Отче, знаю, що ваша історія капеланства почалася з Майдану…
Ця робота мене знайшла сама. На Майдані люди потребували духовної підтримки. Ми отримали розпорядження і благословення нашого теперішнього предстоятеля, тоді єпархіального архієрея, митрополита Епіфанія, надавати людям таку підтримку: бути поруч, мати з собою хрест, Євангеліє, бути готовими прийняти сповідь. Після Майдану взявся за волонтерську діяльність і водночас - духовну підтримку наших бойових підрозділів у зоні проведення АТО. Сьогодні капеланство перетворилося вже в окрему інституцію, як це є в інших країнах. Ми нічого нового не придумали, а лише користуємося досвідом.
На початку ви поєднували парафіяльне і капеланське служіння?
Звісно, поєднував. Я не міг залишити парафію, священнику треба служити літургію. Коли я вирушав до зони бойових дій, мене підміняли інші священники. Було розпорядження Синоду з цього приводу.
А в яких місцях вам доводилося бувати?
З благословення патріарха Філарета і митрополита Іоана мене відрядили до штабу антитерористичної операції. І я був головним капеланом АТО впродовж майже двох років. Я був усюди - починаючи від Щастя і закінчуючи Широкиним, я був у кожному населеному пункті і на лінії бойового зіткнення, на лінії розмежування тоді, бо тоді було ніби нетривале перемир'я. Був в усіх населених пунктах, зокрема тих, які ми тепер втратили. Весь Донбас знаю, як свої п'ять пальців.
Коли ви перейшли офіційно до Капеланської служби?
Я вступив на службу в 2017 році на посаду психолога, тому що в мене є психологічна освіта. І був на посаді психолога в одному з підрозділів Головного управління розвідки. Паралельно за благословенням митрополита Іоана займався розробкою і впровадженням законодавства щодо капеланської служби у Збройних силах. Ми зібралися з представниками всіх конфесій і представниками всіх силових структур і написали закон про службу військового капеланства, який підтримав парламент і після повномасштабного вторгнення його було введено в дію. У березні 2022 року в мене вже була офіцерська посада військового капелана.
Служба в Головному управлінні розвідки, все-таки специфічна. Армія – закрита структура сама по собі, але ГУР – особливо.
Кожна військова частина має свої таємниці. Навіть чисельність будь-якого підрозділу є військовою таємницею. Звісно, в ГУР їх може бути більше, але я намагаюся не бути допитливим. Займаюся своєю душпастирською роботою. Звісно, для того, щоб почати нею займатися, треба мати так звану форму допуску до державної таємниці. Кожен капелан зобов'язаний мати форму допуску, підписати зобов'язання і дозвіл на те, щоб контролюючі органи, в цьому випадку Служба безпеки України, могли мене контролювати. Це процедура, яка стосується кожного офіцера, а оскільки військовий капелан є офіцером, то і його теж.
Отче, чи давно ви знайомі з генералом Будановим і як у вас склалася співпраця під його керівництвом у ГУР?
Знаю його з 2014 року, ще з часів антитерористичної операції. Він був офіцером спецназу, вправним, чітким, шляхетним. Із часом у нас склалися досить дружні, приязні стосунки.
Він є вашим парафіянином?
Коли проводжу службу в церкві, він жодної не пропускає, не впускає нагоди посповідатися і причаститися, коли є така можливість. Приходить із дружиною, Маріанною Олександрівною. Тому так, можна так сказати, що вони є нашими парафіянами. Та й взагалі всі розвідники православного віросповідання є моїми парафіянами. Знаєте, часто військове керівництво схильне демонструвати байдужість до церкви, до віри – мовляв, це для слабкодухих. Скажімо, прийшов капелан у бригаду, а командир бригади каже: «Я не знаю взагалі, що з тобою робити. Іди до замполіта, хай він віддає тобі накази». Хоча насправді військовий капелан може бути дуже корисним інструментом у руках командира бригади, щоб налагодити стосунки з кожним бійцем, з кожним офіцером і з кожним підлеглим. Але, на жаль, не знають, не вміють…
У моєму випадку інакше - командир людина віруюча і розуміє важливість капеланської служби в час війни, як ніколи. І в нас, в Головному управлінні розвідки, Служба військового капеланства, як ми кажемо, «найканонічніша», тому що її очолює військовий капелан. І всі офіцери в службі є капеланами.
Поговорімо, отче, про вашу паству, про військових. Ви прийшли до війська зі своєї парафії, де багато побожних жінок, родин, а тут – суворі військові, стріляють, не завжди моляться за правилом, лаються. Ви ж їх все одно любите і про них дбаєте?
