Не маючи можливості фізично взяти участь у роботі експертної групи, пропоную звернути увагу на комплекс колишнього центру родинного дозвілля “Дивосвіт”, що знаходиться в ста метрах від метро Оболонь. Такий вибір працює одразу в кількох напрямках, що відповідають актуальним викликам міста, урбаністичної збалансованості, культурної політики та її тяглості, з котрою ситуація у нас нині вандальська.
2008 року автори центру “Дивосвіт” отримали за нього Державну премію України в галузі архітектури. Проте споруда викликала суперечливу реакцію киян. Архітектурний консерватизм, несприйняття незвичного - хронічна хвороба мешканців значущого для світової історії міста, яке на століття втратило столичність, а з нею ніби й право на стилістичну сміливість. Так, 1901 року кияни засуджували будівлю нинішньої Національної опери, газетярі порівнювали її з неоковирною черепахою, що спаплюжила своїм виглядом місцевість. Владислава Городецького за його пристрасть до революційної на той час технології, залізобетону, вважали ледь не божевільним, чому сам надзвичайно успішний фінансово архітектор із задоволенням підігравав, наприклад, вигулюючи Хрещатиком привезеного за його забаганкою слона. Сучасні кияни пам’ятають хвилі несприйняття та навіть народного гніву стосовно нових будівель посольства ФРН в Києві або Театру на Подолі, які геть не відкривають Америки, втілюючи давно опробовані в цивілізованому світі принципи поєднання історичної забудови з новими лініями, об'ємами та матеріалами.
“Дивосвітові” закидали інфантильність, подібність до дитячого конструктора з його найпростішими формами. Цей іграшковий вигляд, одначе, найкраще відповідав ідеї багатофункціонального осередку для дитячого дозвілля і творчого розвитку, привабливо вирізняючись серед одноманітної пізньорадянської та недолугої пострадянської довколишньої забудови. Сьогодні “Дивосвіт” є рідкісним взірцем української постмодерністської архітектури, якому притаманні збалансованість, естетична переконливість, наявність власного обличчя.
З урбаністичної та концептуальної точки зору це архітектурне рішення випередило час. Сьогоднішній глобальний тренд подовженої дитинності, геймізації світопізнання, підважування цінності традиційних ознак зрілості живиться розвитком технологій, успіхами медицини, перманентним покращенням рівня життя, збільшенням вільного часу та довголіття людини. Це актуалізує вигляд “Дивосвіту”, додає йому цікавості та органічності.
Тут ми виходимо і на культурну тяглість. Нині в Києві розгорнулась справжня війна за збереження історичної архітектури, зокрема модерністської спадщини радянського періоду. Користуючись неприпустимим стосовно архітектури підходом “гарно-негарно” та спекулюючи декомунізаційними настроями і законодавством, наші скоробагатьки за підтримки влади під виглядом реконструкції знищують будівлі, які вивчають світові дослідники, подібні котрим консервуються в Берліні, Тель-Авіві чи Празі. Так на безлику скляну буду перетворився бруталістський кінотеатр “Зоряний”, що складав ансамбль із будівлею Печерської райдержадміністрації. Травмованим жадібністю не зрозуміти сенсу та цінності стилістичного розмаїття міської архітектури.
В нинішній київській ситуації “Дивосвіт” майже приречений. 2020 року на електронному аукціоні OpenMarket (ДП “СЕТАМ” міністерства юстиції України) центр було виставлено як офісно-торгівельну будівлю на продаж у рахунок погашення боргу, стягувачем за виконавчим впровадженням є АО “Укрексімбанк”. Проведені з того часу аукціони не дали результату, початкову ціну в 166,4 млн грн. має бути зменшено. Очевидно, що потенційні покупці не розглядають комплекс, як самоцінний, воліючи придбати його якнайдешевше, знести, та побудувати натомість щось гігантоманське - надто вигідним є розташування “Дивосвіту”. Але його купівля державою під Музей сучасного мистецтва виправдана концептуально, бо надає в розпорядження новітньої культурної інституції реальну пам’ятку актуального мистецтва архітектури.
Таке рішення розгорнуло б столичну культурну політику від застарілого та шкідливого принципу концентрувати все значуще, престижне, перспективне, туристично привабливе в ареалі старого міста. Відкриття мультимедійного музею, зосередженого на найновітнішому сприйнятті, дослідженні, репрезентаціїї, розвиткові мистецтва на Оболоні стратегічно змінює, розширює, демократизує напрямки соціалізації київської громади, знімає десятиліттями існуючу культурну сегрегацію між центром та районами, які називають спальними.
Це питання в Києві давно назріло. Ставлення до позацентрових містян, як таких, чиї культурні, рекреаційні та творчі потреби вповні задовільнять ТРЦ, є цинічним, дискримінаційним і, зрештою, небезпечним для організму столиці.
Організатори хакатону пояснюють: “Наше завдання — розглянути Музей сучасного мистецтва не тільки з точки зору появи профільної інституції для художньої спільноти, але й як місце кристалізації для виникнення кластера для дотичних систем (культура, архітектура, урбаністика, музейна справа, освіта, індустрія розваг, туристична галузь, девелопмент, рітейл, готельний та ресторанний бізнес, ІТ, фінанси тощо)”. Оболонський район амбітний, має потенціал розвитку та навіть власні “Липки” - елітну нерухомість.
Порівняно молодий, він заселений переважно активними людьми, що будують своє життя та налаштовані, урізноманітнювати його, покращувати рівень. Стимул, який дасть поява на Оболоні мистецького центру державного значення та міжнародного рівня може дати феноменальні результати розвитку та синергії.
Щодо ресурсів, які має центр “Дивосвіт”, його загальна площа - 7,3 тис. кв. м. Свого часу він був розрахований на сімейне дозвілля з ранку до вечора, на його п’яти поверхах функціонували планетарій, парк динозаврів, багаторівневий лабіринт, стилізовані атракціони, зали для танців, спорту, майстер-класів, репетиторських та навчальних програм, ресторани швидкого харчування, офісні і технічні приміщення. Важливою є наявність власного наземного паркінгу. Комплекс у змозі прийняти сучасне мистецтво у всій його медійній різноманітності та технічній вимогливості.
Випереджаючи питання стосовно моєї особистої заангажованості в рішенні, яким будівля “Дивосвіту” отримує власника, що зберіеже її архітектурне обличчя, зізнаюся - особистий інтерес маю. Це - моє давнє знайомство та повага до одного із архітекторів центру, Петра Маркмана. Він сам є одним із виразних облич Києва, живою історією його мистецького, культурного середовища. Київ заслуговує на те, аби непересічне творіння пана Маркмана та його колег Михайла Гершензона, Сергія Добровінського та Іллі Хоменка не просто збереглося, але отримало нове життя.