***
По вулиці Виноградній іде Lex. Lex - це позивний.
На його обличчі тривога — ми збираємося відходити.
Я радий бачити Lexа. Іде - значить живий.
Вночі знову обстрілювали "Градами". Двох хлопців з 3-го поста зачепило — поранило в голову, але не дуже тяжко.
В спортзал, де всі ми ночували, забіг Нємец — все обличчя чорно-сіре. А очі світяться. Він був на тому ж пості. Остання ракета приземлилася метрах в двох від окопу.
Тачанки, "шишара ", банківський бус — всі пакують речі.
Ми, журналісти, також готові відходити — речі запаковані в "Інфініті". За неї – дяка читачам. Спорядили.
За тиждень обстрілів "Інфініті" щастило декілька разів — в перший день, як приїхали сюди, нас накривали "Градами" і мінометами. Поки сиділи в підвалі – машина стояла на подвір'ї. Чи не у всіх сусідніх будівлях шибки повибивало, а у неї — тільки люк на даху розбило.
В передостанній день - снаряд потрапив в сусідній будинок. Будинку немає. Дві машини, що стояли у подвір’ї закидало дошками, шифером, цеглою. Наша — ціла, навіть колеса не пошкодило.
- Lex, ты не жалеешь, что приехал сюда с нами?
- Нет, как я могу сидеть в Киеве, когда все мои ребята здесь. Буду с ними до конца.
Ми разом з ним їхали з Курахово в Іловайськ (в Курахово – база "Донбасу").
Lex не зміг витримати. Був у відпустці у Києві. Але недовідпочивав. Втік від дружини і мирного життя. До своїх братів.
***
29 серпня, коли відходили з Іловайська, з нами були ще двоє журналістів з німецького каналу ARD - Іван Любиш-Кірдей та Георгій Тихий.
Вони приїхали в Іловайськ ледь не випадково. З батальйоном “Миротворець”. Їх везли з Краматорська на звичайну зйомку. На один день. Потрапили в Іловайськ. Сиділи з “Миротворцем” три дні в звичайнісінькому депо. Їх там обстрілювали артилерією, стрілковою зброєю, гранатометами. Ховалися під потягами. Після цього “Миротворець” - а з ним Ваня і Гоша - приїхали до нас, в місцеву школу, де обладнали тимчасову базу “Донбасу”.
Раділи, що вибралися з-під тих обстрілів, з-під тих потягів. Думали, зараз швидко виїдуть також і з Іловайська – разом з "трьохсотими" (пораненими, - ред.).
Але ще декілька днів "300-х" не вивозили. Обстрілювали. І Ваня та Георгій жили-спали-їли з нами.
Вже декілька вечорів у штабі, що знаходиться в спортзалі, точаться гарячі розмови. Командири батальйонів сперечаються: коли, яким чином і чи варто виходити з Іловайська.
Деякі командири готові відходити самі. Лісами-полями. Але виходити, не чекаючи підмоги з центру.
Філін, замкомбата “Донбасу” переконує:
- Не паниковать, локальную оборону мы держим. Школа выдерживает артиллерию. На постах закопаемся — держимся. Давайте подождем еще до утра. Нам обещают, что подмога уже идет.
***
Ближче до вечора ми з’ясовуємо, що будуть вивозити "300-х". Пізніше за ними – виходитимуть й інші. Колегіально з журналістами вирішуємо "впасти на хвіст" 300-м — спробувати виїхати з ними. Поки я бігаю за машиною, яка стоїть у дворі приватного будинку, колона з пораненими від’їжджає. По якій дорозі — невідомо.
Час спливає, ми нервуємо. Дізнаємося у командира приблизний маршрут. Філін по рації передає своїм постам – "буде їхати Інфініті-Преса — не стріляти". Наздоганяємо.
На величезній швидкості пролітаєм вулицю Ломоносова, за переїздом - направо і полями - в сторону Многопілля.
