Який середній вік бійців у вашому батальйоні?
Я думаю, що в середньому це 33 роки, але по усіх підрозділах цифра вища.
Наскільки складно командувати старшими за себе людьми?
Головне не вік, а повага особового складу до тебе. Люди повинні бути впевненими у твоїх навичках, у твоїй компетенції. Якщо ти маєш відповідні навички, то тебе, навіть 18-річного, слухатимуть 50-річні солдати.
У суспільстві триває дискусія щодо зниження нижньої межі віку мобілізації й недоцільності набирати осіб віком старше 55-ти. Як ви вважаєте, в якому віковому діапазоні людина є ефективним воїном?
Якщо чесно, то я мобілізував би людей з 18 років. Цей ресурс є найефективнішим. Верхній поріг – до 45. Зрозуміло, що старші люди менше слідкують за своїм фізичним здоров’ям, не ходять до спортзалу. Аж раптом на нього одягають бронежилет, амуніцію і кажуть, що потрібно пройти 10 кілометрів. Він зробить це гірше за молодого, нехай навіть непідготовленого фізично хлопця. Якщо молодий зазнає травми, то швидше відновиться – це закони біології. Ще один аспект стосується навчання – молодого легше навчити. Крім того, це займе менше часу, адже він запам’ятовуватиме швидше. У підсумку ми за коротші терміни поповнимо ним особовий склад і зможемо бути ефективнішими на окремій ділянці, а швидкість й ефективність – це наше все на війні.
Наскільки вік впливає на ефективність виконання завдань?
Складно відповісти. Якщо ми беремо саме виконання завдань, то тут важливо, щоб колектив діяв як один механізм. Молодість вирішує на етапі підготовки до служби та на дистанції. В окремому завданні головне – розробити чіткий план й урахувати ризики для колективу, яким би не був їх середній вік. У мене були випадки, коли двоє військовослужбовців 55 років тримали дві доби позицію, запевнивши, що довіряють мені. Молоді ж хлопці водночас злякалися й відкотилися з передових позицій.
Війну взагалі виграють не ССО, а звичайні чоловіки, які ще вчора були цивільними, а зараз захищають нашу землю, віддаючи заради мети всього себе. Лінію фронту тримають ті, хто ще 3 роки тому продавали тобі хліб в магазині. Це не претензія до наших спеціальних сил, а реальність усіх воєн – їх просто менше, вони виконують специфічні завдання.
Ваш воєнний шлях розпочався у Харкові разом з батьком. На жаль, він загинув в одному з боїв. Ви сказали: «Я з того першого дня, з дня, коли загинув батько, думав, як помститися». Ви вже помстилися чи ще ні?
Ці слова були емоційними. Я розумію, що на початку війни був перенапруженим емоційно та хотів помститися за батька. Зараз же я переслідую набагато вищі цілі. Вважаю, що головне – зберегти державу, її незалежність, територіальну цільність, своїх підлеглих, себе. Крім того, хочу покращити якість нашої армії, внести свій бойовий досвід у наші Сили оборони. На щастя, зараз в мілітарі-спільноті діляться досвідом та вдосконалюються, а не так, як раніше – кожен сам за себе. Помста уже не є моєю основною ціллю. Так, вона триває, але головні завдання стали більш глобальними. Моя жага помсти за батька трансформувалася в жагу перемоги за батька. Він хотів, щоб війна не дісталася наступного покоління. Так само хочу і я – мої діти повинні жити у вільній і мирній Україні.
Ви один з тих командирів, що практикують проведення AAR (after-action review, аналіз проведених дій). Наскільки поширеною, на вашу думку, є така практика в Силах оборони?
Так, я постійно аналізую проведення операцій, спілкуюся з особовим складом. Варто знати тактику ворога та наших Сил оборони – це військове мистецтво, яке дає можливість підвищити коефіцієнт корисної дії твого підрозділу. Крім того, як би банально це не звучало, аналіз своїх дій дозволяє уникнути подібних помилок в майбутньому. Хочеться, щоб AAR поширювали на рівні бригад, щоб це масштабувалося. Безумовно, так роблять у низці бригад, але хочеться, щоб ця практика була у кожного підрозділу СОУ.
