****
Віктор Андрійович заворожено дивиться на рододендрон на клумбі. Його серед інших пенсіонерів вирізняє джинсова панама, яку він носить протягом усіх канікул. У різнокольорових квітів на клумбі уже поволі опадають пелюстки; жовтіють довколишні дерева - і лиш ялинка стоїть як замолода.
-
Це дорога рослина. Кущ коштує 800-1000 грн, - знаючим тоном розповідає Віктор Андрійович.
-
Ви любите рослини?
-
У мене росли рододендрони, коли була ділянка на Печерську біля приватного будинку. Поки не відібрали.
-
Хто відібрав?
-
Банда під прикриттям прокуратури. Син ще якийсь час ходив у суди, а потім здався.
-
Ви з ним зараз спілкуєтеся?
-
Ні. Не казав йому, де я, для нього в Житомирі. Він на мене образився, бо я не погодився на пропозицію банди купити однокімнатну квартиру на Троєщині і боровся до останнього. Пішов у пансіонат, бо там безкоштовно поховають. Не хочу, щоб він цим займався, - після завислої паузи Віктор Андрійович показує на клумбу. - Що ж то за квіти гарні? Вилетіло з голови… Точно, жоржини!
***
-
Юро, я ще не їла морозива! - кричить у столовій 82-річна Рахіль Веніамінівна - низькоросла згорблена пенсіонерка з коротким сивим волоссям. Вона вже поїла суп і друге, але пропустила морозиво на ланч. Юрій Ліфансе, голова Спільноти, приносить їй морозиво.
Доївши десерт, Рахіль останньою виходить з їдальні. Іде повільно й тяжко - нога болить. Розповідає про свою єврейську родину, мимохідь згадує чоловіка, з яким не склалося. З 1998 року Рахіль Веніамінівна живе у будинку престарілих. 21 рік. Двадцять один.
-
Як звикали?
-
Якщо живеш одна в кімнаті, то й звикати не доводиться. Якщо ще й хтось провідує, то взагалі добре.
-
Хто вас провідує?
-
Патронажна сестра з єврейської спільноти.
Наступні дні Рахіль не приходить у столову на обід - нога болить усе більше.
***
Після обіду волонтерка Марія виносить гітару і награє мелодії. Приходять Саша, Іра, Валя, які заводять “Ой, у вишневому садку”. Біля сусіднього будинку Олександр Вікторович сидить під величезним дубом. Дерево розкинуло могутнє гілля на весь двір і вже потроху скидає перше пожовкле листя. Олександр Вікторович слухає музику і губиться у спогадах.
-
Скільки помилок було у житті, але що ж.... Нас було п`ять друзів, а лишився лише я.
Згадує свого батька, якого, на його думку, не врятував від алкоголізму, двох синів, які між собою не дружать і рідко його навідують; пригадує, як не став ані співаком, ані яхтсменом, хоча хотів. Потім на мить замовкає, і тоді стає виразніше чути гітару та співи:
“Весна іде, красу несе, а тій красі радіє все…”
***
Щовечора співи доповнюються танцями. Олександр Павлович бере попід руку Віру Павліну і помаленьку водить її колами під “Ой, смереко”.
Частина стареньких сидить і спостерігає. 96-річна Людмила Миколаївна минулого року танцювала - цього ж лише слухає.
-
Треба жити теперішнім, бо ніхто не знає, що буде далі. Це молодим важливо зрозуміти, - повчає вона.
***
-
Дуже смачно. Не те, що у нас, - журиться під час обіду Віра Павліна, сьорбаючи суп з фрикадельками. У своєму будинку вона з першого їсть лише борщ - інше не смачно.
Віру Павлівну у пансіонаті називають бабуся-анекдот. У її репертуарі 50 історій - є скромніші для молодих, а є гостріші для чоловіків. Виймає потрібну за нагоди.
“Колись це називалося спекуляцією, тепер підприємництвом”, - жартує про те, як підробляла, аби утримувати родину - сина, хвору маму, сестру з донькою.
-
Ви коли-небудь боялися старості?
-
Я ніколи не задумувалася про це. Не було коли. Робота, діти. Як прийшла у пансіонат, навіть не знала, скільки мені років. Знаю, з якого року, але не знаю, з якого століття, - Віра Павлівна дзвінко сміється. Але є історія, від якої їй відбирає мову.
-
Що з вашим сином сталося?
-
Ой, не треба, - дістає хустинку і починає плакати прямо посеред столової.
Син і чоловік померли. Родичі забули. Віра Павліна лишилася одна-однісінька. Зате завжди з нею її анекдоти.
***
-
Чому у нас у пансіонаті немає такої гойдалки? - запитує Таня.
Таня і Христина після обіду радісно і прутко розгойдуються вперед-назад. На їхніх обличчях сліди дитячості, хоча обидві мають четвертий десяток. У будинки престарілих з інтернатів потрапляють і геть молоді люди.
Таня раптом починає згадувати про свого колишнього нареченого.
-
Я відкладала гроші, навіть сукню купила, а він потім передумав. Як виявилося, готував втечу з будинку, у якому на той час жив.
Але Таня вже й не сумує за ним. На канікулах її увагу заполоняє Павло. Вони знайомі з попереднього будинку, у якому обоє якийсь час жили. Тепер випадково зустрілися на канікулах. Цілими днями грають у футбол і гуляють разом.
Христина тим часом дещо нудьгує. Таня все ж її найближча подруга тут. Христина - чемпіонка світу Спеціальної олімпіади (2019) з бадмінтону. З золотою медаллю теж живуть у будинках престарілих. 36-річна Христина уже 10 років.
***
Світлана розмовляє на лавиці з волонтером Романом. У її російську соковито вростають поодинокі українські слова, за якими вона до кишені не лізе.
-
У кожної людини свої забаганки. Це ж не інкубатор, щоб всіх під одну мірку рівняти. Дехто любить себе, інший уміє любити навколишніх. Дехто і себе не поважає, а на суспільство взагалі плює.
Світлана себе називає “дармоїдом першого розряду”. 12 років жила на вулиці, доки 5 років тому Спільнота Святого Егідія не почала знімати їй квартиру. Після того, як змінилося її життя, Світлана почала змінювати інших. Уже 5 років відвідує 40-річну Катю з будинку престарілих, у якої ДЦП.
-
Я дуже люблю життя і сподіваюся, що це навзаєм. Треба жартувати поки молодий, - Світлана каже, що навіть життя на вулиці не змінило її двох девізів.
***
Поблизу бази відпочинку розкинувся Дніпро з заплавами. Біля берегів ще осінь зовсім молода. Ледь-ледь золотом взялися кілька листочків на березі. Інші дерева дихають літом. Осінь видає хіба що холодний пісок.
Разом з Вірою Павлівною пенсіонерка Марія на причалі милується краєвидами. Живе вона у пансіонаті ветеранів праці, підпрацьовує консьєржкою. Ще й примудряється допомагати дітям з інтернату. “Уявляєте, як вони обділені любов’ю!”.
Марія розстібає верхні гудзики сорочки, аби трішки засмагнути.
-
Як добре біля річки - навіть не купатися, а просто подихати. Яке чудо! Бог же нам все дав. Я стільки разів відчувала, як він мені допомагає, - мелодійною інтонацією розповідає Марія. Наступного дня вона буде бігати по піску з восьмирічною Сашею, засмагати та їсти кавуна, стоячи по коліна у воді.
Маріца (справа) та Людмила Володимирівна на канікулах
