, що десь там четверо "ваших". Ну, поїхали. Йдемо по полю, розтягнувшись в ланцюг. "Хлопці, а що ви тут робите?" - питає із авто, що під'їхало, хтось з місцевих. "Та от шукаємо могилку". "А нічого, що тут протипіхотні міни..." Тоді ще довго не знали, як назад повернутись, знаючи, що під ногами десь може бути міна. З нас ще сміялись, мовляв, "є неподалік ще одне мінне поле, може перевірите".
МНСників чи міліціонерів, котрі мають підготовку з розмінування, ми не можемо взяти з собою, вони — держслужбовці. Була би собака, натренована для пошуку тіл загиблих, нам би значно легше було працювати. Наприклад, біля Дебальцево знайшли обгорілий після підриву БТР. Були там фрагменти обмундирування, патрони, а тіл загиблих — нема. Часом доносився запах зі степу... Але вітер змінний, важко визначити звідки. Все навкруги, знову ж таки, заміновано. Далеко не зайдеш. Була би собачка, вона би швидко знайшла.
ЛНР та ДНР
Після стількох поїздок на Донбас наша команда вже напрацювала методику: приїжджаючи на місце, спочатку говоримо з місцевими підрозділами (бойовиків — Ред.), питаємо, чи не знають вони, де можуть бути захоронені тіла наших військових. І от переповім вам типовий діалог:
Льоха, підкажи, ти казав там десь нога валялась...
—
Да, от там-то і там.
—
Часом сідають з нами в авто і показують.
Правда, нас часто лякають, що могилки можуть бути "із сюрпризом" у вигляді виставленої гранати, котра моментально розривається. Але ми жодного разу не натрапляли на таку.
Хоча якось в Дебальцево до нас підійшла бабуся. Їй на городі хтось встановив такий "сюрприз". Всі приїжджають, качають головою і кажуть, що чіпати не можна. Порадили бабусі обходити те місце подалі.
Складніша ситуація з пошуком загиблих в ЛНР. Вони не дозволяють проводити пошукові роботи на тій території. Нам дуже допомагають місцеві ветерани Афганістану. Вони самі знаходять тіла і передають їх нам.
Під час пошукових робіт розписуємо всі деталі, фотографуємо, тобто намагаємось якомога повніше відтворити картину, яку бачимо, а також відтворити ті обставини, за яких загинули люди. Далі — передаємо ці матеріали судмедекспертам.
Однак, не завжди це легко зробити. Наприклад, ми знайшли обгорілу "Газель": купка фрагментів кісток, за якими ДНК вже не визначиш, поряд — два жетони, фрагмент кітеля з прізвищем і неподалік — документи, де значилась інша особа. І не зрозуміло, або цей кітель випадково опинився поряд, або ці жетони хтось загубив. В таких випадках ми просто описуємо все детально і передаємо інформацію. І таких ситуацій, повірте, багато. У нас будуть безіменні могили, безвісти зниклі назавжди. Скільки? Десятки — сміливо можу сказати.
Читайте: Могила неизвестного солдата
"Прихоронка"
Буває, закопують наших і "ополченці". "Він лежав тут, а ми його перетягнули, бо грунт був кам'янистий, і поховали далі", - показував нам якось один із супровідників. Закопують, здебільшого на "напівмертвій" глибині, так звана "прихоронка", називається. Якщо вдається встановити, то на хрестах пишуть навіть прізвище, ім'я та по батькові. Був надпис: "Тут покоїться невідомий український солдат, що загинув за свою батьківщину". А далі пропаганда - "якого кинули на призволяще"... Але каліграфічним почерком, красиво.
А бойовиків також шукаєте?
—
Ми виконуємо прохання і з "тієї" сторони, тому що вважаємо себе аполітичними. З мертвими не воюють. А хтось же чекає про них звістки.
Цей факт відіграє важливу роль, коли виникають певні непорозуміння на блок-постах. Підвищується рівень довіри до нас. Так, під час Другої світової німецькі солдати були нашими ворогами, але ми їх також розшукували.
Місцеві
Місцеві по-різному на нас реагують. Дехто охоче розповідає, де бачив наших загиблих. Часом самі й захоронюють їх. Ми знаходили могилки при дорозі чи на городі в когось із жителів.
А в декого не допитаєшся — так бояться. Ховаються по підвалах, як тільки бачать нас.
Одного разу дізнались, що місцевий чоловік косив поле соняхів і знайшов кілька тіл наших хлопців. Ледве його знайшли, він показав нам те місце, а після цього й каже: "А мене не розстріляють за це?" (пауза).
Починаєш розповідати, де ми вже працювали, куди їздили, і що, мовляв, ми працюємо з дозволу ДНР і так далі. Після цього вони потихеньку заспокоюються.
Сердечка
Як правило, під час пошукових робіт вмикається захисна реакція. Тим паче, якщо тривалий час бачиш трупи, ставишся вже до цього відстронено. Але часом прориває. От якось ми привезли тіло чоловіка. Дістали документи. А поряд — вирізані з паперу три сердечка, розмальовані в жовто-блакитний колір. На одному було написано: "Кохаю", на другому: "Люблю", на третьому: "Повертайся живим". Стою і сльози навертаються. Не від того, що бачиш труп, а від розуміння, що цього чоловіка десь чекають і вірять, що він — живий.
Поїздки на Донбас справді змінюють. Раніше я був дуже категоричний, нетерпимий в своїх поглядах, переконаннях. Тепер я зрозумів: жодні переконання чи принципи не вартують людських жертв. Сподіваюсь, відсоток моїх однодумців зростатиме.
Занадто багато нетерпимості в суспільстві зараз. Ми різко поділились на два табори. І фактично так відбувається з кожного питання... В нашому суспільстві формується паталогічна нетерпимість до протилежної позиції, ідеології і т.д. Нетерпимість породжує жорстокість. А жорстокість — ще більшу жорстокість. І цей маховик може дуже сильно розкручуватись, як природньо, так і штучно — за допомогою ідеології. А кому потрібно ще більше жертв?