Олександр Любимович Копиленко не буде мати своєї особливою думки у вирішальний момент. У нього її просто не може бути. Тому він і погодився на те, щоб бути висунутим на посаду голови ЦВК. Точніше, на посаду зіц-голови.
Один із депутатів-опозиціонерів свого часу розповідав, як із групою товаришів запитав у одного з «опозиційних» членів ЦВК, як буде розвиватися ситуація по одному з дражливих питань. На що отримав вичерпну відповідь: «Ми підготуємо великий і правильний документ, а за п’ять хвилин до голосування прийде, наприклад, Охендовський і запропонує рішення погоджене з Банковою. Комісія з голосу його прийме. Двоє, можливо троє утримається від голосування, але це ролі не грає».
Після того, як із комісії піде давно вже майже ручний Володимир Шаповал (останнім часом, як би там не було, він був головним гальмом у підготовці референдуму), ситуація навряд чи кардинально зміниться – всі рішення будуть прийматися як і раніше за вказівкою Банкової. І Копиленко буде цементувати ці правильні рішення. Більше того, так само, як і в Конституційному суді, більшість членів ЦВК – люди, які орієнтуються особисто на Януковича, тому зміна голови ЦВК на людину, яка буде віддана йому особисто – це логічний крок.
Що б зараз не говорили, про те, хто першим запропонував Копиленка – це не має жодного значення. Останній буде виключно людиною гаранта. Зрештою, як і вся комісія. Так, очевидно, юридичну обгортку буде готувати, можливо, Портнов, можливо, Лавринович, можливо хтось інший. Але легалізовувати ці обгортки будуть члени ЦВК орієнтовані виключно на Януковича. Власне людина без особливої політичної амбіції, без бажання щось комусь доводити – найкраща кандидатура на пост голови, чи точніше зіц-голови ЦВК. Тому і з’явилося подання на Копиленка.
Вся попередня діяльність Олександра Копиленка говорить про те, що він не збирається іти на будь-які конфлікти. За 12 років роботи на посаді керівника Інституту законодавства ВР він примудрився бути невідомим нікому, за винятком вузького кола спеціалістів. Він жодного разу публічно не проявив громадянську позицію з будь-якого, навіть третьосортного питання. Він класичний юрист від політики, який навіть найцікавіше питання може перетворити на найнуднішу балаканину.
Слід також віддати належне тим, хто вирішив поставити саме на нього (хоча остаточне рішення приймав Янукович). Йому тяжко дорікнути в ненависті до опозиції, як це було б у випадку призначення Лавриновича. Копиленко ніколи і ніде не висловлював свої політичні погляди. Він начебто українофіл і багато хто розповідає, що він гордиться тим, що його сім’я – останні нащадки родини письменника Олександра Копиленка-старшого, живуть в будинку письменників на вулиці Богдана Хмельницького. Але саме у історії життя діда, свого часу відомого письменника, можна знайти пряму аналогію з Копиленком-молодшим. Письменник Олександр Копиленко в 30-і рр. видав дуже цікавий роман «Визволення», за який його почали жорстко критикувати (наступного разу роман був перевиданий тільки в роки перебудови). Олександр Копиленко-старший пробував ще трохи залишатися «самостійним» письменником, але швидко зрозумів, що особлива думка може призвести до плачевних наслідків. Звичайно його в жодному разі не можна критикувати, хоча б тому, що 1937р. – це не 2013р., але саме з того моменту почалося падіння українського письменника Копиленка і сходження третьосортного письменника Олександра Копиленка, чиє ім’я заслужено забуте. Навіть літератутурознавцями.