Можете, будь ласка, навести приклад, коли масштабування передачі досвіду допомогло покращити ефективність війська?
Найпоширеніший приклад – FPV-дрони. Здається, першими масово їх почали використовувати у 93 бригаді. З часом ця практика поширилася на інші підрозділи, і ми бачимо зараз, наскільки незамінним є цей компонент у війні. Єдина проблема полягає в тому, що масово переймати цей досвід почали аж у 2023 році. Так, ми дійшли до того, що дрон заміняє артилерійські снаряди, але ж започаткувати це можна було раніше. Хочеться, щоб ці процеси були швидшими.
«Я хотів би змінити ставлення до особового складу», – сказали ви раніше. Що потрібно зробити для цього і як?
Розумієте, у нас є випадки, коли до мобілізованих ставляться, як до дурнів. Військові просто не хочуть вкладати в них свій ресурс. Вибач, друже, але ці люди стали твоїми підлеглими, тому зроби так, щоб твої підлеглі стали якісними воїнами, навчи їх виконувати поставлені завдання максимально ефективно. Людину потрібно зацікавити, щоб вона навчалася. Допоки командир не почне цим займатися, розмови про те, що мене кинули на передок без підготовки, триватимуть.
Солдату потрібно давати не 5 патронів на вогневому рубежі… Умовно, якщо дати солдату можливість вистріляти два магазини, щоб вона просто відчула як це, то ви побачите, як вона зміниться. Ти даси людині постріляти, даси їй базові знання з медицини, даси можливість покерувати дроном на тренажері й побачиш, що йому стане цікаво. Далі – справа техніки.
Минув рік з того часу, як я перевівся з 92 бригади, але мені досі пишуть підлеглі й дякують за те, що я навчив їх. Це так приємно, що словами не передати. Ще один важливий, один з найважливіших, напевно, аспект – це повага особового складу до тебе. Ти повинен розвиватися, щоб вони наслідували тебе в цьому й не відставали. Тоді вони поважатимуть тебе, а ти – їх. Кожен командир повинен з повагою та честю ставитися до підлеглих. Гляньте на Сили безпілотних систем (СБС). Вони зацікавлюють людей йти до них. Буде тобі й співбесіда, й практика на тренажерах, адже ти воїн, а не ресурс. Теж саме стосується й 3 окремої штурмової бригади – вони проводять вишкіл, який зацікавлює майбутніх воїнів.
Можете назвати бригади, в яких, на вашу думку, якісно працюють з особовим складом?
Перш за все це «Азов», який є еталонним у питанні ставлення до особового складу. Крім того, СБС, «Хартія», 3 окрема штурмова, 95 бригада. У 95-ці взагалі дуже крутий комбриг, який спілкується з особовим складом і якісно керує підлеглими. Упевнений, що це не всі бригади, але я говорю за ті, із солдатами яких я особисто спілкувався.
Хто повинен стати рушієм змін, хто відповідальний за те, щоб до особового складу ставилися нормально?
Варто розпочати з перших ланок. Першочергово це командир відділення, потім – роти, частини. Далі – масштабний рівень – командування родів військ. До речі, до головнокомандувача військ ми можемо і не дійти, адже у нього свої завдання. Я думаю, що найвища ланка у питанні ставлення – це саме командування родів військ. Вони відповідають за підготовку своїх видів сил, тому саме вони повинні давати рекомендації щодо того, як найефективніше застосовувати свої підрозділи. Головнокомандувачу вони повинні звітувати про ефективність того чи іншого аспекту війни, щоб він погоджував загальний вектор розвитку військ. Це повинно відбуватися спочатку знизу вверх, а потім навпаки.
З ваших слів можна зробити висновок, що рушієм змін мають стати саме нижні керівні ланки в СОУ.
Так! У нас просто командири взводів – це або бойові солдати, які продемонстрували свою якість у боях, або молоді лейтенанти, які тільки вийшли з академії. Є також мобілізовані, які ще в радянські часи звільнилися зі служби офіцерами. Останні два варіанти інколи й створюють проблеми, адже не зацікавлені в розвитку. Якщо знизу розпочнеться рух на вдосконалення, то вже на середині вертикалі почнуть масштабувати позитивні механізми роботи з особовим складом, планування операцій тощо.