Вже в Многопілляі нам назустріч вибігає схвильований український вояка:
- Ви шо, й..ті тут їздити, хоч би моргнули фарами, ми вже думали відкривати вогонь.
На цей пост по рації не встигли передати.
Під'їзджаємо до санчастини в Многопіллі. Сюди привезли поранених з Іловайська.
По тому спільна колона з пораненими має їхати на Старобешево.
- Ребят, а вы что, бессмертные? Что вас сюда привело? - до нас звертаються здивовані військові.
Тут саме військові – не добровільці з батальйонів.
Ми відповідаємо щось пафосне про обов’язок перед Батьківщиною. Інших слів, простіших, чомусь не знаходиться. На душі тривожно.
- Если бы нас не послали сюда, никогда бы в жизни сам не приехал в такую ж..пу, - резюмують вояки.
***
В колону з пораненими нас таки не беруть. Командир "Дніпра" Юрій Береза не радить нам їхати з "300-ми" "по тихому". Домовленості з сепаратистами щодо виїзду журналістів не було. Помітять — можуть розстріляти.
- Поїдете вже в колоні з усіма. Будьте напоготові, щоб протягом п’яти хвилин могли виїхати. Поки що будьте в школі, бо працюють "Гради", - каже до нас.
Колона з "300-ми" повертається за півгодини. Їх обстріляли прямо на виїзді з Многопілля. Сепаратисти не дотрималися домовленості про "коридор безпеки".
Неподалік від нас чутно уривки телефонної розмови. Один з наших командирів намагається домовитися з одним із російських – з нижньої військової ланки – командирів. Той нібито готовий - в обмін на полонених російських десантників - забезпечити коридор для виходу всієї колони.
Йдемо до школи – спати. Влаштовуюся на підлозі — протяг, холодно. Більшість вікон і дверей вибито. Один з командирів турботливо дає мені під спину розгрузку і плащ-палатку – хоч якось накритися.
***
Підйом о 4:30 ранку. Вояки набирають на себе максимум БК. Ми боїмося виходити зі школи до транспорту — досі десь недалеко працюють "Гради". "Коридор безпеки" виглядає підозріло.
Близько шостої з подвір’я починають рушати автомобілі, БМП. Док, старший по санчастині наказує триматися цих машини. Це — "Урал" з білими смугами на кузові, санітарна машина.
Ще півгодини стоїмо на подвір’ї школи, авто заведені. Один з командирів каже, що чекаємо на супровід від російських військових.
Коричневий УАЗик з російськими полоненими для обміну рушає дорогою праворуч від школи. Частина машин їде з ним. В ту ж сторону прямують танки. Ми чекаємо ще близько 20 хвилин.
Нарешті колона формується, рушаємо за санітарним УРАЛом. Але напрямок руху інший ніж попередньої колони. Ліворуч від школи. Зупиняємось ще декілька разів десь посеред приватного сектора. До колони приєднуються все новий і новий транспорт.
Знову таки, ліворуч, метрах в ста, вибухає БК. В небо злітає чорна хмара диму і вогню. Повз нас проїжджає декілька танків, БМП-хімотосрілків, тачанки "Донбасу".
Час минає, вже близько 8-ї години ранку, а ми досі стоїмо. Ми з хлопцями нервуємо — довгий час на одному місці — дуже легка здобич для артилерії.
Ліворуч стріляють патрони і вибухають міни — догоряє БК. В якісь момент міни гуркотять вже попереду колони. Почався обстріл. Колона рушає. Міни вибухають все ближче й ближче до нашої машини.
Закінчується приватний сектор Многопілля.
Ліворуч і праворуч - поля. Праворуч працюють міномети. Ліворуч - обстріл стрілковою і протитанковою зброєю.
Попереду нас їде близько п'яти одиниць нашої техніки — танки, БМП-ха, і УРАЛи з бійцями на борту. Оскільки вогонь не шквальний, скоріше "задля годиться" - "пасажири" бойових машин майже не відстрілюються. Хіба декілька бійців з УРАЛу.
