«Головний принцип ― ніколи не здаватися»
― Дєвочкі, проходьте далі з цим листочком, якщо зареєструвалися! ― скеровує кожну чорноволоса жінка, передавши в руки тонкий бежевий папірець.
«Дєвочкі» ― це майже дві сотні жінок і дівчат, що прийшли на тренінг з виживання в умовах бойових дій і надзвичайних ситуацій.
Записавшись, вони потрапляють до актового залу Інституту післядипломної освіти КНУ. Підлога встелена червоними килимами, і на доріжці з золотистим орнаментом розкладені макети ножів ― для тренінгу із самооборони.
Жінки приходять групами або ж поодинці, тож несподівано зустрічаються зі знайомими в залі.
― Юля! Сюда! ― гукає хтось з останніх рядів і жартівливо додає: ― Не очікувала, що ти така войовнича!
Власне, войовничості тут сьогодні немає ― є певність у необхідності оборони.
Відкриває тренінг Олена Білецька, очільниця Української жіночої варти:
― Я надіюся, у всіх настрій хороший, хоча я розумію, що тема така...
― А що зі сторінкою Жіночої варти? ― вигукує слухачка із залу.
― У нас атаки щодня. Наші хакери працюють, але Китай чомусь дуже нас полюбив ― ну, ми розуміємо, чому так. Кладуть сайт особливо в дні занять, по кілька разів на день. Але не хвилюйтеся, вся інформація буде.
Мережу «Українська жіноча варта» у 2014 році заснували як жіночий рух опору, і за ці роки понад 30 тисяч учасниць пройшли її тренінги з виживання, самооборони, психологічної та першої домедичної допомоги.
― Найважливіше, з чого слід починати навчання ― це принципи виживання, ― продовжує Олена. ― Складаються зі способу мислення, тактики й спорядження ― саме в такому порядку і ніяк інакше. Думки «це з нами не станеться» становлять загрозу і роблять нас непідготовленими. Правильний спосіб мислення ― перевірити аптечки, скласти план, зібрати наплічник, провести інвентаризацію місцевості, зрозуміти свій стан. Ви прийшли сьогодні на захід ― і вже будете мати якісь знання й навички. Можна пройти ще курси домедичної і психологічної допомоги, повчитися екстремального водіння, орієнтації за картами. Відповідальність за себе лежить тільки на вас. А без попереднього досвіду всі девайси є просто купою дорогого брухту.
Після пояснення основних моментів слово переходить до Олександра Білецького:
― Принципи виживання завжди однакові. Наша мета ― навчити людей взаємодіяти між собою в кризовій ситуації. Часто ми навіть сусідів не знаємо, хоча саме об’єднання може стати методом виживання в кризовій ситуації. Можливо, ми сьогодні будемо говорити про страшні речі, але ми завжди беремо до уваги найгірший сценарій. Усе, що відбувається не так погано, ― просто бонус.
Найбільше Олександр говорить про важливість об’єднання і планування ― про те, що уряд у кризовій ситуації не допомагатиме окремим людям і в місті доведеться по-новому організовувати життя. Наприклад, дізнатися, чи є серед сусідів лікарі, визначити, як готувати їжу й виносити сміття, коли не буде комунальних послуг.
Олександр розповідає, що головні потреби виживання ― це укриття, вода, їжа, світло, тепло, паливо. Треба завчасно продумати евакуацію, сховки й розробити три плани на кожен випадок. Наприклад, три види зберігання копій документів. Варто знати тактику міського бою, орієнтуватися в медицині, навчитися робити власноруч лампи або примітивні електронні прилади, очищувати воду, готувати в кризових умовах, вести переговори, боротися з вогнем, консервувати продукти, вбивати і потрошити тварин, орієнтуватися за паперовими картами і бути готовими вести обмін на чорному ринку, отримуючи життєво важливі речі за алкоголь, тютюн і засоби гігієни. Навіть шити на машинках.
― Коротше, прогрес ні до чого… ― чи то засмучено, чи обурено шепоче жінка в нижньому ряду.
― Та все зубами розгризається! ― самовпевнено жартує інша.
― Головний принцип ― ніколи не здаватися, ― продовжує Олександр. ― Людина може вижити в будь-яких умовах. У кризовій ситуації треба тримати себе в руках, критично мислити і не здаватися. І мати ціль, причину вижити.
