– украинский язык доминирует в публичной сфере системы государственного управления, при цьому програє як мова робочого та неформального спілкування державного апарату;
– російська мова тотально домінує у бізнес-середовищі;
– языком образования в Украине преимущественно является украинский;
– русский язык доминирует в СМИ, массовой культуре. При цьому посилення української мови у цій сфері за останні 10 років – очевидне;
– мовне питання гостро стоїть для галичан і мешканців Криму, Одеської області та Донбасу. Остальные вполне комфортно ощущают себя в актуальной ситуации;
– в країні уже виросло покоління людей, які, розмовляючи російською в побуті, не знають її на рівні граматики;
– билингвизм привел к тому, что украинцы не всегда понимают, на каком языке общаются, читают или воспринимают информацию на слух.
Перелік, безумовно, неповний, і кожен може доповнити його власними спостереженнями та роздумами. Единственное, предлагаю оставить за скобками обсуждение того, является обозначенная ситуация благом или злом для страны. Вона, ця ситуація – це данність. Така ж, як погода – злива за вікном може подобатися чи ні, але наше ставлення не здатне його змінити. Собственно, детальное описание языковой ситуации, а также работу над выводами и рекомендациями, предлагаю оставить языковедам, социальным психологам, педагогам – тобто, людям, які на відміну від Колесниченка чи Фаріон, зроблять це фахово і по-науковому чесно.
Зараз же я пропоную поговорити про інше: як зробити так, щоб абсолютно природнє бажання громадян спілкуватися, навчатися, споживати культурний продукт рідною мовою перестало бути важливим елементом політичних маніпуляцій з боку політиківі – як наслідок – чергового розколу українського суспільства. Ведь, в нашей стране практически все дискуссии по языковому вопросу, благодаря слишком ретивым «защитничкам» и просто платным провокаторам с обеих сторон, превращаются или в балаган, или в базарную брань. Твари-политики набирают балы, а ми – громадяни однієї країни – починаємо ненавидіти одне одного. Я не раз видел, как умные, интеллигентные люди, затронув языковой вопрос, в момент превращались в тех же «колесниченко» или «фарион» – визгливых и агрессивных существ, не способных слышать чужое мнение. Это по-настоящему страшно.
Вихід, бузумовно, є. По-перше, як я вже зазначав вище – віддати мовну політику в руки мовознавців. Саме вони мали б розробити і представити на суд суспільства концепцію мовної політики, яка б передбачала гармонійний розвиток української мови та мов національних меншин. До появи такої концепції, на законодавчі зміни у мовній сфері має бути накладено мораторій. Во-вторых, нам всем надо научиться игнорировать провокаторов и попытаться перевести дискуссию в доброжелательный диалог. Лично я против второго государственного, но мне крайне неприятно, когда защита украинского языка переходит в оскорбления русского языка и его носителей. Правой части нашого общества наконец-то стоит понять: русскоязычные украинцы – это не манкурты и запроданці, серед них щирих патріотів України не менше, аніж серед україномовних українців. Для особливо затятих повторю: Дмитро Донцов і В’ячеслав Липинський виросли в неукраїнських родинах і не в україномовному середовищі.
С другой стороны, русскоязычная часть нашего общества должна принять как данность: несомненное право обучаться на родном языке, иполучать на нем информацию не освобождает граждан Украины от знания государственного языка, а также от обязанности уважать его. Пардон за повтор, но не стоит защищать русский путем оскорблений украинского.
Я понимаю, что немного смешно и наивно говорить и каком-то моратории, честной и спокойной дискуссии в условиях, когда Партия регионов решила построить избирательную кампанию на выполнении одного-единственного своего обещания – ввести второй государственный, коли опозиція вирішила й собі набрати балів у власного електорату на мовному питанні, коли і перші, і другі, б’ючись, знімають рекламні ролики для майбутніх виборів. Но иного выбора у нас нет. Адже у підсумку все це може скінчитися катастрофічно: розділене суспільство, суспільство без спільних цінностей, без консенсусу у питаннях, які стосуються і майбутнього, і минулого, існувати не може. Точнее, может, но не в качестве общества, а первобытного племени. Да и само существование государства при отсутствии общества невозможно – если, конечно, мы хотим европейскую модель государства, а не африканскую, при которой случайно объединенные на одной территории враждующие племена периодически вырезают друг друга.