«Війна випробовує нас на людяність – і ми не маємо права її втратити»
Перш за все, я думаю, варто сказати: слава Богу, що живі, з огляду на те, що ніч була досить важкою. І загалом ми прожили ще один рік у війні, в бойових діях. Перше питання, мабуть, таке: війна більше не сприймається як щось короткотривале. Уже зрозуміло, що це наша стійка, довготривала реальність. І через це, звісно, у всіх нас є певна втома, десь - розчарування. Як же Різдво може хоча б трохи підняти нам настрій і дозволити знову повірити в диво?
Різдво завжди дає надію – особливо нам під час війни, тому що події Різдва багато в чому подібні до нашого життя. Насправді тоді теж тривала війна. Юдея була під окупацією. Святе Сімейство фактично опинилося в статусі, сучасною мовою, вимушених переселенців, бо окупаційна влада вимагала, щоб вони прийшли зі свого міста Назарет до Вифлеєма – міста походження Йосипа, і там пройшли перепис населення.
А потім Ірод
почав вбивати немовлят, шукаючи Того Самого – фактично очільник колабораційної влади намагався знищити Ісуса, і батьки змушені були тікати до Єгипту. Тобто вони стали біженцями.
Тому, думаю, для нас важливо побачити в Різдві нашу реальність. Там дуже багато для нас. Але, бачачи цю реальність, ми маємо побачити й усю історію, яка почалася у Вифлеємі. Непросту історію життя, що пройшла через страждання, Голгофу і смерть, але в перспективі – воскресіння.
Ця історія веде нас до розуміння того, що любов завжди перемагає, добро завжди перемагає, життя завжди перемагає. І наш Бог поруч із нами. Це не далекий Бог, який вирішує свої справи в небесах. Це Бог, який став людиною, прожив складне життя, подібне в багатьох моментах до нашого. Тому Він нас розуміє. Він показав, що можна бути справжньою людиною, жити по-божому і перемагати зло добром. Це дає нам надію.
Найголовніше, що ми отримуємо від Різдва – це розуміння, що Бог сподівається на нас і водночас допомагає нам. Але наш шлях ми маємо пройти самі – із Його допомогою, але й власними зусиллями.
Це боголюдський процес: Христос – Боголюдина, Бог, який стає людиною, але це й Бог, який хоче, щоб людина жила по-божому і не втрачала образ і подобу Божу. Це дуже важливо для розуміння Різдва.
Окрім того, що ворог чинить проти нас багато злого, ми й самі стали більш агресивними, озлобленими – через втому, війну, постійну агресію довкола.
Але як нам узяти приклад з Ісуса Христа, щоб наслідувати його щирість, любов до людей, доброту, щедрість, жертовність?
Христос був різним. Так, Він – Бог любові. Він лікував, прощав, ішов до грішників. Але водночас Він викривав, виганяв торговців із храму, говорив неприємні, але правдиві слова фарисеям та первосвященникам. Тому, щоб іти Його шляхом, треба мати ті ж орієнтири – любов, правду, добро і жертовне служіння ближньому.
Так, ми всі втомлені, іноді надто емоційні. Але важливо, чи здатні ми усвідомлювати помилки, виправлятися, просити пробачення: у дитини, у батьків, у дружини чи чоловіка. Ми маємо розуміти одне одного й водночас не уявляти себе супергероями.
Ми – реальні люди. І Христос був реальним. Він втомлювався, плакав, дорікав учням, просив їх побути поруч – а вони засинали… Це дуже людське. Але при цьому – людяне. Головне – не втрачати людяності.
Можливо, саме тому ми й називаємо ворога нелюдським, бо він поводиться не по-людськи. Але ми не маємо ставати такими. Ми не повинні втрачати християнські чесноти. Навпаки – війна дає можливість їх практикувати: співчуття, допомогу ближньому, жертовність, захист.
Війна – це виклик, відповіддю на який має бути християнство в дії. Христос сказав: якщо ви нагодували, напоїли, прийняли, відвідали – ви зробили це мені.
Тому війна й особливо свята – це простір для святих справ. Свято – від слова «святість». Це не просто вихідний, не просто застілля й не завжди можливість зустрітися з родиною. Це день, коли ми можемо зробити добру справу. І коли ми ділимося, то не спустошуємося, а наповнюємося. Допомагаючи іншим, ми рятуємо і себе, і світ, і любов, і добро, і життя.
У цьому сенсі війна є випробуванням: чи ми справжні християни, чи ми справжні люди? Наше християнство – це додаткова цінність до людяності. А людяність – базова риса, і ми її демонструємо під час війни.
