ГоловнаБлоги

Статус національного університету - це круто, можна печатку з гербом мати

Чи знав нинішній тимчасово у відставці міністр освіти Дмитро Табачник, що його дітище – статус національного для закладів України, зокрема університетів – яке він започаткував у далекому 1995 році як голова адміністрації Президента Кучми, набуде таких абсурдних форм.

Фото: www.magis.info

Пропоную вам коротенький екскурс по нормативно-правовим актам, які описують горе-статус.

Отже, 17 років тому, коли університетів у цій країні було ще не так багато, а ті, що були, тонули у злиднях, на Банковій вирішили зробити ставку на найкращих. Так зв’явився указ Президента «Про Положення про національний заклад (установу) України». Зрештою, в теорії цілком виправданий крок – аби не розпорошувати ресурсів, потрібно виокремити декілька справді вартісних вишів, а головне таких, що мають перспективи для потужного стрибка, якщо їм надати належне фінансування. І справді підстави для надання статусу підібрали неабиякі: міжнародне визнання, наявність фахівців світового рівня, участь у найважливіших державних програмах в гуманітарній сфері тощо.

Було сказано, що національних вишів не може бути більш ніж 3 в одній галузевій групі – таких груп спочатку виокремили 14, а потім додали ще 3. Тобто нескладний добуток каже нам, що в Україні не може існувати більше ніж 51 національний вищий навчальний заклад. Однак роки йшли, університети відкривались як гриби після дощу, кожен прагнув стати національним, а тут ще й нестабільна політична ситуація, за якої кожна влада намагається пороздавати статусів рясно і щедро, і станом на 2011 рік ми маємо 78 національних вишів. Наприклад, по чотири правоохоронних та аграрних, по п’ять економічних та педагогічних, також маємо 12 технічних та силу силенну так званих класичних національних ВНЗ.

Отже початкова ідея пана Табачника зійшла нанівець, а може навпаки саме так і бачили її втілення? Менше з тим, певно через провал першої спроби запровадження елітного дивізіону, за прем’єрства Тимошенко була ініційована друга – з’явився статус дослідницького університету, ідея звісно теж непогана, проте через брак фінансування до кінця так і не втілилась.

Але повернімося до статусу національного. Що ж отримували його володарі від держави. В основному дві найголовніші речі: фінансування за окремими урядовими нормативами та можливість установлювати підвищені посадові оклади. От якраз з другою привілегією склалось не так як гадалось. Спочатку знадобилось 5 років, щоб врегулювати це підвищення і аж у 2001 році за прем’єрства пана Кінаха уряд видав постанову, де ректорам надавалось право удвічі підвищувати посадові оклади викладачів та професорів національних університетів. Однак 2005 року разом із змінами до Єдиної тарифної для оплати праці бюджетників згадану постанову було скасовано, а замість цього встановили, що працівникам національних ВНЗ може зберігатись додатковий коефіцієнт підвищення посадових окладів, що застосовувався до цього. Таким чином доплата зберігалась за всіма національними вишами, які її впровадили до 2005 року, ті, хто не встиг, або ж отримав статус національного вже після 2005 року опинились поза дією нової норми. Ця ситуація триває і по сьогоднішній день. Рахункова палата вже не раз звертала увагу влади на таку невнормовану ситуацію з відповідними розрахунками. Цитуємо з чергової відозви за 2008 рік:

За результатами аналізу встановлено, що на сьогодні відсутня будь-яка система при визначенні умов оплати праці працівників бюджетних закладів (установ), яким Указами Президента України надано статус національних, що не забезпечує досягнення мети запровадження ЄТС в частині встановлення оптимальних міжпосадових та міжгалузевих співвідношень в оплаті праці.

Написане вище певною мірою проливає світло на питання, яке мучить багатьох викладачів і звучить приблизно так: «А чому моя зарплата менша, а у мого колеги з іншого університету удвічі більша?». Насамкінць скажу про головну проблему, яка досить чітко викристалізувалась, як мій шкільний вчитель з математики казав: «Лежить перед тобою як бичечок!» - йдеться про відсутність адекватної системи моніторингу та оцінювання вищих навчальних закладів. Перш ніж запроваджувати елітні статуси, потрібно напрацювати ефективну схему, за якою б можна було їх присуджувати та, що може навіть головніше, забирати. Інакше, нас очікує безкінечна кількість національних, дослідницьких, провідних, світових чи бозна-яких інших девальвованих статусів.

Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram