«Україна стоїть перед фундаментальною дилемою, у певному вимірі – тою ж, що й у середині сімнадцятого століття і на початку ХХ століття, – заявив минулого тижня у Сеймі міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський, представляючи пріоритети зовнішньої політики Варшави на 2013 рік. – Для Києва це вибір між сучасністю та демократією, з одного боку, та іншою моделлю цивілізації з іншого. Якщо Україна створить умови для підписання угоди про Асоціацію з ЄС, Польща буде просити надати їй на майбутньому саміті Східного партнерства «європейської перспективи» (йдеться про фіксацію перспективи членства у Європейському союзі – LB.ua).
Якщо ми мали б визначити три основні цілі нашої геостратегії, першою було б тісніша інтеграція у європейські структури, друга – збереження НАТО як ефективної мілітарної сили, третьою – перетягнення України на свій бік. За будь-яку ціну і будь-якими засобами. Нехай німці кричать щодо проблем з правами людини – вони можуть собі це дозволити, тому що їхній східний фланг захищаємо ми. Наш – українці. Тому доля Тимошенко повинна бути для нас байдужою, доля України – якомога важливішою.
— Анджей Талага
Це начебто тільки один пункт багатосторінкового виступу. Але поруч з Росією і Туреччиною, Україна була єдиною європейською країною, що не входить до ЄС, яка була згадана у промові Сікорського. Загалом, було це по-іншому, ніж зазвичай. Замість перечислення країн і важливих, проте зазвичай порожніх декларацій про відносини з ними, Сікорський пропонує конкретику. Представляє конкретне бачення розвитку Польщі у контексті розвитку польської зовнішньої політики. Ця візія досить проста, але правдива. Ще якихось 30 чи навіть 20 років тому поляки були європейськими паріями з багатою історією. Ми, щоправда, вискочили з-під 200-літньої опіки з Москви, але і політично, і культурно, і економічно Польща була дуже далекою від Європи. Наш ВВП в 1989 році на душу населення становив 30 відсотків від ВВП в середньому по Європі, включно з найбіднішими на той час Іспанією та Португалією.
Впродовж 20 років з погляду багатьох показників Польща перенеслася з кінця європейської таблиці у верхню частину чи хоча б у її середину. Ніхто не сперечається, що ми знаходимося нині в шістці найбільш важливих країн ЄС. І мова йде не тільки про площу чи населення, але й економічні показники. Потрібно справді лише одне покоління, щоб рівень життя і усі цивілізаційно-економічні показники Польщі не лише досягли середньоєвропейського рівня, але й, безумовно, випередили його.
Радослав Сікорський порівнює Європейський Союз із давньою Римською імперією – з тією різницею, що ЄС є кращим, бо створювався добровільно, а не шляхом завоювань. Сікорський також поставив питання про межі європейської інтеграції. Його відповідь повинна бути дуже цікавою для України: «Питання про межі Старого Світу таке саме старе, як і мрія про європейську єдність. Для декого Європа є там, де стоять середньовічної ратуші й собори. Для багатьох на Заході ментальний кордон, утворений за півстоліття холодної війни, все ще існує там, де закінчуються римські дороги. Десь між Рейном і Ельбою і Дунаєм – але тільки у Відні. Я думаю, що будівлі є результатом наявності законів та інституцій, а отже межі Європи сягають туди, де діє європейське право. Після возз'єднання Німеччини, кордон Європи пересунувся на Одер. У 2004 році – на Буг. Але чи нинішній кордон стійкий? І чи він міг би посунутися далі?».
Чи буде він посуватися, це залежить не тільки від Брюсселя, Парижа, Берліна та Варшави, але також від зацікавлених сторін, наприклад, держав за Бугом, які творять Східне партнерство. У Києві часто чути скарги, що ЄС мало що може запропонувати Україні. Може й так. Але поки що Київ не зміг скористатися перевагами навіть тих опцій, які йому уже запропоновано. Тому виставляння чергових умов до Європейського союзу не має сенсу і є або ознакою несумлінності, спробою виграти час або ж провокацією ззовні. Протягом декількох місяців все стане зрозумілим. З’ясується, чи кордон європейського права буде пересунуто на схід, чи слова Кіссинджера про палестинців стосуються українців.