Складні часи виснажують і лякають невизначеністю, але водночас дають можливість проявити себе, практикувати чесноти, бо саме життя цього вимагає. Щоб вижити – треба залишатися людьми.
«Віра стала глибшою, якіснішою під час війни»
Ви відчуваєте як священник, що у багатьох втратилася віра ці чотири роки повномасштабної війни?
Я б не сказав. Навпаки, вона стала глибшою, якіснішою. І я не ділю людей на віруючих і невіруючих. Важливіше – чи є в людині людяність, чи плекає вона її, чи хоче залишатися людиною. Це стосується представників різних конфесій і навіть тих, хто себе не вважає віруючим. Але якщо ми любимо і поважаємо одне одного – це і є головне.
Звісно, у своєму середовищі, у парафії, це простіше: ти говориш однією мовою з людьми. Але знову ж, ти проповідуєш те, що сам відчуваєш. І в якомусь сенсі проповідувати навіть легше, бо головні меседжі християнства сьогодні співпадають із потребами та відповідями на виклики, які ми маємо як суспільство і як люди.
З іншого боку, у багатьох спільнотах – не церковних, не релігійних (у війську, інформаційному просторі, бізнесі, державній службі, безпекових програмах) – є запит на смисли. Є запит на цінності, на чесноти, на щось глибше, ніж просто матеріальні потреби. На духовність, на метафізику.
І це виклик для нас, для церкви та віруючих людей, бо від нас очікують актуальних відповідей. Ми маємо перекладати Євангеліє зрозумілою мовою. Зміст лишається тим самим, але мова змінюється.
Наприклад, сьогодні ми називаємо Святе Сімейство вимушеними переселенцями чи біженцями. Коли говоримо про Ірода, ми розуміємо, що й нині є сучасний Ірод, з-під влади якого летять ракети на наших дітей. Тобто історія стає актуалізованою, і саме цього потребує суспільство.
Тому я б не сказав, що ми маємо зневіру. Ми маємо гойдалки. Нас намагаються розхитати в інформаційній війні з використанням сучасних маніпулятивних технологій. Але саме ті люди, які мають духовний стрижень, які вибудовують свій внутрішній світ і намагаються зберігати мир усередині, спроможні протистояти цим викликам.
Це не означає, що вони ідеальні. Ми не ідеальні. Але церква, віра, філософія та психологія дають практики, які допомагають людині вибудувати внутрішній світ.
«Найголовніший виклик сьогодні – всередині. Мир має початися зсередини людини»
Щодо певного розчарування. У своєму оточенні я чула, що люди, які ніколи не сумнівались у Божому існуванні – більш чи менш релігійні – сьогодні ставлять «недуховні» запитання.
Чому сучасний Ірод, прізвище якого всі знають, продовжує жити здоровий і безкарний, хоча він літня людина? Чому на нього «немає управи», тоді як в Україні гинуть люди, страждають від хвороб, переживають жахіття війни?
Ну, Ірода ж покарали. Ми знаємо цю історію. Це сталося не одразу – не в момент, коли він віддавав наказ убивати дітей у Вифлеємі. Але сталося. І це дає надію. Святе Письмо містить багато архетипів, і ми маємо вміти впізнавати сюжети.
Коли ми когось називаємо Іродом сьогодні, ми й розуміємо, якого кінця йому бажаємо. Жодна людина не вічна на землі, але душа – вічна. І кожен відповідатиме за своє життя. Знаєте, Господь починає свою проповідь із дивних, на перший погляд, слів: «Блаженні ті, хто плачуть. Блаженні гнані за правду».
Це не означає, що щасливі лише ті, хто страждають. Легко бути щасливим, коли все добре. А Господь каже, що блаженним можна бути навіть у зовнішньо несприятливих умовах. Ми не завжди можемо змінити зовнішній світ. Але внутрішній – залежить від нас.
Якщо ми вибудовуємо внутрішній світ, ми здатні впливати на світ довкола. Найголовніший виклик – всередині. Мир має наступити спочатку всередині нас.
Це не означає, що людина з внутрішнім миром не може захищатися від зла чи захищати інших. Навпаки: коли воїн має мир усередині, знає свою мету і покликання, він краще несе службу. А коли переповнений люттю чи емоціями – може діяти менш професійно.
Сьогодні, щоб зрозуміти, що відбувається, недостатньо просто «віри в щось». До війни найпоширенішою формою віри була: «Я вірю, щось є». Але це ще не християнство. Щоб бути християнином, треба знати, у кого саме ти віруєш. Не просто «якийсь Бог». Бо, умовно кажучи, росіяни можуть вірити у «Бога», який сидить у небесному кремлі та керує світом.
