Микола, мешканець Херсона:
Після окупації Херсона я зі знайомими знайшов гуртову базу з крупами, консервами і чаєм, яка періодично отримувала товар для поповнення своїх запасів. Домовились, що ці поповнення будуть продавати нам, а ми далі вивозили товар на декілька точок, де волонтери фасували продуктові набори і віддавали нужденним. Цим ми фактично зривали “акти повиновения” росіян, які роздавали свою гуманітарку.
Згодом ми дізнались, що росіяни складають списки активістів, і тому вирішили убезпечити себе та своїх рідних та евакуюватися.
За час окупації херсонці розвідали три евакуаційні маршрути, які працювали певний час. Як про них дізнавались? Люди на свій страх і ризик випробовували різні варіанти виїзду, і якщо вдавалося – писали у чатик. Це така російська рулетка, тільки замість пістолета ти бачиш поруч важку зброю.
Росіяни часто забороняли проїзд – пояснювали це бойовими діями чи наказом керівництва, інколи чесно казали, що попередню колону розстріляли.
Моя сім’я та друзі двічі невдало виїздили – простояли на блокпосту сім годин, і нас розвернули.
У день успішного виїзду ми поїхали на точку збору о 4:30. На першому з семи блокпостів простояли десь півтори години, в колоні було приблизно 500 машин, а це десь дві тисячі людей.
Кожен блокпост – це лотерея, сподобаєшся ти окупантам чи ні. Сподобався – проїхав швидко, не сподобався – починали “шмон” машини та додаткові питання.
На під'їзді до неокупованих територій росіяни глушать зв’язок, тому доводилось питати в місцевих кращу дорогу з меншою кількістю росіян. І місцеві жителі, що живуть без води, газу та електрики, намагались допомогти і щиро раділи, що ми їдемо на територію без окупантів.
Під час евакуації найважче прийняти, що ти втрачаєш частинку життя: роботу, уклад, речі, будинок. Важко бачити росіян на блокпостах, які дивляться на тебе і дивуються: “Ви їдете від звільнення?” Хоча я думаю, вони знають, що їм тут не раді, але не розуміють чому.
Наталія, мешканка Херсона:
Ми вирішили виїхати з міста, бо я є членкинею Пласту – національної скаутської організації, публічна особа та маю патріотичну родину. Нам було небезпечно залишатися в Херсоні, адже почали викрадати учасників мітингу “Херсон – це Україна”, а ми теж брали в ньому участь і не приховували цього.
Спершу ми планували виїхати на Миколаїв, але цей маршрут прикрили. Ми розвідали інший і поїхали колоною, з друзями. Маршрут був по дорогах, які не позначені на мапі, під час руху не було зв’язку та інтернету. Тому для виїзду ми запам’ятали карти і маршрут проїзду.
Я та мої діти майже не спілкуємось російською, тому доводилося всю дорогу мовчати. Росіяни на блокпостах записували та фотографували паспортні дані водіїв, при цьому один окупант дивився паспорт, а інший слідкував за машиною, щоб ніхто нічого не знімав.
Коли ми побачили наших військових, не могли повірити в це. Хотілося вийти з машини та обніматися з ними, проте військові наказали їхати далі, у безпечніше місце. Нашим військовим я роздавала ляльки-мотанки, які наплела ще в Херсоні. На одному з наших блокпостів військовий побачив у машині дітей, попросив почекати та приніс їм сухпайки. Діти були в такому захваті, що навіть не знаю, як це передати.
Віталій, мешканець Херсона:
Коли в місто зайшли росіяни, вони обстріляли будинок поруч з моїм домом, убили людей у парку. У нас не було ніякого бажання жити в Росії, тому ми ходили на мітинги проти окупації. Росіяни почали нас розганяти: стріляли, кидали світлошумові гранати, одна з яких розірвалась поруч з моєю старенькою мамою.
