Біло-сині фани ще кричать про "стабільність і реформи", а прагматичні реалісти вже бачать як нова влада входить в стару колію: газові схеми, сімейний підряд у владі – одним словом: "стабілізєц". Раніше у владі було кілька десятків хоружівських земляків та любих друзів, тепер кілька тисяч земляків донецьких. Біло-синій електорат вже здогадується про те, що електорат помаранчевий на виборах вже знав (і, відповідно, проголосував ногами") – ніяких реформ не буде, а буде дерибан.
Влада, звичайно, хоче пройтися катком по країні, закатати суспільство під асфальт і назвати це стабільністю. Але в нестримному хотінні раз за разом буде ставати на ті самі граблі, що й їхні попередники.
Брак освіти дається взнаки. Ця влада не буде вести країну вперед не тільки тому, що не хоче, але й тому, що не знає. Не орієнтується, що значить модернізувати країну, не знає механізмів, які визначають розвиток сучасного цивілізованого світу. Еталоном (причому недосяжним) для них є правління Кучми, це ностальгічний час їхнього зародження і розширення, зрештою, час їхньої "безпредельної" молодості і збагачення. Тоді "пахан тримав їх за морду", тепер вони хочуть тримати за морду всю країну.
Швидше за все, нас чекає така сама багатовекторність, коли зимою люблять Москву, а літом Європу: бо бізнесу треба СОТ і Захід, а електоральному ядру – потрібна Росія і "язык".
Бо ті, хто прийшов у владу, навіть не здогадуються про фундамент західного процвітання: інституції та інститути, процедури та правила, конкуренція і кооперація в рамках правил. Бо в пацанячому дикому капіталізмі чужий є лохом, а якщо хтось вважає інакше, то сам стає лохом. Це люди з минулого, з тої системи замкненої касти, яка узурпувала владу, яка пише і змінює правила сама для себе у процесі гри під власні тактичні інтереси (під кожні вибори пишеться новий закон, під кожну коаліцію – голосується новий регламент, під кожну приватизацію – окремі умови). Завдання тих, хто прийшли: повністю вийти з-під контролю суспільства. І саме це – відсутність чесних і стабільних правил гри – є головною проблемою країни. На жаль, цього не змогли (не схотіли) зрозуміти помаранчеві, не хоче цього знати і зрозуміти нинішня влада. Вона хоче "рулить" і "решать вопросы".
В такому стані речей є частка і нашої відповідальності. Майдан спромігся відстояти справедливі вибори, але не зміг відстояти суспільне замовлення на чесну владу і тверді правила для всіх. Суспільство продовжує жити за принципом корупційного консенсусу, втратило віру в правду і закон. Держава зайшла в тупик, увійшла в системну кризу, вичерпала попередні ресурси суспільного розвитку. Фактично, в такому вигляді Україна як держава не має шансів не тільки на розвиток, а й на саме існування. Проте, усвідомлювана багатьма в країні необхідність системних змін розбивається об скелю домі¬ну¬ючих в суспільстві настроїв цинізму, апатії та зневіри.
Що робити?
Змінити напрямок суспільної стагнації держави може ідея, яка переламає існуючу руйнівну тенденцію, породить надію і збудить віру. Нам треба стати народом, який здатен взяти свою долю у власні руки. В першу чергу, поставити владу під свій контроль, тобто самим написати правила і для влади і для себе. Для цього нічий дозвіл не потрібен – 5 стаття Конституції про це говорить прямо. Це наше природне право. А усвідомлення цього права є передумовою успішної реалізації ідеї. Механізм встановлення правил в суспільстві простий і апробований в інших країнах: скликання Установчих зборів, які напишуть і винесуть на референдум текст нової Конституції.
Прагматики спитають: для чого нам ці правила? Відповім популярно.
Перше: при стабільних правилах перемога біло-блакитних, чи білосердешних, чи будь-яких інших перестає бути глобальною катастрофою чи тотальним тріумфом; це стає звичайною рутинною зміною політиків при владі як у більшості розвинутих країн. В нашому житті стане менше політики і більше порядку.
Друге: політики перестануть боротися за зміну правил під себе, а спрямують свою енергію на діяльність в межах правил. Як показує досвід, тоді суспільство може сподіватися на користь з політиків.
Третє: стабільні правила зроблять можливим довгострокове планування; це значить, що ми зможемо припинити взаємне поборювання і приступити нарешті до модернізації країни: побудувати автобани і порти, повернути до людей ЖЕКи і медицину, осучаснити освіту і технології. Тобто почати нормально жити, а не пожирати один одного і жити обіцянками світлого майбутнього протягом наступної каденції.
Для мене, цілі і шляхи зрозумілі. Черга за дією, але це має бути наша спільна дія.
Я бачу обличчя скептиків, це, мовляв, неможливо, щоб Верховна рада пішла на це, обрубала гілку, на якій сидить і з якої кормиться. І пригадуються мені подібні розмови в 1991-му: "КПРС ніколи не дозволить незалежну Україну", а потім - обличчя комуністів, що тривожно прислухалися до шуму натовпу і голосували за незалежність. Гнилим виявився КПРС, а нинішня Верховна рада, повірте, прогнила ще більше.
Я пам’ятаю скептиків зразка 2004 року, які ще в жовтні казали про неможливість Майдану, а найбільш сміливі мріяли про від сили десять тисяч протестуючих проти фальсифікацій виборів. Вони переконували мене, що кучмізм – це непереможна система. Народ довів протилежне.
Найдовша дорога починається з першого кроку, і він вже зроблений. Наша спільна дія буде виключно легітимна і в рамках закону. Вона базуватиметься на довірі та повазі один до одного. Процес досягнення мети приведе до сформування в суспільстві нових етичних засад співжиття між людьми; витворить з багатьох мільйонів розрізнених і розділених людей народ як спільноту громадян, які усвідомлюють свою спільну мету. Це найважливіше. І одним з перших кроків може стати кампанія за повернення мажоритарних виборів до місцевих Рад. Бо фракція в півсотні переконаних депутатів у Верховній Раді і двісті тисяч чесних людей на вулицях Києва можуть зламати систему корупційного консенсусу і змусити владу піти на такий крок, а згодом два мільйони на вулиці змусять скликати Установчі збори. Написана народом через обраних ним представників Конституція закріпить виниклі в процесі боротьби нові засади чесності, гідності і відповідальності. Вона стане справою всіх, і порушити її – означатиме стати ізгоєм суспільства.