Як ви почали писати сценарії до вертепів?
Я навчалася у Києво-Могилянській академії. І там ми заснували товариство студентів-католиків «Обнова». У 2012 році ми вирішили поставити вертеп, і потрібно було написати сценарій. Спільно з подругою Анною Хлодницькою ми думали над сюжетом, я писала текст. І тоді, і зараз більшість моїх вертепів у віршованій формі (лише більші різдвяні п’єси - проза). Це був ляльковий вертеп. Я написала текст, ми пошили величезну ширму, купили ляльки, які одягалися на руки. Тоді ми ще не усвідомлювали того, що саме такий вертеп був класикою українського вертепного мистецтва. Свого часу спудеї Могилянки, Києво-Могилянського колегіуму теж ходили з такою двоярусною хаткою і ляльками. На верхньому ярусі були святі й Богородиця, а на нижньому - світські персонажі.
Саме такими були перші вертепи в Україні. Згодом вони перетворилися на вуличний театр. Але завжди українські вертепи мали одну рису: вони відображала тогочасні реалії життя, так би мовити, актуальну суспільно-політичну ситуацію. Один із дослідників українського вертепу Іван Франко у своїй праці на цю тему наводить уривки вертепів із різних періодів. І там разом із Святою родиною, з трьома царями є представники різних професій, які на той час були в Україні, солдати, якщо це був час окупації, то солдати інших армій. І крім теми народження Христа, в сценарій вплітали важливі питання, які хвилювали людей: наприклад, соціальної нерівності, бідності, окупації.
Очевидно, є головні персонажі, без яких важко уявити вертеп – Свята родина, Царі, Пастушки? А якісь можна змінювати?
Наприклад, у сучасних вертепах переважно немає Сури і Мошка, які раніше були одними із персонажів.
Через політкоректність?
Не тільки через це, а й тому, що ці персонажі стали не актуальним. Раніше праобразом Мошка був місцевий корчмар, хитрий, підприємливий єврей, який заробляв, продаючи алкоголь. І це був негативний герой. Зараз євреї не викликають в українців таких асоціацій. Навпаки, вони такі ж громадяни нашої країни, як і етнічні українці, і представники різних нацменшин і роблять позитивний внесок у розвиток і захист нашої держави. Зрештою, український президент має єврейське походження. І це нас не бентежить.
Ви кажете, вертепи мають відображати реальність. Закономірно, що сучасні тексти про війну.
Свій перший вертеп про війну я написала у 2015 році. Вже була окупована частина Донбасу. І за сюжетом цього вертепу, Господь доручає ангелам сповістити людям про Різдво Христове, але посилає їх не у Вифлеєм, а на Донбас в Україну. Їм страшно, бо вони чули, що тут війна, але все ж наважуються і летять у Донецьку область. Їх там зустрічають українські військові, які спочатку не впізнають у них ангелів, а підозрюють, що це диверсанти, які «заблукали». Ангели сповіщають українським захисникам, що вони прилетіли, бо саме там, у окопі на Донеччині, у різдвяній стаєнці, народжується Христос. Українські захисники розповідають ангелам і глядачам вертепу, як святкують Різдво в окопі, як вони сумують за родинами, хто їх чекає вдома. А втіленням зла у вертепі є звичайно сучасні Ірод і Чорти - Путін і російські пропагандисти.
Від 2022 року, відколи мій чоловік пішов служити як лікар-доброволець, усі мої вертепи про війну. Зрештою, нині вертепи не можуть бути іншими. Церква говорить, що Бог народжується нам щороку і щороку в нових реаліях. І українці переживають Різдво в тих нових суспільно-політичних обставинах.
Ваш відомий вертеп, який бачили в Європі, присвячений темі Голодомору…
У 2023 році була 90-та річниця Голодомору, і я написала вертеп «Різдво з Ґаретом Джонсом», який розповідає про Різдво під час Голодомору. Ґарет Джонс - відомий британський журналіст, який першим розповів світові про Голодомор в Україні. Його вбили в 1935-му. За сюжетом, Господь посилає його разом із різдвяними ангелами в Україну 2023-го року. Джонс каже до Бога: «Я не знаю, навіщо ми туди йдемо, я там був у 33-му році, там вимерли мільйони людей, я не думаю, що хтось залишився живий». Але він бере з собою торбу хліба і разом з ангелами спускається на Різдво в Україну. І що він бачить? Українці не просто вижили, вони в умовах війни сіють, жнуть, збирають урожай і допомагають вижити іншим країнам, де війни немає, а люди голодують. Він бачить, що за цих 90 років українці здолали великий шлях і усвідомили, що захищаючись, навіть в умовах війни можна врятувати себе і інших.
Зауважу, що під час Голодомору в Україні не було війни і загинули декілька мільйонів людей. Тобто ми розповідаємо не лише трагічну історію про Голодомор, який є великим злочином проти українців, ми розповідаємо про те, як українці переживають цю травму і рухаються далі, допомагаючи іншим. І Ґарет говорить:
Це справді дивовижно,
Що ви зробили, люди,
Я думав, в цій країні
Нічого вже не буде,
Нікого вже не буде,
Бо майже всіх зморили
А ви тоді померли,
І знов, і знов ожили
Бо ви воскресли люди
Різдво я пам’ятаю
Та було й воскресіння
Тепер я точно знаю.