Стендап і самооборона
Через дві години теоретична частина закінчується, настає черга самооборони. Досі чоловік у формі, Віктор Краєвський, тільки кидав жартівливі репліки між слів своїх колег і цим, схоже, вже завоював прихильність частини слухачок. Тож коли він вийшов з-за столу, пригладив сиве волосся й грайливо сказав:
― Я ― Віктор Борисович! ― зал зааплодував і засміявся, ніби тільки на його частину й чекали.
Віктор Борисович практично нічого не розповідає про себе ― лиш згадує поміж іншим про Афганістан, викладання самооборони для жінок і підліток та досвід, пов’язаний з російсько-українською війною. Практично відразу переходить до демонстрації прийомів.
Одразу ж виникає питання: наскільки це ефективно для аудиторії на 200 людей? Та швидко стає очевидно, що в цьому випадку завдання не так навчити, як заохотити вчитися. Себто піти на додаткові курси ― можливо, і від Української жіночої варти.
Та обрана стратегія заохочує точно не всіх. Принаймні не мене та Ксенію, що сидить поруч. Віктор Борисович показує прийоми, яких на верхніх рядах уже не видно, і повсякчас корчить гримаси або ж жартує про жіночу поведінку. «Нападника» зображує комічним недолугим кокетуном, що більш ніж недоречно. Власне, якби нападники й насильство були дійсно такими, то курси і не знадобилися б. Поки частина залу сміється, решта ― включно зі мною ― невдоволено поглядає на сцену.
Коли Віктор Борисович демонструє прийоми з больовими точками, слухачки сходяться до сцени, щоб краще роздивитися. Чоловік розповідає байку про іноземних журналістів, які на попередньому тренінгу злякалися, що він учить убивати. Жінки, що не підійшли до сцени, обурюються і просять інших відійти ― нічого не видно.
Зрештою, найбільш конструктивно й чітко про самооборону говорить Олександр Білецький наприкінці:
― Правило самооборони у час війни – немає правил. Виберіть кілька технік і навчіться ними володіти так, щоб потім була дійсно користь від їхнього застосування. Друге правило ― тільки ви можете себе врятувати. Третє ― об’єднуйтеся і підтримуйте одне одного. Уникайте небезпечних ситуацій. І будьте в курсі того, що відбувається у вашому оточенні.
Тим часом телевізійні камери ловлять картинку ― Віктор Борисович, повівши бровами, нібито захищається пластиковою лінійкою від колеги. Зрештою, маючи досвід інших подібних тренінгів, я думаю, що картинка буде на рідкість яскравою. А от чи буде користь від стендапу для нас ― ще те питання.
«Тепер почуваюся кімнатною рослинкою»
Весь шестигодинний тренінг студентка Ксенія ретельно записувала поради й правила до блокнота. На тренування із самооборони для охочих вона не зголошувалася ― через недолугі жарти.
Про сам тренінг дівчина дізналася зі стрічки Facebook кілька тижнів тому.
― У мене був трохи тривожний стан через новини й прогнози на майбутнє, що лізли звідусіль, ― розповідає вона. ― Спершу цей тренінг мене пригнічував, бо я зрозуміла, що оберігала себе від негативних прогнозів. Ніби тікала від реальності й необхідності підготуватися. Але тепер у мене потроху руйнуються ілюзії й інфантильні думки, що все якось саме собою вирішиться.
Дім Ксенії неподалік від Верховної Ради, тож, крім новин, її турбує і близькість до потенційних стратегічних об’єктів. Найближче укриття замкнене, у кого ключі ― невідомо.
Проте дівчина розраховує на сусідську взаємодію, про яку говорили на тренінгу ― у районі є активна спільнота, що вже опікується благоустроєм, а її сусідки-подруги також були на тренінгу. Згодом дівчата хочуть пропрацювати власний план дій на випадок повторного вторгнення Росії й початку бойових дій. З батьками, які нещодавно одужали від ковіду, говорити на цю тему Ксенія не поспішає ― боїться їх надто стривожити.
