Сьогодні наївність і непоінформованість київської інтелігентки виглядає просто анекдотом. Але значна частина наших співгромадян і досі сприймають Донбас на рівні Марії Аркадіївни.
Стереотипність підходів до оцінок Сходу і Заходу наочно продемонстрував Дмитро Видрін. У одній із своїх статей Дмитро Видрін писав: «Де в Україні традиційно найсильніші націоналістичні настрої? На Заході. Де найбільш проросійські тенденції? На Сході. Однак найбільший рівень концентрації російських капіталів в економіці України – у Івано-Франківській області, а найнижча – у Донецькій». Донецький регіон, Схід України дали зразок економічного патріотизму, і це надзвичайно важливо: при російськомовсності регіону та при орієнтації на російську культуру Схід є форпостом національних інтересів України у соціально-економічній сфері.
Схід і Захід є різними за своєю суттю. Для Сходу України – індустріалізованого, промислово розвинутого – дуже важливими є модерністські концепції, які передбачають розвиток власних продуктивних сил, захист вітчизняних товаровиробників, стимулювання експортно орієнтованої економіки, державний протекторат національним виробникам. Для переважного аграрного Заходу (з незначними вкрапленнями промислових острівків) більш притаманним є постмодерністське бачення, яке передбачає участь України у Євросоюзі (з деякою втратою суверенітету) та інших міждержавних формах інтеграції, актуалізацію фактору імпорту в економіці, домінанту традиції над прогресом, слова над ділом і т.д. Східна концепція побудови України передбачає максимальний акцент на соціально-економічних та ліберальних чинниках. Західна концепція – на морально-етичних, духовних та консервативних чинниках.
Україна може існувати як держава лише як продукт компромісів між Заходом і Сходом країни. У іншому випадку це вже буде не України. Українських політиків не можна міряти за ступенем «українськості» - більшість із них є патріотами, не зважаючи на походження, мову спілкування, віровизнання і т.д. Всі вони пов´язують із Україною своє майбутнє та майбутнє своїх дітей та онуків, а отже – бажають добра і Україні. І не обов´язково для того, аби бути патріотом, знати напам´ять весь «Кобзар» Тараса Шевченка та носити вишиванку. Патріотизм – це глибоко внутрішнє почуття, яке не варто виставляти напоказ.
Саме ці думки приходять, коли відбувається спроба проаналізувати постать Віктора Януковича та його сприйняття у загальноукраїнському політичному контексті.
Віктор Федорович Янукович народився у місті Єнакієве Донецької області 9 липня 1950 року, у сім´ї робітників. Рід Януковичів вперше згадується у метричних записах ХУІІ століття. Станом на ХУІІІ століття Януковичі були дрібношляхетським литовським (білоруським) родом, який на початку ХІХ століття втратив свої привілеї – після того, як предки Януковича взяли участь у антиросійських повстаннях 1830 – 1831 та 1864 років. Одні представники роду пішли у комерцію, інші почали працювати на заводах і фабриках.
Батько Віктора, Федір Янукович, народився у селі Януки Докшицького району Вітебської області. Це село колись було родовим маєтком Януковичів. Нині воно лежить у глухому куті на Вітебщині, у ньому мешкає лише 6 чоловік, всі носять прізвище “Янукович”. У 2004 році Віктор Янукович відвідав землю предків – за вказівкою президента Олександра Лукашенка в село проклали нову дорогу і вирішили ряд соціальних проблем. По війні Федора Володимировича Януковича доля закинула на Донбас (існують дані, що Федір Янукович був відправлений на Донбас на спец поселення, однак ці дані не підтверджено офіційно, рівно ж як і те, що дід Януковича, Володимир Янукович, був керівником загонів, які здійснювали продрозверстку у селах Полісся у роки громадянської війни), де він і одружився з медсестрою Ольгою Леоновою. У Єнакієвому у родині Януковичів народився син Віктор.
