А от із пропозиціями щодо охорони пам’яток все значно гірше. Річ у тім, що охорона, реставрація та менеджмент пам’яток архітектури – окрема галузь, що має дуже мало спільного із арт-менеджментом і потребує вельми спеціальних знань. У нашій країні більшість пам’яток архітектури національного значення перебуває у незадовільному стані. Чи не половина з них – під загрозою знищення. Ситуація нагально потребує вирішення на високому фаховому рівні. Ніякий закордонний досвід тут не допоможе, бо, на жаль, така халепа (сотні напівзруйнованих пам’яток) є унікальною і впоратися з нею можемо тільки самотужки. Але Мінкульт не зробив жодної спроби хоча б «інвентаризувати» проблеми, що збиралися роками, та визначити пріоритети у пам’яткоохоронній справі. Натомість з головою поринув у питання, пов’язані із дозвільною документацією на забудову історичних міст, передусім Києва. Це, звісно, важливо, але наразі потрібна стратегія порятунку пам’яток архітектури.
«Одним з дуже помітних об’єктів, які розглядала рада (при чому, кількаразово, коригуючи пропозицію власника об’єкту), стала реставрація і зведення допоміжних будівель Замку Річарда на Андріївському узвозі (15-17). Питання вагоме і для місцевої громади, і для пам'яткоохоронної галузі загалом, беручи до уваги значущість самого Узвозу», – повідомляє пані Олеся. Читати це аж якось незручно. Як киянка, я сама маю певний сентимент до «Замку Річарда», але це далеко не єдина пам’ятка Києва зламу ХІХ – ХХ ст., що потребує допомоги. Більше того, чимало не менш цінних споруд перебуває у значно гіршому стані. А що вже казати про розкидані країною пам’ятки XV – XVIII ст., які можуть завалитися будь-якої миті? Хіба не «вагомішим для галузі» став би, приміром, порятунок ратуші у Бучачі? Чи імена Бернарда Меретина і Йоганна Георга Пінзеля важать менше, ніж нікому особливо не відомий А. Краусс, який збудував Замок Річарда?
Погоджуюсь, «революційному» складу міністерства потрібно було зробити якісь ефектні кроки, що мали б резонанс у суспільстві. Але «Замок Річарда» хвилює лише киян, решта країни навіть не підозрює про його існування. Натомість можна було зробити простіші та корисніші речі: бодай спробувати примусити усіх виконувати пам’яткоохоронне законодавство. Кілька подань до прокуратури з приводу пошкодження та руйнування пам’яток – і ось вам суспільний резонанс. Почати можна було хоча б з Троїцького монастиря XV – XVІІ ст. у Межирічі Острозькому. Московський патріархат нахабно будує на території пам’ятки якісь гаражі, каплички та халупи, зруйнував надбрамну дзвіницю 1610 р. побудови, а під стінами обителі влаштував цвинтар. Мовчу про археологічну зону пам’ятки, але цвинтар посеред села – куди дивиться СЕС? Справа безпрограшна, але для того, щоб її порушити, потрібно було бодай побіжно ознайомитися зі станом пам’яток за межами столиці. А цього, вочевидь, не зробили.
Натомість «Мінкультури також почало перегляд – імовірно – зайвих ланок у ланцюжку погоджень. Наприклад, дозволи на рекламу… Інший доволі одіозний погоджувальний документ, який Мінкультури взялося переглядати, – так звані історико-містобудівні обґрунтування». І знову зусилля у вирішенні другорядного питання зосередилися в межах центру столиці, бо реклама – проблема великих міст, а пам’ятки, повторюю, під загрозою по всій країні. Що ж до відмови від історико-містобудівних обґрунтувань, то це скоріше питання майбутнього. Ось що з цього приводу думають самі охоронці пам’яток:
Микола Яковина, президент УНК ICOMOS:
«Кажуть, що «ламати – не будувати». Такі декларації неоднозначно сприймаються пам'яткоохоронцями. Експерти ICOMOS застерігають від безсистемних точкових «удосконалень», які можуть призвести до хаосу та руйнування правових основ системи охорони культурної спадщини».
Олена Олійник, віце-президент Національної спілки архітекторів України, член УНК ICOMOS:
«ІМО нужно отменять, но поэтапно. Ведь это, как правило, обоснование уже принятых решений. Надо переходить от согласований к предписаниям! К зонингу, к ограничениям по каждому участку. Естественно, пока не будет альтернативной замены, будут сохраняться ІМО. Надо инициировать повсеместное принятие историко-архитектурных опорных планов и зонинга».
Тимур Бобровський, завідувач сектором археологічних досліджень відділу історичних досліджень Національного заповідника «Софія Київська», член ICOMOS:
«Безболезненно отменить ИГО нельзя, оно все-таки строится на ограничениях, хотя зачастую очень предвзято и недобросовестно. На сегодняшний день, ИГО - дополнительная обуза для застройщика. Отменить ее можно только тогда, когда будет выполнен поквартальный зоннинг с детальными ограничениями, но до этого еще, увы, далеко. Если бы Минкульт сделал нормальный фильтр - добросовестно или нет выполненно ИГО - была бы снята масса проблем и не требовалось бы никакого моратория»
Микола Гайда, заступник директора Науково-дослідного інституту пам’яткоохоронних досліджень, член ICOMOS:
«Передусім необхідно було проаналізувати і за потреби скасувати погодження проектної документації, видані за попередньої влади. Ми зверталися з листом щодо цього до міністра Нищука, але відповіді не отримали. Нічого звернемося ще раз – від ICOMOS. Ми у Львові спостерігаємо такі погодження, що стає зрозуміло – корупційні схеми попередників «підхоплено» і задіяно з новою силою. Тож тепер необхідно перевіряти і погодження останніх місяців. Ну, а ІМО поки що єдиний важіль, який ще може спрацювати, якщо до його погодження ставитися чесно і серйозно. Адже прийнятий за Януковича Закон про містобудування розв’язав руки забудовникам».
