Земля при цьому не розділялась і належала общині загалом, а господарські питання вирішувались її членами на загальних зборах. Урожай здебільшого ділився порівну, і ніхто не вираховував вклад кожного селянина для виділення йому відповідної частки. Така взаємодопомога дозволяла успішно долати не надто сприятливі природні умови.
Зрозумівши ефективність спільних зусиль, сільська община продовжила діяти об’єднано і для розвитку власної місцевості. Чудові дані наводить Кропоткін у праці «Взаємна допомога серед тварин і людей як двигун прогресу» про Францію: «Підтримка зрошувальних канав, розчищення лісів, осушення боліт, посадка дерев і т.д. з незапам'ятних часів робилися разом. Так, наприклад, нещодавно, в La Borne, в деп. Лозер, дикі оголені пагорби були перетворені в багаті сади, шляхом общинної праці». [ст.160. Тут і далі - цитати з вказаного джерела]
Наступним кроком було створення асоціацій фермерів общини, які займались від виробництва конкретних видів сільськогосподарської продукції на продаж до безкоштовної медичної допомоги членам общини, не кажучи про захист від повеней та придбання парових машин для накачування води під виноградарство.
«Фактично – говорить Бухенбергер [про Німеччину. - прим. авт.] – унаслідок цих асоціацій, в тисячах сільських общин, в яких раніше нічого не знали ні про хімічні добрива, ні про раціональне годування худоби, тепер і те і інше застосовується в небувалих розмірах». [ст.161]
Але найголовніше, на мій погляд, навіть не економічний розвиток. Члени цих общин отримували безцінний досвід спілкування, щоденного пошуку компромісів, адже відмінностей у поглядах на господарські питання не могло не бути. І щоразу поступаючись особистими амбіціями на користь общини, в менталітет європейців та росіян закладалось розуміння ролі об’єднання перед труднощами.
Це розуміння, вочевидь, зіграло не останню, а можливо і вирішальну роль при протистоянні зовнішнім загрозам, як від арабів, турків чи монголів, так і під час конфліктів всередині Європи.
І лише конкуренція з боку ставлеників центральної влади на місцях та їх недовіра до самоорганізації селян не дозволяла розвинутись таким союзам на повну силу.
В Україні ж чорнозем давав можливість отримувати гарний врожай не об’єднуючись, а працюючи порізно, а то і живучи багато років за селом на хуторі, окремо від громади. Тому і вести переговори, рахуватись з думкою сусіда систематично потреби не було. Впродовж століть в українського селянина формувався менталітет індивідуаліста, який сам собі хазяїн і господарює (здебільшого вдало) кожен на своїй землі. Як результат, мистецтво шукати спільні рішення на побутовому рівні, спрямовані на успіх колективу, українцю, по великому рахунку, було невідоме.
І тому, коли заходило питання про розбудову села, досить часто індивідуальне начало брало гору над розумінням стратегічної ролі об’єднання. Іван Нечуй-Левицький чудово проілюстрував українські реалії у творі «Кайдашева Сім'я», де горб на дорозі, по якому їздили абсолютно всі жителі села і постійно пошкоджували вози, залишався не скопаним багато років, поки не прийшов «приказ з волості».
Красномовна цитата:
«— То застав синів трохи розкопать шлях, — сказав кум.
— А хіба ж я один возитиму тудою снопи? Адже ж і ти возиш. Чом би пак і тобі не розкопати, — сказав Кайдаш, випиваючи другу чарку.
— Нема, бач, мені діла. Ніби я сиджу, згорнувши руки, — обізвався чоловік, — а воно було б дуже добре розкопать возвіз, та ще там трошки навскоси».
А тепер порівняйте українське село з французькими сільськими общинами: «Сільські дороги лагодяться теж добровільною працею общинників. Інші общини таким же способом спорудили у себе фонтани». [ст.160] Про фонтани в українському селі було годі й думати.
Спроби організувати общинне володіння землею, які, зокрема, мали місце в деяких регіонах України в кінці ХІХ століття, також не часто увінчувались успіхом:
«У деяких місцевостях одноголосне рішення всієї общини, потрібне законом для переходу до нової форми землеволодіння, не могло бути досягнуте, і село тоді ділилось на дві частини: одна залишалася при приватному володінні землею, а інша переходила до общинного; інколи вони пізніше зливалися в одну общину, а інколи так і залишалася кожна при своїй формі землеволодіння». [ст.164]
Причина зрозуміла: психологія господаря, який звик володарювати на своїй ділянці одноосібно, і не може з кимось розділити цю участь, вкоренилася в свідомості народу задовго до ХІХ ст. Однак проявилася вона не лише в господарських формах, а і в хуторянському типу мислення та пресловутому "моя хата скраю...".
І саме ця риса перевершувала колективний дух та почуття спільної відповідальності українців, які у найвідповідальніший момент при військово-політичній загрозі ззовні часто не знаходили консолідуючої позиції, а конкурували між собою.
До чого це призводило в історії України, я думаю, нагадувати не варто. Достатньо навести уривок з вірша Василя Стуса «За літописом самовидця»:
«Стенаються в герці скажені сини України,
той з ордами ходить, а той накликає Москву.
…
А де ж Україна? Все далі, все далі, все далі…»
Чорнозем, безумовно, є великим надбанням України, але як і будь-який дар природи, як то нафта чи газ, може зіграти злий жарт з його власником. Протягом багатьох віків ми користувались ним так, як його колосальна родючість нам це дозволяла. Ми не об’єднувались, щоб обробляти чорнозем, ми його розділяли між собою і кожен панував на своїй ділянці самостійно.
У цей час сусідні народи, яким пощастило менше, за щоденною працею вчились знаходити компроміси і мислити категорією «ми», а не «я». Українець же завжди мислив категорією «я», а потім «ми», однак на шляху до здобуття такого політичного утворення, як держава, історія не терпить індивідуалізму. Тому держави у нас і не було.
Не можна стверджувати, що надзвичайна родючість чорнозему відіграла в цій рисі менталітету українця роль першопричини, однак те, що вона сприяла розвитку індивідуалізму і хуторянству, заперечити важко.
Сьогодні потрібно надолужувати втрачене, вчитись ставити інтереси громади вище особистих, і саме чорнозем і праця на селі можуть в цьому допомогти. Адаптуючи принцип взаємодопомоги та спільної праці до сучасних реалій – об’єднуючись в сільськогосподарські кооперативи, селяни матимуть можливість дати нову якість як в економічному плані, створюючи фундамент для перетворень в інших галузях економіки, так і, що чи не більш важливо, в соціальному й державотворчому, будуючи відповідальне громадянське суспільство з села, і даючи тим самим приклад жителям міст.