Цей тренінг став для неї першим подібним, тож нової інформації було багато. І перше завдання для Ксенії тепер ― визначитися з пріоритетами в подальшій підготовці. Вона з подругами вже подали заявку на навчання першої домедичної допомоги від Червоного Хреста, шукають дієві курси із самооборони. Також Ксенія вже створює копії всіх документів і цифрових матеріалів, формує бюджет для покупок необхідних девайсів і розписує поденно план підготовки.
― Є зовсім базові речі, про які я ніколи не турбувалася ― наприклад, шиття чи орієнтування на місцевості. Тепер трохи почуваюся кімнатною рослинкою. Але, думаю, ніколи не пізно навчитися ― це навіть цікаво, ― говорить вона. ― Я зрозуміла, що коли докопуюся до найбільш критичних варіантів розвитку подій, то ніби приймаю їх ― від цього стає легше і я можу готуватися за конкретним планом.
Для журналістки Олександри тренінг 5 лютого став уже другим ― вона була тут до обіду. Каже, що порівняно з першим інформацію подавали більш структуровано і вона здається більш практичною.
― Я з тих людей, хто не панікує щодо вторгнення, і я не вважаю, що ймовірність повномасштабного наступу Росії зараз дуже висока, ― говорить вона. ― Але вона є завжди, бо у нас вісім років триває війна і кожен мусить розуміти, що робитиме в критичній ситуації. Тоді в разі вторгнення буде менше розгублених панікерів, які самі зазвичай створюють небезпечні ситуації.
На тренінгу Олександра освіжала і систематизувала знання, щоб обрати план дій на випадок бойових дій у Києві. За тиждень після першого тренінгу вона вже поповнила базові запаси їжі, замовила вогнегасники й упорядкувала документи. Поговорила з чоловіком про реалістичний план евакуації з міста й поділилася конспектом у соцмережах. Замислилася над тим, які практичні навички, крім першої домедичної допомоги, необхідні.
Проте Олександра вважає, що почуте корисне не тільки в час війни, а й під час інших непередбачених ситуацій або ж для покращення якості життя в мирний час ― наприклад, співробітництво із сусідами. Вона теж помітила, як каже, «жарти на межі» і чула закиди, мовляв, на цих тренінгах пояснюють, як поховати померлих або ж «убити нападника». Проте йшлося не про вбивство, а про самооборону й виживання.
― Якщо згадати облогу Сараєва чи Алеппо, виявиться, що на тренінгу не було нічого некорисного, ― вважає Олександра. ― Для тих, хто досі не вірить у війну, вся ця інформація може звучати параноїдально-шизофренічно. А для тих, хто живе в реальності ― це як урок цивільної оборони в школі. Тільки справжній.
***
Жінка, що на сцені проходила тренування із самооборони через тиск на больові точки і пізніше давала кілька інтерв’ю, вже ближче до завершення навчання підводиться і мало не в розпачі запитує:
― Ви молодці, дякуємо, але все це в інтернеті знайти можна. А як нам психологічно зібратися, коли до нас прийшли ці окупанти?
Серед слухачок прокочується обурення:
― Усі запитання потім! ― цикають вони, перекрикуючи одна одну.
Коли все ж доходить до запитань, жінка із сусіднього ряду озвучує те, що турбувало, здається, багатьох:
― А що робити, як об’єднуватися, якщо родина в таке не вірить й опирається?
― Головне, щоб ви знали, що робити ― у кризовій ситуації люди зазвичай це бачать і замовкають, ― відповідає Олександр.
― А який ви порадите план на випадок артобстрілу, якщо я живу на Оболоні в 9-поверховій панельці? ― звучить з іншого кінця залу. ― А якщо прорве греблю?
На це вже відповідає Олена і каже мало не те, про що вже говорили протягом усього тренінгу, але дехто, здається, не почув:
― Немає універсального плану. Ми даємо перелік того, що ви можете взяти до уваги. Завжди можна налаштувати себе негативно, але якщо ви будете мати два-три плани, про які ми говорили…
― А якщо обстріл з території Білорусі? ― перебивають її.
― Ну, ви ж розумієте, що зараз перед усіма міф поширюєте?.. ― не чекаючи відповіді, Олена продовжує: ― Потрібен хоча б мінімальний план. Домовитися з друзями, родиною. Наш досвід показує: навіть мінімальний план робить людину спокійнішою. Тому вам тепер не треба гадати «а що як?» ― треба прийти додому й обдумати свій план дій.