Як змінилася війна з 2022 до 2024 року?
Війна змінюється технологічно. Не дарма кажуть, що війна – це рушій прогресу. Хто б міг раніше подумати, що ми замінюватимемо артилерію дронами? Я вважаю, що війна змінилася технологічно. На жаль, це стосується як нас, так і ворога. Раніше ми не воювали тактикою малих гру, а навпаки – армія туди, дивізія туди, колони, розгортання бойових порядків. Щобільше, такі операції планували на вузькій смузі оборони. Зараз же все змінилося, адже свою ефективність показали інші методи.
Крім того, так, як ми воювали у 2022-му, вже не повоюєш зараз, адже тоді не було стійкої лінії фронту, масовості розвідувальних дронів, укріплень. Зараз же у кожного все є, тому потрібно адаптовуватися. Бажано робити це швидко.
Як за цей час змінилися наші війська?
Зміни видно. У нас з’явилися мотивовані бійці, війна дронів вийшла на новий рівень. Якщо раніше дрони були лише в артилерійській розвідці, в розвідвзводах, то зараз майже у кожній роті є свої дронники – це круто. Крім того, наше забезпечення значно покращили. Зараз умовні бронежилети адаптують під нинішні умови війни, адже це комплексний захист тіла, рук, ніг, паху, шиї, а не просто не зручне спорядження.
Як змінився ворог?
Він теж постійно вдосконалюється. Між нами є різниця, яка грає на руку як нам, так і їм. Вони швидко все масштабують, а ми швидко адаптуємося, ми більш гнучкі. Поясню на прикладі. Ворог масштабує виробництво й використання мавіків, але, коли вони втрачають актуальність, повільно адаптується під нові виклики війни. Щоб змінитися, йому потрібні місяці й роки. Ми ж швидко перемикаємося на інші способи ведення війни, на вдосконалення захисту, але повільніше масштабуємо це. За таких умов ми поки лідируємо у питанні розвитку, але над масштабністю потрібно працювати.
Тобто, ми постійно повинні бути попереду технологічно, адже за умови, що ми на одному рівні з росіянами, вони переважатимуть?
Так, нам завжди необхідно переважати росіян у технологічному, навіть розумовому аспекті.
«Я кайфую від війни», – ваші слова. Досі?
Так, мені подобається воювати. Я знаю, чого очікувати від бойових дій, знаю, з яким колективом я це робитиму, маю план, тому бойовий вихід – це кайф. Отримую від виконання завдань естетичне задоволення.
Чи потрібно кайфувати від війни, щоб ефективно виконувати бойові завдання?
Ні, звісно! Мені просто це приносить ейфорію. Я отримую задоволення від виконання завдань. Після цього приходить розуміння, що ми можемо перемагати – це підіймає бойовий дух. Якби ми були на негативі, то вже втратили б країну. Мене завжди запитують, чому я такий веселий. Я відповідаю, що немає приводів для суму – ми захищаємо свою державу, своїх людей і маємо все для того, щоб бити ворога. Багато ще залежить від командира. Щоб твої підлеглі виконували поставлені завдання, потрібно відправляти їх не помирати, а перемагати. Мовляв, хлопці, давайте зараз швиденько підемо на вихід, зробити роботу, потім сходимо в баню покупаємося, посмажимо після виходу м’яса. А у нас в армії як – якщо командир сказав, що помирати не можна, значить не можна!
Що б ви порадили чоловікам, які ще не долучилися до Сил оборони?
Не втрачати час, готуватися до цього морально й фізично. Рано чи пізно це відбудеться, тому ти повинен бути хоча б морально готовим. Армія – це не кінець життя. Ще порадив би обрати собі підрозділ заздалегідь. Раптом щось трапиться, коли необхідно буде швидко зібрати багато людей, тоді часу підготуватися може й не бути. Йдіть у рекрутинг і приносьте користь у тому, в чому ви компетентні у цивільному житті.
Як мотивувати людей?
Зацікавити їх. Далі – справа техніки. У мене були випадки, коли люди дивилися одне з моїх інтерв’ю і потім мобілізувалися.
