І в Україні наразі другої Помаранчевої революції не передбачається. Попри тотальне і справедливе незадоволення владою, попри всі негаразди.
Логіка наших чорнобильців, матерів-одиначок, підприємців і всіх решту теж недалеко втекла. Вони, хоч і не конче просять дозволу, але вагомою складовою їх вимог є пільги. Хто розпоряджається розподілом пільгових фінансів? Та ж таки влада, проти якої і протестують. Так що «революція», яка починається з тиску на владу заради пільг, не видається надто багатообіцяючою.
Це не значить, що маємо відмінити будь-які пільги і лишити потребуючих на ласку Божу і благодійних організацій. Але сама пільга – річ з подвійною природою. Нікому і ніколи не вдавалося обґрунтувати пільги раціонально, тому що з точки зору економіки пільга тільки виводить гроші з обороту у «бюджет проїдання» і найбільше від неї благо – тимчасово підвищена купівельна спроможність населення. Простіше кажучи, раз на місяць пенсіонери і решта пільгових категорій приходять на базари і супермаркети та купують «залізну рацію» на наступний місяць.
Тому пільга – це завжди акт ласки. Її дають, виходячи не з економічних міркувань, а з міркувань моральних. Перша з таких моральних спонук – це співчуття до тих, кому в житті пощастило менше. З такого трактування пільги виростають горді відмови від них, «аби мої діти з чужої руки не їли». На співчутті і шляхетності побудований ентузіазм благодійників.
Є і інша моральна підстава для надання пільги. Найзвичайнісінька повага до людини. Більшість пільговиків – люди старші, які віддали державі, в якій живуть, свої сили, час, вміння. І пільга – це своєрідна вдячність держави до своїх громадян.
І громадяни ці також мають вибір. Бути споживачами пільги «зі співчуття» чи власниками пільги вдячності? Наразі виглядає, що більшість вибирає перше. З чого це видно? А зі спорадичності протестів. Наразі механізм таки – не надали вчасно чи відмінили пільгу – здіймається галас – на вулицю виходять невдоволені – галасують аж доки влада не зробить крок у відповідь. Якщо влада поступиться – заспокоюються, якщо не поступиться – теж заспокоюються.
А якби вибрали буття пільговиками з вдячності? То у другому випадку не заспокоїлися б, навпаки – протести були б ще голосніші. Та й якби влада віддала належне, то продовжували б боротьбу – за щось інше, а так насправді – за власну гідність. Бо її ствердження меж не має.
«Вибивання» пільги з ласки породжує «голодний бунт». Нагадування пільги вдячності породжує «соляні марші» в Індії 1930-х і такі ж марші чорних у Америці 1960-х. Породжує Помаранчеві революції і «роки чудес» – такі, як 1989…
Колись російський дослідник теорії етносу Лев Гумільов написав прекрасну у своїй точності фразу – «Мутація завжди несподівана». Революцію не передбачиш. Але точно знаю, що не може називатися революцією чи повстанням те, що починається з прохання дозволу.
Революція, повстання, бунт – називайте, як хочете, але ці всі речі мають одну спільну рису – завжди несподівані. Ніколи ні в кого не питають дозволу. Нічого не просять. І навіть не вимагають. Вони – беруть. Не можна одночасно боротися з чимось і очікувати від нього пільг. Більше того – якщо очікуєш дозволу чи сигналу, ти не борець. В кращому випадку, солдат для армій майбутньої революції. Йдеться звісно про ненасильницький шлях, але навіть безкровний протест не може відбуватися на прохання.
Революція відбудеться тоді, коли на мітинги перестануть просити дозволу. І коли метою перестануть бути пільги з ласки. Революції роблять ті, хто сподівається на власні сили. І більше ні на кого. А таких наразі не так багато.
Тож Путін чинить не так уже і по-дурному, дозволяючи зібратися всім незадоволеним. Хай постоять, випустять пару. Цікаво лише, чи стане йому розуму не посилати міліції більше, ніж треба?