Цей вертеп в оригіналі написаний українською, ми ставили його у Відні англійською (у перекладі американсько-австрійського письменника Марка Кленка і мисткині Ольги Жмінько), проте він має ще й іспанську версію (у перекладі журналістки Аліни Мосендз), адже орієнтований також на країни Латинської Америки, куди Україна роками відправляла зерно. Це не лише розповідь про народження Христа (хоча це найголовніше), це також спосіб розповісти світові про нашу історію, про нашу культуру, про війну в Україні і це засіб культурної дипломатії. Разом із партнерами і представниками громадських організацій Відня, ми ставили цей вертеп у 2023 році у штаб-квартирі ОБСЄ для близько 150 дипломатів із 17 країн світу.
Це той сценарій, що його віддали для аукціону на благодійність?
Так. Я долучилася до «Театрального Рамштайну» (платформа для об’єднання світової театральної спільноти на підтримку України) Маріупольського драмтеатру, який релокувався до Закарпаття, і дала цей вертеп на аукціон.
А бувало, що п’єса з якихось причин не побачила світ?
Таких сценаріїв є декілька. Один із них розповідає про Різдво в Одесі на початку повномасштабного вторгнення і про те, як різдвяні царі, які туди прибули, бачать, як «поміж мін човни пливуть, із Одеси хліб везуть», вони ще перед тим, як прийти до стаєнки, заходять докупити дари на відомий ринок «Привоз» (він, до речі, відтоді серйозно постраждав). Інший цікавий вертеп, який ми ще не поставили, це по суті велика різдв’яна п’єса, називається «Фельнер і Гельмер повертаються». В оригіналі п’єса написана українською, її переклала німецькою відома перекладачка Ганна Гнедкова, а англійською уже згадуваний Марк Кленк. У минулому році розпочали роботу над постановкою у Відні, проте в останній момент вона зірвалася, тому що римо-католицька парафія, де ми мали виступити, зупинила процес, через те, що у сценарії йдеться не лише про Різдво Христове, а й про війну в Україні.
П’єса орієнтована найперше на європейського глядача. У сюжеті йдеться про двох австрійських архітекторів Фердинанда Фельнера і Германа Гельмера – найвідоміших у Європі 100 років тому. Їхнє віденське архітектурне бюро збудувало близько 200 будівель у Європі, зокрема 40 театрів. Серед них - Одеський оперний і Чернівецький театри, театри у Берліні, у Празі, кілька у Відні. Вони також збудували центр Кам’янця-Подільського, готель «Жорж» у Львові і багато іншого в Україні. Тобто йдеться про те, що українська архітектура є частиною великого європейського архітектурного поясу, який збудували ці фахівці, і безумовно, вона є частиною європейської архітектури. І от, за сюжетом мого вертепу, Фельнера і Гельмера на Різдво Господь посилає в Україну для того, щоби вони взяли участь у її відбудові. На цей сюжет мене наштовхнуло знищення Маріупольського драмтеатру, під руїнами якого загинуло близько тисячі людей. І я вирішила про це розповісти світові.
Протягом п’єси архітектори, які є європейцями і уособлюють їх у вертепі, сперечаються, чи треба їм їхати в Україну, до якої міри потрібно допомагати Україні, які це може мати наслідки, але врешті вони кажуть: «Вони ж хочуть зруйнувати наш Одеський оперний театр!». Ви розумієте, як це звучить у Європі: «Наш Одеський оперний театр», і він справді «їхній» театр, бо вони його збудували. Різдвяна стаєнка у виставі - на руїнах Маріупольського драмтеатру, і Богородиця замість колискової співає страсну пісню Stabat Mater. Сподіваюся, цей вертеп побачить світ вже наступного року. Якщо якийсь український театр захоче поставити цю різдвяну п'єсу, я відкрита до співпраці.
Пригадую, ви писали про звільненого з полону Дмитра Шаповалова, «хлопця з яблуком». Він був одним із героїв вашої різдвяної вистави. А невдовзі стало відомо, що він помер…
Це вертеп, присвячений композитору Миколі Леонтовичу і називається «Прилетіла ластівочка». За сюжетом, через сто років після того, як композитора вбили, він подорожує сучасною Україною, бачить, як усюди співають його «Щедрик», яким популярним він став у світі. І Свята родина також мандрує Україною і розповідає, як вони були на окупованих територіях, як там люди потайки колядують за зачиненими вікнами українською мовою. Це один із моїх найулюбленіших вертепів.
У ньому один із Царів - звільнений військовополонений, другий – чоловік, якому вдалося вибратися з окупованої території, третій Цар - син загиблого українського захисника. Вони, звісно, приносять дари. Син загиблого приносить Новонародженому Ісусові батьківський кожух, щоби зігріти його. Чоловік із окупованої території приносить схований у банці український прапор. А звільнений із полону приносить яблуко – найцінніше для нього, про яке він роками мріяв у полоні. А згодом я дізналася, що він помер. Було так боляче...