Відчуття, коли ти під окупацією, дивне. Ти ходиш по місту, бачиш людей, щось робиш. Чуєш по новинах “ось-ось ми визволимо Херсон”, отримуєш надію, а потім нічого не відбувається - і це дещо ламає. У мене з’явилось відчуття, наче я в заручниках у росіян-терористів. Щоб не поїхала “кукуха”, я з сім’єю ходив щодня до Дніпра, ввечері дивився фільми та серіали, але це не рятувало.
Удома ми мали газ, тепло і світло, тому не дуже хотіли їхати з Херсона. Але в один день пазли склались, і ми вирішили їхати.
Роздрукував карту проїзду, маршрут, завантажив офлайн карти в телефон. З телефона перекинув на гугл-диск фотографії, видалив усі соціальні мережі з телефона, повністю почистив ноутбук і прибрав все, що могло б спровокувати росіян.
З Херсона ми виїхали вранці. Перший російський блокпост пройшли за 40 хвилин. На наступних стояли мобілізовані жителі Донецька, які виглядали дещо дивно без форми, але з автоматами, і поводилися по-іншому. Таке враження, що це стояла приманка для українських військових.
Під час руху була неприємна ситуація: наша колона помилилась і заїхала не туди – просто до окупантів з БРТ у лісопосадці. Слава богу, обійшлось, вони у нас просили їжу і цигарок, яких ми не мали.
Коли побачив військових, які спілкувались українською – мені захотілось заплакати. Херсон – це Україна, і ми дуже хочемо додому.
Вікторія, херсонська активістка:
Ми не очікували, що Херсонську область окупують у перші ж дні війни. Я сподівалась, що окупації не буде, але коли росіяни в перші дні війни почали займати село за селом, то зрозуміла – ми заблоковані. Моє припущення, що в селі у мами буде безпечніше, ніж у Херсоні, виявилось помилковим: через наше село росіяни гнали техніку з Нової Каховки в бік Миколаївської області, згодом закопали там танки, БМП, машини, зробили загородження з мішків і щодня проводили навчання.
Дізнавшись про звірства росіян у Бучі, я вирішила виїздити з мамою на неокуповану територію.
Найскладніше було виїхати з села, бо до Херсона лише 20 кілометрів і при цьому аж 11 блокпостів. Я не очікувала, що росіян буде так багато.
Уже з міста виїжджали через поля, розбиті від боїв дороги, доводилось об'їжджати спалену техніку, рухатися під звуки вибухів і гул ворожих літаків. У колоні було понад 300 машин.
На шляху було шість російських блокпостів, де перевіряли документи, але зазвичай лише у водія, просили відкрити багажник, але оглядали візуально, речей не чіпали, питалися, куди їдемо. На одному блокпосту нас просили не боятися їх, але я ж знаю випадки, коли відбирали в людей їжу, гроші, техніку. На іншому росіянин спитав, чи маю із собою цигарки або алкоголь, на що я у вікно просунула пачку. “Больше не надо”, - сказав він, забравши звідти лише одну цигарку.
Якщо на перших блокпостах біля Херсона були якісь незрозумілі підрозділи з військовими східної зовнішності в дешевій формі і на старих цивільних машинах з позначкою “z”, то ближче до неокупованої території стояли добре екіпіровані військові, в бронежилетах, з важкою технікою навколо блокпоста.
Зрозуміти, де починається наша територія, доволі складно, бо зв’язку немає, людей немає. Коли під’їхали до нашого блокпоста, до нас підійшов чоловік середніх років, привітався. Попросив опустити заднє скло машини, де сиділи ще моя знайома з двома дітьми 11 та 13 років. Він передав їм шоколадку. Це було так зворушливо... Діти берегли ту шоколадку всю дорогу.
На наступному блокпосту хлопці знову дали дітям печиво, спитали, чи складно було їхати, але якоїсь конкретної інформації про кількість орків чи їхню техніку не питали, напевно, й так усе знали.
Якщо порівняти військових з двох боків, то в наших ми бачили нереальну впевненість, розуміння того, що вони роблять і для чого тут стоять. А росіяни якісь нестабільні, нервові і злі.