Як ви оцінюєте наступ на Курську область?
Це були рішучі дії, які підняли моральний дух більшості військовослужбовців. Дехто із солдатів уже «наївся», але цей наступ показав, що ми можемо бути ефективними й можемо перемагати. Такий собі флешбек у 2022-й.
Операцію готували у цілковитій секретності. Саме це допомогло реалізувати її?
Так, звісно. Ми повинні бути непередбачуваними, креативними й раптовими. Операція у Курські області нагадує мені контрнаступ на Харківщині 2022 року. До речі, росіяни намагалися провернути щось подібне у Вовчанську, як на мене, але ми змогли втримати їх. Важливу роль у цьому відіграв генерал Михайло Драпатий.
Зважаючи на кількість російських полонених, на інформаційний ефект, цю операцію вже можна вважати вдалою?
За кількістю полонених – так. Багато наших військових знаходяться в полоні в Росії, тому ми повинні збільшувати обмінний фонд особливо коштом цінних для ворога кадрів. Інформаційно все йде правильно, особливо якщо згадати історію. Війна в Афганістані, перша чеченська закінчилися після бунту матерів строковиків. Нам вдалося взяти їх у полон на Курщині, тому це як цінні кадри для обміну, так і чинник можливої дестабілізації в Росії. Ми у будь-якому випадку у виграші. Сподіваюся, що на них ми обміняємо наших військових, яким обіцяли першочерговий обмін після здачі в полон, – бійців з Азовсталі, з «Азову». Можливо, це звучатиме зухвало, але я вважаю, що їх варто міняти першочергово. Це буде справедливо.
Ви були наймолодшим Героєм України…
Уже ні. Зараз наймолодшим є хлопець, який на момент нагороди був 18-річним. Він – зенітник, який за час війни знищив понад 100 повітряних цілей, зокрема ракет, гелікоптерів і літаків. Це заслуговує на повагу.
Що означає для вас отримання цього звання?
Це велика гордість і відповідальність. Я б взагалі забирав його, якщо людина паплюжить це звання, і мова не лише про колабораціоністів. Щобільше, так потрібно робити й з іншими нагородами. Людина, яка була відзначена державною нагородою, повинна все життя відповідати цьому званню й власним прикладом показувати те, що вона на неї заслуговує.
Як ви ставитеся до петицій з пропозицією надати звання Героя України загиблому солдату?
По-перше, я вважаю, що такі петиції фактично не мають сенсу, адже у відповідь на неї попросять надіслати номер клопотання командира військової частини на людину, про яку йдеться. Якщо командир відправив клопотання вище, то його розглянуть, але якщо такого рішення немає, то його не дадуть. Я переконаний, що давати найвищу державну нагороду людині за те, що вона загинула, – це знецінювати саме звання. Я знаю людей, яким я видавав би цю нагороду, але у ній чітко написано, за які заслуги її вручають. Військовим її варто давати за якийсь вагомий героїчний вчинок. Наприклад, не допустив прориву колони, стримав сили противника, що переважають.
На кого з військових ви рівняєтеся?
З тих, з ким я спілкувався й кого особисто знаю, – це комбат «К2» Кирило Верес, командувач СБС Вадим Сухаревський, «Редут» із ССО, комбриг 95 бригади Олег Апостол, генерал Михайло Драпатий. Я поважаю цих людей та намагаюся вчитися у них. Звісно, ще Денис Прокопенко, але, на жаль, особисто з ним не знайомий.
У вас є можливість звернутися до українців. Що ви хотіли б сказати?
Не думайте, а дійте зараз. Якщо не можете коштами, то хоча б підійдіть подякуйте військовим, яких бачите. Не передати словами, наскільки це приємно. Війна рано чи пізно закінчиться, у міста й села повернуться ветерани війни, тому підтримуйте їх. Якщо ми поважатимемо їх зараз, то зможемо мінімізувати воєнні наслідки, зможемо мінімізувати проблему адаптації військових до цивільного життя. Будьте впевненими в собі й в Україні, не дозволяйте роз’єднати себе, адже сила українців у єдності. Ну і як сказав покійний Назарій «Грєнка» Гринцевич: «Слухайте маму, їжте кашу і любіть Україну»!