Сімейне щастя було недовгим. Коли Віктору виповнилося два роки, померла його мати – Ольга Семенівна. Їй лише виповнилося 27 років. Віктор Янукович згодом згадував: «У цей день вранці ми з бабусею пішли провідати маму, яка лежала у лікарні. А йти було далеко, години три пішки. Піднявся страшний вітер, почалася злива. Ми з бабусею ховалися під деревом і гілки верби (вони ж тонкі) били по обличчю. Промокли до нитки… А коли злива стихла, пішли далі. Небо було просто чорним, дощ не вщухав. Коли ми підійшли до лікарні, двері виявилися зачиненими зсередини. Бабуся знала, в якій палаті лежить мама. Там шість жінок ще було, в цій палаті. Вона мене підсадила, я постукав у вікно. Якась жінка відчинила, затягнула мене за руки в палату, а хтось побіг відчиняти двері бабусі. Мама лежала в ліжку, покликала мене. Мама усміхнулася, щось сказала. І померла… Коли бабуся увійшла в палату, мами вже не було. Але я ще був у неї на руках… Потім мені розповіли ті жінки, які лежали у палаті з мамою, що коли почалися гроза і дощ, мамі стало погано. Лікарі бігали, намагалися щось зробити, але… Мама відчула, що помирає, і стала молитися. Просила Бога, щоби допомагав, захищав її сина. І у цей час я постукав у вікно… Вона мені щось сказала… І затихла…»
Батько одружився вдруге, але стосунки з мачухою не складалися. Віктору довелося мешкати то у бабусі по батьковій лінії – у Януках, то у родичів по материнській лінії. «Дитинство було важке, голодне. Виріс я без мами. Мені було два роки, коли вона померла. У батька з´явилася нова сім´я. Я жив з бабусею, яка отримувала 12 з половиною рублів пенсії. Тому дитинство у мене було босоноге, голодне. Вулиця… І на цій вулиці доводилося боротися за своє місце», - згадував згодом Віктор Янукович. Рано довелося заробляти на хліб. У Ростовській області в юності пас коней. У Сальських степах за сезон пастух міг заробити 250 рублів… З дитинства любив голубів і розводив їх на даху і у дворі будинку… Полишений без серйозного батьківського нагляду, Віктор у дитинстві неодноразово потрапляв у складні ситуації. Одного разу він ледве не загинув, потрапивши у колодязь біля металургійного комбінату. У Єнакієве жити доводилося разом з іншою бабусею – по материнській лінії – у невеличкому флігелі площею 8 метрів… Дитинство світлим і райдужним назвати дуже важко.
Колись один із політологів помітив: найбільш успішних донецьких політиків і бізнесменів поєднує головне – важке дитинство. Важким воно було у Рината Ахметова, важким – у Віталія Гайдука, важким – у Едуарда Прутніка та у багатьох інших. Суворі, спартанські умови в дитинстві гартували характер. «Генерали піщаних кар´єрів» рано мусіли дорослішати і зіштовхуватися з дорослим життям. Відсутність «тепличних» умов призводила до того, що вже у дитинстві та ранній юності у молодих людей проявлялися лідерські якості та бажання знайти ту точку опори, яка би дозволила перевернути світ.
Віктор Янукович був продуктом своєї епохи. І звичайним представником свого покоління. Покоління, на долю якого вже не випали сталінські репресії, але яке щиро захоплювалося польотом у космос Юрія Гагаріна, яке знало, що йому – цьому поколінню – належить жити за комунізму. Що вірило, ніби СРСР за десять років дожене і пережене Сполучені Штати Америки. Яке розповідало анекдоти про Хрущова і вірило – усі негаразди є наслідком об´єктивних труднощів… Осі ще трохи – і збудуємо комунізм… Покоління 50-х років залишилося поколінням мрійників. Прагматичні 60 – 70-ті були попереду…