А ми віримо в Бога, який був біженцем, який був несправедливо засуджений, був катований, помер на хресті заради інших і воскрес. В такого Бога ми віримо.
Тому, щоб мати відповіді на питання сьогодення, треба працювати зі своїм світоглядом: розуміти, у якого Бога ми віруємо, як усе влаштовано, і до чого ми покликані. Бо кожна людина має покликання. Вона може від нього відмовитись, але покликання є.
Вона може прожити не власне, не своє життя. Вона може прожити нещасливе життя, тому що вирішила бути нещасною. А щасливою вона може бути за будь-яких обставин. І, до речі, під час війни ми маємо приклади, коли люди – наші сучасники – це демонструють.
Тому, я думаю, для людей, які ставлять запитання, – це добре. Добре, коли людина ставить питання Богові. Добре, коли сумнівається і шукає відповіді. Ми всі перебуваємо в цьому процесі.
Ба більше, іноді людина висловлює претензії до Бога. Почитайте псалми Давида: він має до Бога претензії, але водночас розуміє власну недосконалість. Він і славить Бога, і вимагає, і кається. Тобто вся палітра відчуттів.
І якраз Псалтир під час війни заграв для нас багатьма новими, у мирний час незрозумілими барвами. Тому, думаю, треба практикувати реальну, справжню релігію, а не просто «вірити в щось». Це «щось» треба для себе означити.
«Ми перемагаємо тоді, коли робимо те, що здається неможливим»
А це дуже важливо, що ви підкреслили. Бо ті, хто не дуже глибоко знають Євангеліє, не розуміють, яким був Ісус. І пред’являють до себе претензії: мовляв, я буду поводитися праведно, не буду лаятися, дам собі таку обітницю. А потім раз – помилився, і вже: «Куди мені до Бога? Він ідеальний, а я проста людина». Це велика проблема. У багатьох надто високі очікування від себе. І всі думають: «Я не можу рівнятися на Ісуса, він був ідеальний».
Але чи це високі вимоги? Навпаки, це занадто малі вимоги. Якщо людина каже: «Я недосконала, то й працювати над собою не буду», – це неправильно.
До речі, щодо лайки. У Святому Письмі є фраза, що людина, яка постійно лається, ніколи не навчиться. Про що це? Про те, що людина, яка не добирає слів, не може повноцінно формулювати думку – це чиста емоція. Вона емоційно розряджається, говорить щось, а її словниковий запас зведений до мінімуму.
Іноді лайливе слово може бути доречним у якійсь ситуації – як емоція, жарт, страх, обурення. Але потім людина повертається до стану людини, а не «чистої емоції», і вже може пояснити, що сталося, і спробувати попрацювати над собою, навчитися контролювати емоції.
Я розумію, що це не завжди можливо – і це нормально. Ми не супергерої. Це процес. Життя – процес. Чесноти – процес. Святість – процес. Перемога – процес. Перемога – це надзусилля, це змога стати сильнішим, зробити те, чого раніше не міг. Тому ми не маємо зупинятися в позиції: «Я зробив усе, що міг». Ні – питання: «А що я ще можу зробити?».
Бо якби ми так говорили на початку війни або зараз – ми б програли. А ми перемагаємо. Тому важливо продовжувати робити неможливе. І тут, до речі, Бог нам у допомогу. Бо коли ми молимося, ми кажемо: «Господи, ми робимо…».
Але ж ми розуміємо, що покладаємося не тільки на власні сили. Ми просимо і твоєї допомоги. І, знаєте, навіть нам, людям, набагато простіше допомогти тому, хто хоче, щоб йому допомагали і хто сам щось робить. Коли людина сама нічого не робить і не хоче, щоб їй допомогли — спробуйте їй допомогти. Це буде набагато важче. Вона ще й буде вас звинувачувати в тому добрі, яке ви їй, так би мовити, зробили.
«Ми маємо молитися не лише про смерть ворогів, а й про те, щоб вони схаменулися і змінилися»
Чи це гріх – бажати смерті ворогу?
Якщо ми почитаємо Псалтир, там багато різних побажань ворогам і противникам Давида та Ізраїлю висловлено. Тому ми маємо такий приклад.