Очевидно вертепи мусять відображати нашу дійсність. Але водночас, чи не дисонує цей болючий досвід із різдвяною радістю?
Різдво – певне, найулюбленіше свято християн. Здавалося б, як можна сумувати, коли така велика радість? У мене є вертеп, у якому про народження Ісуса сповіщають троє українських захисників, які загинули буквально перед Різдвом. Вони говорять, що не встигли відсвяткувати, хоч дуже хотіли, але дуже щасливі, що в цей день спустилися з неба, тому що вони сумують за Україною.
Уздріли ми, люди,
Хороми небесні,
Та хочемо знову
На луки чудесні,
Степи і поля,
Кримські гори
Й Карпати –
Ми будемо вічність
За цим сумувати.
Тобто ці хлопці у раю, в світлому прекрасному місці, де є все, що тільки може забажати людина. Але вони хочуть ще хоч раз ступити на рідну землю…
Ми розуміємо, що Різдво святкують і дружини й мами загиблих українських військових, і солдати в окопах. Тому в різдвяній радості завжди є трохи смутку. За святковим столом, за традицією, українці залишають місце для тих, хто не з нами. Ми молимося за живих, загиблих, померлих і зниклих. Вони всі разом із нами на Різдво і вони будуть з нами на завжди.
У мене є вертеп-подяка українським захисникам. Сценарій коротенький, буквально на вісім хвилин, бо я написала його спеціально для військових шпиталів. Моя подруга Вікторія Гайдук організовувала похід із цим вертепом до Київського військового госпіталю, де лікуються поранені військові. Хотіли принести радість тим, завдяки кому Україна досі стоїть, живе і святкує Різдво.
Ваш чоловік також на фронті. Мабуть, у вашій творчості є частка вашої особистої історії…
Мій чоловік Олександр Гоменюк - військовий ортопед-хірург і травматолог. Уже в перші дні вторгнення він пішов на фронт добровольцем. Служив під Авдіївкою у той найгарячіший період від березня 2022-го року до лютого 2024-го, коли відбувся вихід із Авдіївки. Згодом видав книгу, щоденник військового лікаря «Уламки з-під Авдіївки. Замість казок синові». Він і досі як лікар рятує життя поранених на фронті. У мене немає окремого вертепу про військових медиків, але так, тема війни дуже особиста.
До речі, ми з ним познайомилися завдяки вертепу. У 2015 році в тому першому вертепі, який я написала про війну, він зіграв одного з трьох українських воїнів, які служать на Донбасі. Вони колядували «Сумний Святий вечір» (вже із сучасною версією слів, мого авторства), де є рядки: «Тато на Донбасі, там не вечеряє, у окопі, в чисті полі, рідну землю захищає». Минув час, і мій чоловік вирушив на Донеччину захищати Україну, і вже з побратимами вони колядували цю колядку.
Вдається побути разом на Різдво?
Так, вдається. Пригадую, як він приїхав на Різдво в грудні 2022-го року. Ми святкували у вишиванках. Я була в сорочці, яку його бабуся вишила в концтаборі в Норильську. Я тоді думала: скільки років минуло, такі великі трагедії пережили українці, зокрема, і моя, і чоловікова родини, наші дідусі, бабусі. А зараз їхні онуки на війні. І ворог той самий. І знову ми колядуємо «Сумний Святий вечір»…
Чого ви очікуєте цьогоріч від Різдва? Може, маєте задум такого радісного, переможного вертепу?
А в мене кожен вертеп закінчується нашою перемогою. Як, наприклад, оцей:
Зоря на сході, ясно-ясно,
У світі тім, що зветься рай,
У тім раю усе прекрасно.
Не Дід Мороз, а Миколай,
Вкраїнська церква,
Рідна мова,
Різдво у грудні, коляда.
У тім раю лише розмова,
Чи сяє в Бахмуті звізда.
І як Херсон святкує нині,
Лиман, Ізюм, і Соледар,
Різдва такого в Україні
не бачив ні один звіздар.
Різдва такого ще не було,
Хоча вже десять літ війна,
Та тільки зараз ми збагнули,
Що Україна в нас одна.
І пастушки усі герої,
У тім окопі на Різдво.
На подарунки більше зброї,
Побільше дайте, щоб було,
Бо Маріуполь ще чекає,
і Сімферополь ще не наш.
Та кожен українець знає,
Що і для них настане час.
В Донецьку «Щедрик» заспівають,
В Луганськ приїде наш вертеп.
Вони чекають нас, чекають.
Бо це наш український степ.
Вкраїнські там вітри літають,
Трава вкраїнська шелестить,
вкраїнський гімн птахи співають.
І будуть люди. Дайте мить,
У тім раю свободи груди
Розправить український люд.
Різдво прийде і радість буде.
І справжня радість буде тут!
І в мене немає на Різдво інших бажань, окрім того, щоб усі були живі, щоб наші захисники повернулися додому. І щоб ми перемогли.