Наступники
І от після усього, що зроблено і сказано першим пореволюційним керівництвом Мінкульту, приходить новий міністр культури. І приводить за собою не надто респектабельних заступників. Починає свою публічну діяльність з критики на адресу відомого письменника (матюки у тексті, бачте, не сподобалися – боронь боже, діти прочитають!), а непублічну – з якогось дивного дзвінка до заповідника, що опікується пам’яткою №1 в країні із вимогою до директора негайно писати заяву на звільнення. Далі погрожує звільнити ще низку директорів київських музеїв та заповідників, але не зізнається, яких саме. Хтось має ілюзії, що ця команда буде продовжувати започатковану попередниками розробку культурної стратегії? Не смішіть!
А от призупиненням дії опорного плану Києва (це також «подарунок» від команди Євгена Нищука) скористаються з превеликою втіхою – «любі друзі» і друзі друзів будуватимуть що схочуть і де схочуть. Якщо ж вони наберуться сміливості скасувати ІМО, не чекаючи розробки та затвердження опорних планів міст, то подумати страшно, що станеться з тим, що дивом залишилося від історичного архітектурного середовища, та окремими пам’ятками. Найгірше, Кириленко і його команда з повним правом зможуть заявляти: «Це все попередники, ми лише продовжили розпочате ними. Вам же їхня діяльність подобалася, хіба ні?» І так само, як «попередники» не звертатимуть увагу на сотні пам’яток, що руйнуються по всій країні.
Ще одна сумна деталь сьогоднішньої ситуації в управлінні культурою – у профільному комітеті Верховної Ради охороною пам’яток архітектури та археології опікуватиметься Сергій Тарута. Хто забув: назва відомої колекції предметів чорної археології «Платар» походить від прізвищ власників Платонов-Тарута. Про небезпечність самого факту існування цього протизаконного зібрання археологи говорять давно, але жодної реакції від жодного керівника Мінкульту так і не дочекалися. Отже, складається ситуація, потенційно небезпечна для пам’яток архітектури і археології.
Що робити?
Для початку – просто забезпечити неухильне виконання діючого пам’яткоохоронного законодавства. Злочин має бути покараний – все, крапка. Пошкодив пам’ятку – акт, подання до прокуратури, розслідування, суд, вирок. Все це – з якомога ширшим розголосом. Але тут спливає з глибин одна давня проблема: хто ловитиме злочинців? Річ у тім, що фахівців-пам’яткоохоронців у країні катастрофічно бракує. На думку Миколи Гайди, у низці західноукраїнських областей є хіба що по одній-дві людини, з якими можна говорити. Підозрюю, що те ж саме у інших регіонах. Тобто, якщо небайдужий громадянин бачить нищення пам’ятки архітектури, йому просто немає до кого звернутися, щоб повідомити про небезпеку. Тому необхідно навчити персонал і створити реальну, а не паперову мережу контролю стану пам’яток. І не кажіть мені, що це призведе до створення корупційних схем – їх за бажання можна створити будь-де. Микола Гайда зауважує: якщо уряд справді планує реформувати галузь, то децентралізація має торкнутися не тільки державного управління, але і охорони пам’яток. Справді, неможливо для узгодження будь-якого папірця щоразу їздити до Києва, тим більше, що у столиці навряд чи краще знають ситуацію з тією чи іншою пам’яткою, аніж на місці.
Але найголовніше – розробити державну стратегію порятунку пам’яток архітектури на роки вперед. Потрібно провести інвентаризацію будівель і ансамблів, що перебувають під найбільшою загрозою. Це допоможе визначитися з пріоритетами галузі, щоб бодай провести консервацію споруд, які перебувають у зовсім трагічному стані. З іншого боку, необхідно також розглянути найкраще збережені та досліджені пам’ятки, які можуть стати кандидатами до списку ЮНЕСКО. І тут важливо вберегти споруди від невдалої реставрації, бо саме невдала реставрація закрила шлях до омріяного списку Старій фортеці у Кам’янці-Подільському та перлині конструктивізму – харківському Держпрому. І, звісно, потрібно продовжувати створення історико-архітектурних опорних планів та зонування, яке колись, можливо, таки замінить ІМО. Частиною державної стратегії має стати просвітницька кампанія, мета якої - навчити громадян берегти пам’ятки. Причому така кампанія має дійти до найменших сіл – щоб їхні мешканці нарешті припинили користуватися давніми руїнами як джерелом будматеріалів, розбираючи їх по камінчику вже 150 років.
Та все запропоноване навряд чи можна втілювати або хоч серйозно обговорювати за каденції нинішнього міністра культури, який вочевидь намірився керувати галуззю старими методами та відповідно до власних, не надто досконалих смаків, разом із одіозними заступниками.