Не будемо поспішати з висновками. Залишимо ейфорію президенту України Петру Порошенку, котрий заявляє, що економіка України виходить з коми. Йому підтакують вітчизняні та закордонні експерти, які акцентують на наступному. Залишились позаду 14 місяців безперервного падіння. Темпи скорочення ВВП призупинені. Частка експорту до країн ЄС зросла з 34% до 41,5%, натомість до РФ експорт різко скорочено — з 32% до 8,5%. Здавалося б, час відкорковувати шампанське.
Але що сталося з українською економікою? Через що вона почала зростати? Може, в Україні подолано корупцію, чиновники більше не беруть хабарі? Ні. Значно спростилася реєстрація підприємств, скоротився перелік дозвільних документів, малий та середній бізнес отримав преференції? Також ні. Може, Україною масово зацікавився інвестор? Ні. То що ж тоді сталося?
А «сталося», власне, українське сільське господарство. Саме воно забезпечує притік грошей до держказни, воно є чинником зростання економіки. Якщо говорити про с/х та продукцію, яку продають за кордон, то протягом перших місяців 2016 року чiльне місце у структурі експорту України посідала кукурудза. Її частка склала 13% усього експорту України. Головними покупцями української кукурудзи були Китай, Іспанія та Нідерланди. Кукурудза насамперед і забезпечила зростання експорту України до ЄС.
Ще один український товар, який охоче купують у ЄС, — це соняшникова олія. Експорт соняшникової олії посiдає друге місце серед ТОП-5 експортних товарів України. У загальній структурі експорту України частка соняшникової олії складає близько 11%. При цьому традиційно дуже багато соняшникової олії в Україні купує Індія, але останнім часом цим продуктом також зацікавилися Нідерланди та Іспанія.
У ТОП-5 входить і експорт пшениці, хоча на її частку припадає лише близько 4,4% всього українського експорту, але саме пшеницю в нас ЄС багато не купує. Тому цей товар іде в Єгипет, який i раніше активно купував нашу пшеницю, але тепер додалися ще два новi великi покупці — Таїланд і Бангладеш.
Крім зерна і соняшникової олії, Україна робить також ставку на експорт залізної руди та напівфабрикатів зі сталі. Що стосується експорту залізної руди, вона займає в експорті України близько 4,5%, і при цьому головним покупцем цієї продукції традиційно є Китай, плюс додалися нові покупці з Австрії та Чехії.
Що стосується експорту напівфабрикатів зi сталі, то частка цього типу експорту становить близько 6,3% у загальній структурі експорту України. Головні покупці цієї продукції не змінилися. Це — Туреччина, Італія і Єгипет. Ми постачаємо їм напівфабрикати, а вони — вже готову сталь на світовий ринок.
А тепер повернемося до зростання економіки. Власне, як читач уже здогадався, причина стабілізації та навіть певного стрибка вперед — у розширенні ринків збуту української сировини та в цьогорічному зростанні на неї цін. Подібні періоди за останнє десятиліття вже бували. У благополучний період 2007—2008 років доходи бюджету щоквартально зростали на 20-60 %, НБУ вдалося укріпити гривню з 5,05 за долар до 4,85.
У ті роки таке шикування було забезпечене завдяки триразовому зростанню цін на нашу експортну сировину (чорні метали, азотні добрива, соняшникова олія, зернові тощо). Капітал, який ринув у країну, привів із собою й інвесторів, але, щоправда, ненадовго: у 2008-му глобальна криза вдарила як по світу, так i по Україні. Ціни на сировину різко впали, борги України виросли, інвестори розбіглися, гривня обвалилася.
Так тривало до 2012 року, коли ціна на український експорт продовжувала знижуватися. Це вже третій ціновий колапс за останні майже 20 років, якщо враховувати кризу 1998—1999 рр. та 2008—2009 рр. Третій і, очевидно, найпотужніший удар по українській економіці, коли гривня знецінилася втричі, а державний борг перевалив за 130% ВВП. До того ж теперішня ситуація ускладнюється ще й втратою Криму та Донбасу.
Усе вище викладене підводить нас до простого запитання: що Україні робити далі? У короткостроковій перспективі нічого суттєвого вже не вдієш. У довгостроковій — Україні варто відмовитися від ставки на власні сировинні ринки — це робить її надто слабкою та залежною від рівня наповненості цих ринків та попиту на товар, які вони представляють.
Власне, те, що представляє собою сировинна пастка, найкраще за все ілюструє сусідня Росія. Країна, яка здатна постачати на експорт тільки нафту та війну, опинилася у вкрай невигідному становищі, коли ринок перенаситився нафтою і ціни на «чорне золото» поповзли вниз. Постійне сподiвання на таку перемінну складову, як вартість сировини, — вкрай помилкова та небезпечна стратегія.
Країни, котрі роблять ставку саме на свої надра чи поля, відсутні в переліку розвинених країн світу. Україна поки що пасе задніх, так само, як це робить Росія, Казахстан, Узбекистан, Азербайджан, Гана, Венесуела та Бразилія.
Здолати сировинну залежність можна тільки одним-єдиним методом — дати поштовх власній переробній промисловості. Цим шляхом пішли після завершення Другої Світової війни Німеччина, Японія, Південна Корея, Ізраїль. Цей же досвід мали й Сполучені Штати після завершення війни за незалежність.
Розвиток переробної промисловості — це не лише підвищення власного котирування на світовій арені, це ще й суттєво більший дохід, пов’язаний iз тим, що собівартість готової продукції є завжди вищою за ціну того матеріалу, з якого її виготовлено.
Це також і ламання стереотипу про сировинну могутність України — могутність напівміфічну, адже, попри даний нам природою стартовий «капітал», українці продовжують зубожіти. Це, нарешті, й вихід iз ганебного для України статусу сировинного придатку Європи та спроба говорити з партнерами з позиції рівних. Чи вдасться такий діалог уряду — покаже час. Наразі чиновництво України віддає перевагу тому, аби акцентувати на не своїх заслугах, підміняючи дійсне бажаним.