Все це виглядає дивно. Тисну на газ – набираю швидкість, обганяючи колону по узбіччю, криючись від мін за вантажівками. Намагаюся кермувати найбільш непередбачувано — дуже агресивна змійка з різною амплітудою, різке набирання швидкості і гальмування. Спереду й позаду пролітають ракети — чи то Фаготи, чи то РПГ — не розібрати. Всі ми в салоні пригинаємося, це інтуїтивно.
Якимось дивом ці п'ять бойових машин та наша "Інфініті" пролітають першу засідку. В’їжджаємо в село Червоносільське.
По дорозі, в напрямку села, біжать з десяток українських військових. Їх машину підбили і вони намагаються заховатися в населеному пункті.
Тут, в селі, обстріл припиняється, але ми продовжуємо божевільно-хаотично рухатися, кидаючи машину то вправо то вліво. Військові на УРАЛі, що попереду, з нас сміються. Їм це видається якоюсь грою.
За Червоносільським – знову поля. Несподівано тут починається другий обстріл. Чую звук крупонокаліберного кулемета, що хвилею наближається до нас. Ми обганаємо УРАЛ, бачимо БМП, яка зупинилися в декількох метрах від дороги та уже димиться. Наздоганяємо танк — в цей момент в нього потрапялє ракета. Щойно була "башня" танку, наразі - вибух і полум’я. Зсередини вилітають особисті речі бійців. Більшість – нам на капот.
Рішення приходить миттєво. Я не маю часу на роздуми – тисну на педаль газу по повній. Обходимо підбитий танк узбіччям і відриваємося від колони.
Зліва і справа від дороги стріляють. І ми на цій дорозі тепер одні.
Куди їхати – незрозуміло. Адже не знаємо напевно, які населені пункти контролюються "нашими", які – сепаратистами. Втім, дорога одна, звертати особливо й немає куди. Відтак - рухаємося з максимально можливою швидкістю.
Раптом хтось із хлопців згадує: бачили на стрічці новин повідомлення про "прикордонників, які вийшли з оточення біля Побєди". Значить, Побєда має бути наша.
Вмикаємо GPS — до Побєди 7 км.
На під'їзді до селища нас і чекала третя засідка. Машина на дорозі всього одна, тому обстрілюють ретельно. Пробиває лобове скло. Бачу, як кров проступає крізь штани. Кров'ю заплямовано коробку передач. З'ясовувати що це, як і з ким, не маємо часу – важливо не зменшувати швидкість.
В селі Побєда наших військових нема. Їдемо в сторону Старебешево. В теорії, цей напрямок має бути наш, контролюватися українцями. Але… Але на в'їзді до містечка, біля заправки "Паралель", де ми купували продукти ще дорогою до Іловайська, стоїть блок-пост.
Впевнені: український. Під’їжджаємо ближче. Я навіть починаю махати рукою людям в камуфляжі, мовляв, не стріляйте – свої! В цей момент Маркіян кричить: "дави на газ, це ДНР!".
Розумієте?
Троє в камуфляжі настільки здивовані побачити Infinity, що навіть не стріляють нам в спину.
Але ми розгублені. Аби врятуватися, маємо знайти "своїх". Маємо якось до них дістатися.
Дзвонимо всім, кому тільки можна з єдиним запитанням: "які населені пункти в цьому районі контролює українська армія".
В селі Стила беремо на борт місцевого, який їде на Докучаївськ - в лікарню до пораненої дитини. Він запевняє, що Докучаєвск український. Дорогою обережно об’їжджаємо згорілі автомобілі і військову техніку.
Докучаєвськ – справжнє диво: вулицями ходять люди, діти. Працює ринок.
Нарешті можна вийти з машини.
Усвідомити, що відбулося.
Яким дивом врятувалися.
А хлопці залишилися там.
За це мучить совість.
Починаємо трубити на весь голос – допомога, допомога, допомога.
Скільки полягло в тому "котлі", скільки отримали поранення, досі точно невідомо.