Для мене немає великої різниці між парафіянами, які приходять на службу, і солдатами й офіцерами, які служать. І ті, й інші потребують допомоги, підтримки. Життя важке, а життя під час війни важче удвічі, а може, і втричі. А тим, хто на цій війні не спостерігач, а учасник, ще більше необхідна підтримка. Тож я намагаюся бути для них не ментором, не тим, хто повчає, а тим, хто завжди готовий підтримати, порадити – щиро й по-братерському. А можна просто постояти поруч, поговорити, дістати з кишені цукерку і пригостити солдата, помовчати, помолитися, відвідати за можливості його родичів. Буває, просять: «Отче, як будете проїжджати через моє село, заїдьте, провідайте маму».
Пригадую випадок в 2014-му, підійшов солдат і просить: «Отче, в мене вдома залишилася корова, ще якась худоба, і мені треба щось з нею зробити – або продати, або зарізати, тому що дружина з малими дітьми не може впоратися з господарством». Тож я поїхав у те село і допоміг продати корову.
Священникові на війні треба заслужити довіру військових, щоб стати своїм?
Так, є такий момент, коли ти перебуваєш в підрозділі, але видно, що ти ще не дозрів, не став своїм. Не думайте, що як священник приїхав у підрозділ – відразу всі побігли до нього сповідатися. Ні, довіру треба заслужити. І це може статися під час бою чи обстрілу, в якому священник перебуває разом із своїми солдатами, або у відрядженні в зону бойових дій, де він живе поруч із ними, проводить служби в бліндажах, їсть те, що вони їдять, спить там, де вони сплять. Тобто капелан має стати невід'ємною частиною цього підрозділу і приєднатися до бойового братерства.
Для нас воїни на передовій – лицарі, титани. А ви бачите їхню вразливість, біль, їхні справжні почуття і бажання. Чого вони прагнуть?
Хочуть додому. Хоча є такі, які знайшли себе саме у війні й планують служити навіть після її завершення. Є люди, народжені хліборобами (честь їм і хвала), а є народжені воїнами, які покликані захищати хліборобів. І це покликання – бути воїном і зуміти зберегти в собі людину під час своєї військової служби – це великий подвиг, я вам скажу.
Про що переживають військові? Війна затягнулася, вони давно не були вдома, і їх турбує багато що. Але найбільше –єдність людей у тилу. Вони хочуть знати, що там усе не розвалюється. Вони будуть впевненіше воювати, якщо люди, за яких вони воюють, будуть вдячні їм, допомагатимуть, зберігатимуть єдність, однодумність. Тоді й воїну легше.
Ну а крім цього, хлопці хочуть відпочити, побути в теплі, поїсти доброї домашньої їжі. Вони втомилися від вибухів, вони страждають від хвороб, поранень, вони втрачають побратимів. І це не минає безслідно.
Чи доводилося вам дивитися в очі смерті?
Я зрозумів, що це її очі ще в 2014-му на Майдані. Коли я бачив, як падають побратими на Майдані, як ллється кров бруківкою, а в Михайлівському монастирі лежать тіла загиблих героїв, майданівців – це був той погляд смерті. Тільки не знаю, чи я їй дивився в очі, чи вона мені, але тоді ми познайомилися.
Бувало, що закривали очі побратимам?
Мені доводилося їх хоронити. І доводилося сповіщати про смерть побратимів. Це – найважча місія. Я вважаю, що цим повинні займатися інші люди, чужі, які не знають ні родину, ні загиблого. У нас уже створена так звана служба супроводу. Але я не розумію, чому в ній нема військових капеланів. Я вважаю, що до служби супроводу мають бути чи відряджені, чи призначені на посади військові капелани. Цим повинні займатися не просто офіцери ідеологічного напрямку, а військові капелани, психологи і лікарі. Так є в закордонних службах. Ці люди мають приходити додому і повідомляти родині трагічну звістку. На жаль, у Збройних силах немає поки що довіри до військових капеланів, їм не дають очолювати керівні напрямки. Капелан – це щось там покропити, помолитися.
Бачили ворога зблизька?
Спілкувався з військовополоненими, з багатьма. Вони виконують наказ. Їм сказали йти, вони йдуть, сказали зупинитися, вони зупинилися. Я намагався з ними проводити бесіди, з яких би вони розуміли, що не варто було сюди йти. Вони наче розуміють, кажуть: «Ми розуміємо, що це помилка». Серед них є різні. Є, що суто за гроші, бо в нього борги, таких більшість. Є ідейні. А є ті, що мусять, бо вони військові. Я намагався знайти серед них віруючих людей. Але таких дуже мало.