Але, з іншого боку, знаєте, бажати смерті – це такий низький щабель. А от бажати зміни, навернення, переміни розуму, покаяння – справжнього, щоб людина схаменулася, щоб країна схаменулася, народ схаменувся, її правителі схаменулися…
Поки вони не схаменулися – ми будемо робити все, щоб їх зупинити. Зупинити зло – це процес, у тому числі пов’язаний зі знищенням зла. Ворога, який іде вбивати твоїх близьких і нищити твою землю, треба зупиняти, і інколи – дійсно вбивати.
Але якщо ворог уже в тебе в полоні або якщо ворог починає йти на перемовини – треба використовувати інші методи. Треба повертатися до стану миру між людьми та народами. Це непростий процес. Він потребує зусиль і не може бути одностороннім.
Якщо людина не зупиняється – твоє завдання її зупинити. Це твоє служіння, якщо ти воїн, або ми як народ і держава. Державу, її незалежність і територіальну цілісність треба захищати, людей треба захищати. Це зрозуміло. Але треба прагнути перевести це в русло ненасильницьке.
Заповідь «Не вбий» не означає просто заборону на будь-яке позбавлення життя. У контексті Старого Завіту це насамперед про вбивство без причини. Але в позитивному вимірі це заклик вирішувати конфлікти мирно, діалогом, іншими засобами, ніж насильство і вбивство. Та для цього треба якимось чином зупиняти процес зла.
А те, що ми бажаємо ворогу принаймні справедливої відплати – це природно, бо справедливість є чеснотою і цінністю. І справжній мир має бути справедливим. Якщо є втрати – вони мають бути відшкодовані.
Або ми можемо пробачити, але прощати треба за себе, а не за когось. Це процес і особистісний, і спільнотний, і для спільноти віруючих людей, які цінують життя, любов, правду, справедливість.
Набагато простіше виробити механізми повернення до нормального життя – і всередині суспільства, і між державами, і між народами. Це наша мета. Не остаточне знищення. Бо у ворога мета – знищити нас остаточно. Наша ж – вижити, вистояти і вибудувати такі відносини, які не дадуть можливості ворогу знову на нас нападати.
А найкраще – коли він перестане бути ворогом. Але це не від нас залежить. Не ми їх назвали ворогом. Вони самі визначили, що вони для нас вороги. Можливо, колись вони змінять свій розум.
Як це робити – складно сказати, тому що діє пропаганда, імперські амбіції, дивна, абсолютно нехристиянська позиція російської церкви. Але те, що неможливо людям – можливо Богові. Тому нам треба молитися не тільки про те, щоб усі наші вороги померли, а й про те, щоб вони змінили свій розум, щоб стали людьми, а не нелюдьми.
Запит на справедливість – справді один із найсильніших нині серед українців...
Але ми не маємо перетворюватися на них. Є спокуса відповідати злом на зло, ненавистю на ненависть. І це дуже важливе завдання – не втратити людяність. До речі, ми ж про Різдво. Що співали ангели пастухам на полі? «Слава во вишніх Богу, і на землі мир, у людях благовоління». Тобто між людьми має бути благовоління, добра воля, готовність домовлятися про спільне благо. Це завдання, яке ми не маємо втрачати з поля зору навіть у війні.
«Навіть у час війни життя триває: весілля, народження дітей, виховання – завжди на часі»
Ще про покликання хочу запитати. Можливо, це не дуже «різдвяна» тема, але під час війни оголюється душа, і люди думають: «А який сенс цього життя в таких умовах? Як я можу себе знайти?». От як знайти своє покликання?
Думаю, багато хто сьогодні знаходить його саме в служінні. Служінні по-різному: словом, руками, ресурсами, у війську. Можемо виховувати дітей – це теж служіння. Лікувати – служіння.
Тема покликання виникає тоді, коли людина ставить собі запитання: «Заради чого я живу?» І сьогодні перед ризиком втрати життя стоять молоді люди – це великий виклик. Але питання в тому, заради чого ти працюєш і живеш. Якщо тільки заради грошей, розваг чи речей – це не дає справжнього сенсу. Тому дуже важливо, щоб людина жила своїм життям, намагалася бути щасливою і робила те, що є справді її покликанням.
Або людина стає щасливою, коли займається сродною працею, казав Сковорода. Коли вона має мету. Багато людей волонтерять, і сьогодні у нас є безліч можливостей прислужитися. На жаль, у нас багато вдів та сиріт, є люди, які не мають навіть елементарних речей.
У нас є завдання – служіння в масштабах країни, величезні виклики, які потребують нашого залучення. Тому треба шукати, з одного боку, те, що потрібно, а з іншого – те, що відгукується в тобі. Не треба боятися змінювати навіть власне життя.
І тоді настане реалізація покликання. Варто бути уважним: іноді шум, інформаційний потік, відвертає нас від життя. Ми переймаємося тим, що сказав десь американський президент, хоча це зовсім не впливає на наше життя. Часто це не має відношення до того, що ми можемо зробити. Ми з ранку до ночі стежимо за новинами, читаємо їх, але не помічаємо того, що поруч із нами, і не реалізуємо власного покликання.
Це дуже важливо. Те, що говорить американський президент, може впливати на глобальні процеси, але наше життя – це наше життя. Є те, що впливає на наше життя і залежить тільки від нас. Це не треба втратити.
А для цього має бути простір всередині нас, щоб ми могли подумати про себе, почути себе, почути того, хто нас кличе. До чого нас кличе Господь? Що він нам пропонує? Можливо, хтось потребує нашої допомоги, а ми цього не помічаємо, бо всі зайняті глобальними проблемами.
Намагатись жити своїм життям – ось головне завдання. І не просто жити, а щасливо жити. Блаженні ті, хто прагне щастя. Це прагнення не треба відкладати. Треба бути щасливим тут і зараз, в тих умовах, у яких ми живемо.
Багато хто собі цього не дозволяє, бо думає: «От там мій чоловік, брат або тато у війську, у когось мама чи жінка теж на фронті. Тому я не маю права бути щасливим сьогодні». Але щастя – воно різне для кожного: почитати улюблену книжку, сходити в кіно чи театр, або просто з’їсти щось смачненьке.
Щастя не в тому, щоб страждати. Якщо ти відмовляєшся від нового телефону, але допомагаєш другові чи незнайомій людині, ти щасливий. А якщо зробив корисну справу, а потім думаєш: «А я ж хотів телефон, тепер я нещасний» – це вже неправильно. Бути щасливим не залежить від грошей, моделі телефона чи розміру квартири.
А знаєте, я дивлюсь, коли люди пишуть: «Яке весілля? Зараз не на часі весілля робити. Війна в країні». Або хтось народжує дитину, а їм кажуть: «А що ви дитини такий дорогий візок купили – зараз не на часі». І оце ж без кінця.
Давайте будемо дивитися на себе: що для нас на часі, що відповідає нашим можливостям. Весілля, народження дітей, виховання – завжди на часі. Важливо визначати межі відповідно до власних можливостей. Краса, свято, радість – все це важливо. І не варто відмовлятися від щастя, життя, любові, родини, дітей. Життя треба жити, а не виживати.
Ми воюємо за можливість бути на своїй землі, за народ, за дітей, щоб вони мали майбутнє, пам’ятали предків і залишалися вільними. Це залежить від нас, дорослих.
Чи побачили ви, що з'явились якісь нові народні традиції під час війни на Різдво? От, зокрема, ми з вами говорили про благодійність. Із того, що я бачу: таємний Санта, стань Святим Миколаєм для діток, які втратили батьків тощо. Можливо ви ще щось помічаєте?
Я думаю, що саме наявність цих ініціатив показує, що ми розвиваємо традиції, створюємо нові і водночас відкриті до традицій інших народів. Багато наших людей по світу святкують Різдво, наприклад у Литві, Італії, Франції. Вони з одного боку діляться з нами нашими традиціями, а з іншого – знайомляться з традиціями інших народів і певним чином приносять їх до нас.
Я думаю, що все це – культура. Ми живемо у світі, де культура жива і розвивається. Наприклад, ялинка з’явилася в християнському світі порівняно недавно. Це німецька традиція, яка почала поширюватися Європою під час наполеонівських війн у 19 столітті. Так само виникають нові традиції у нас. Наприклад, новітні вертепи, де беруть участь і музиканти.
Головною сучасною ознакою є те, що навколо цього виникає безліч історій доброчинності, зборів донатів, допомоги підрозділам. Наша культура та традиція сьогодні креативні: багато цікавого вигадують митці, діти та родини.
Тому це можна вважати новою ознакою, але по суті – продовженням старої традиції робити добрі справи на Різдво. Сьогодні нам потрібні саме такі добрі справи.
Отче, прошу вас традиційно привітати наших глядачів із Різдвом Христовим.
Христос народився! Славімо його!
А славимо Христа тоді, коли живемо по-християнськи, робимо добрі справи, ділимося любов’ю, втілюємо наші добрі наміри в реальні добрі справи. Тож нехай Христос народиться в серці кожного з нас. І завдяки цьому народженню Христа ми будемо ділитися один з одним любов’ю, радістю, світлом. Жодна темрява нас не переможе, жоден Ірод нас не знищить. І Христос, який народився, завжди буде поруч із нами.