Раніше ви дуже гостро критикували керівництво Служби капеланства ЗСУ і загалом військове керівництво через їхнє ставлення до капеланської служби. Що це за ситуація і чи зараз вона змінилася?
Уже скоро чотири роки, як в нас існує служба військового капеланства. І тільки зараз є зміни. Недавно призначено нового начальника полковника Олександра Вовкотечу, який хоч не є військовим капеланом, але він розуміє, що таке керувати військовими капеланами.
А раніше так, критикував. Бо в нас на самому початку, в 2022 році, призначили керівником людину, яка не є військовим капеланом, і яка набрала в штат людей, які я навіть не впевнений, чи хрещені. І вони вирішили, що можуть керувати службою і робити її ефективною при нульовій компетентності у капеланській діяльності і в організації капеланської діяльності.
Мені ж там довелося служити три місяці на посаді заступника начальника служби. Це були найважчі три місяці в моєму житті, я вам скажу. Я розумів, що потрібен тільки для легалізації їхньої діяльності. І мене ці замполіти водили туди-сюди, як цигани ведмедя, і показували, мовляв, дивіться, у нас капелан є в керівництві. Мені набридло. Я прийшов до Кирила Олексійовича і сказав, що готовий повернутися назад, в ГУР.
Здається логічним, що капеланською службою мав би керувати капелан, як лікарнею має керувати лікар.
Абсолютно. От медичну службу будь-якого підрозділу очолює військовий лікар. Тому що він знає структуру, він знає виклики, він знає, що треба робити. А в нас чомусь вирішили, що колишні замполіти можуть організовувати службу військового капеланства. Це велика помилка. І теперішній очільник служби це теж розуміє.
Ходили чутки, що ви можете очолити Службу капеланства. Вам пропонували цю посаду?
Не пропонували. Були певні розмови. Але не знаю, чи зміг би знайти спільну мову з тодішнім керівництвом. Якби була однодумність із керівником, то можна гори звертати, але якщо немає, то нічого не вийде.
Отче, як і коли, на вашу думку, закінчиться війна?
Для священника це найважче запитання. Що сказати, якщо ти не знаєш, коли вона закінчиться? А треба ж людину, яка запитує, якось втішити, щоб вона не була в розпачі. Більшість у розпачі. Людина може сама себе знищити одними думками про війну. Тому я би порадив робити все можливе для допомоги армії, яка захищає країну. Не можеш воювати –допомагай тим, хто воює. Не можеш допомагати – просто помолися за тих, хто воює. Це дуже важливо. Один одного треба підтримувати. Ми люди цивілізовані. А цивілізація починається якраз із допомоги один одному. Але про неї хтось дбав. Тож ми маємо дбати один про одного у цій війні. Це наше спільне випробування. Тільки так ми поставимо крапку зазіханням цього вічно голодного кривавого ворога, який із півночі суне сюди кожні 100 років. Треба просити в Бога, щоби дарував нам силу вистояти в цій війні.
Чи готові ви чимось поступитися заради миру?
Я готовий поступитися тим, що належить мені особисто: моїм майном, здоров’ям, життям. Готовий віддати все, щоб війна завершилася. Але якщо йдеться про територіальні поступки… Легко сказати «віддайте територію», але ж на тій території живуть люди. Це дуже важке питання, дуже дражливе.
Щодо наших ворогів. Путін, Кирило, увесь цей російський народ… Чи є в них шанс на виправлення, навернення?
Є, але чи вони скористаються? Мені здається, вони настільки озвіріли, що це вже не дає можливості для покаяння. Коли ти хворієш, в тебе є шанс на одужання. Але є такі хвороби, коли вже шансу на одужання немає, людина приречена на загибель. Думаю, що з ними така ситуація. У чому вони будуть каятися? Що мало вбили українців? Я не бачу в них навіть натяку на розкаяння. Вони завжди нас вбивали, впродовж всієї історії. І певне далі будуть обирати собі такого керівника, вождя, який буде вести їх війною проти нас.
Знаєте, що будете робити, як закінчиться війна?
Поїду до колег-капеланів у країни Балтії – в Естонію, Латвію. Потім полечу до Сполучених Штатів, теж до своїх друзів-капеланів. Хочу, щоб відновили рейси з Борисполя, і тоді я вже не буду сходити з літаків. Зрозумів, що багато втратив через те, що мало подорожував.