Присутні ледве стримують сльози, коли лунає історія родини Залужних. 23-річний молодший лейтенант Іван Гутник-Залужний загинув у серпні чотирнадцятого під Амвросіївкою, захищаючи Україну від Путіна. Такого онука, нагородженого орденом "За мужність", виховав своїм прикладом дід-герой, який воював ще з Гітлером. На той момент 96-річний Іван Залужний-старший присутній у залі, люди щиро його вітають.
Природно, прошу всіх вшанувати пам’ять героїв, які віддали життя за Україну у війні, яку розв’язала проти нас Росія. На всю залу не підводяться лише три особи. Три особи строго навпроти мене по центру в першому ряду балкона сидять, немов скам’янілі. Усі троє представляють московську церкву в Україні.
Ще коли лише кандидував у президенти, розумів, що одне з моїх найголовніших завдань – зробити так, щоб в Україні постала власна незалежна Церква, визнана світовим православ’ям. Коли і як це втілити в життя, на той час, чесно скажу, не уявляв, адже завдання було непросте – якось увійти в наглухо зачинені двері, в які Україна вперше постукала ще 1919 року. Зрозуміло, що у 2014-му в тріаді «Армія. Мова. Віра» головним було військо. Але саме в травні 2015 року я зрозумів, що далі відкладати питання автокефалії нема куди. Особливо обурювали випадки, коли священники УПЦ МП відмовлялися відспівувати воїнів, хрещених у Київському патріархаті.
У День хрещення, 28 липня 2015-го, оприлюднив стратегію здобуття автокефалії, і того ж року ми розпочали кількалітні переговори з Фанаром. І от уже третій рік, як Україна з Томосом. (Принагідно дякую LB.ua за інформаційну підтримку нашої боротьби за автокефалію). Нині нашу радість з нагоди тридцятиліття державної самостійності приїхав розділити Вселенський Патріарх Варфоломій. Для мене ці дні сповнені благодатного спілкування з Його Всесвятістю, який зіграв видатну роль у зміцненні духовної незалежності України, у тому, що Мирослав Маринович назвав геополітичною катастрофою для Росії.
Автокефалію ми могли б здобути і раніше. Так само швидше могли б ухвалити й інші рішення. У березні 1999 року Польща, Угорщина та Чехія вступили до НАТО. Ще сім держав колишнього радянського блоку, включно з країнами Балтії, приєдналися до Північноатлантичного альянсу в березні 2004-го. У нас саме на той час стартувала виборча кампанія, з якої почалося виснажливе змагання між прихильниками західного та східного векторів розвитку. Криваву риску під цим довготривалим хитанням, яке і є головним прорахунком і уроком часів незалежності, підвів Путін у чотирнадцятому році, коли марно сподівався голими руками взяти позаблокову беззбройну Україну. Але ми вистояли, захистили країну і пішли вперед. Але скільки ж ми перед тим згаяли часу, як відстали від сусідів!
У ті п’ять років, які тривав мандат нашої команди, ми просто мусили вмістити все те, що інші країни регіону пройшли на кілька десятиліть раніше. Не ми, а наші західні партнери визнали, що з 2014 по 2019 рік фундаментальних реформ впроваджено більше, ніж за всі попередні роки незалежності.
Весною 2014 року, ще коли тільки збирався балотуватися, я звернувся до президента Ізраїлю Шимона Переса, з яким був давно знайомий. Його термін, навпаки, вже добігав кінця. Мудрий ветеран світової політики, він користувався беззаперечним авторитетом у багатьох столицях – від Вашингтона до Москви. Тож попросив його з’ясувати подальші наміри Путіна. Відповідь надійшла за кілька днів. Точно вже не процитую, а месидж був приблизно такий: говорити з ним нема про що, домовитися не вдасться, а далі майже по-шевченківськи – борітеся-поборете; хай вас, українців, надихає приклад Ізраїлю, який зміг себе захистити і відстояти своє право на існування.
Добре пам’ятав і настанову Папи Івана Павла Другого “не бійтеся”, якою понтифік звернувся до нас під час візиту до України двадцять років тому. А ще в мене є улюблена цитата В’ячеслава Чорновола: «Якщо ти віриш у себе й постановив – не вагайся. Іди, іди, іди...»
Спираючись на підтримку українського народу, на досягнення попередніх років, наша команда зупинила агресора і надійно зацементувала міцний фундамент державності. Яке ж почуття гордості відчуваєш під час параду, коли бачиш плід багатолітньої власної праці – потужну і вишколену армію, яку створили і передали наступникам!
Збройні сили і спецслужби, Угода про асоціацію і безвіз, децентралізація і вихід з економічної кризи, спричиненої війною, Томос, жорстка декомунізація і “лагідна українізація” – це те, чим ми маємо право пишатися. Але цього замало. Частину цих здобутків мусимо, як це не дивно, захищати від теперішньої влади – варто лише згадати їхні постійні атаки на закон про мову.
А Росія тим часом так і не змирилася з нашою незалежністю. І не вгамується, судячи зі статті-марева Путіна про один народ і свіжої заяви Патрушева про розпад України, який, схоже, вже став національною ідеєю наших сусідів. Відтак маємо розуміти, що точку неповернення до колоніального статусу ми пройдемо лише тоді, коли Україна вступить до Європейського Союзу та НАТО, отримає дієві гарантії безпеки і територіальної цілісності.
Влада поміняла риторику з “какая разница” на європейську і пронатівську. Це, безумовно, факт втішний, але недостатній. З погляду реального прогресу в питаннях євроатлантичної інтеграції ККД зеленої влади – як у паротяга. За два з половиною роки президентства – а це вже полудень, і сонце починає сідати – жодного результативного проєкту, який наближав би нас до членства в Євросоюзі та НАТО. Не змогли навіть бейджик отримати, щоб на саміт НАТО пройти.
Слоненята із циркового кварталу апріорі не можуть бути ефективними у крихкій посудній лавці світової дипломатії. Але головна біда навіть не в тому, що наслідки непрофесійності влади найбільше очевидні саме в зовнішній політиці. Найнебезпечніше – тотальний відкат у реформах і повне нерозуміння, що головне в європейській школі – сумлінно виконувана домашня робота. І питати “Чому Україна не в НАТО?” слід не в Байдена, а перед дзеркалом.
Ми знову втрачаємо найдорогоцінніше – час, якого й так згаяли доста за попередні десятиліття. Ми знову збавили швидкість і часом рухаємося лише за інерцією. Але це все поправимо, якщо збережемо демократію і завбачливо зупинимо спроби збудувати в Україні авторитарний режим безконтрольної монобільшості.
Я оптиміст. Інтуїція підказує, що в серпні 2031 року свою колонку для LB.ua підпишу як “Петро Порошенко, депутат Європарламенту”. Упевнений, що сорокаліття незалежності Україна зустріне членом НАТО і Європейського Союзу. Ані кремлівські путіни, ані зелені ліліпути не зможуть стриножити синьо-жовтого велета, який знає свою мету і, хоча й повільно, впевнено до неї крокує. Як казав Андрійович, ніщо не може зупинити ідею, час якої настав.
Ми, українці – великий народ справжніх переможців, які вміють відстоювати свої цінності та боронити свою землю. З 2014 по 2019 рік ми змогли гідно протистояти окупантам, які прийшли на нашу землю. Ми відвоювали дві третини окупованого Донбасу. Ми здивували весь світ своїм українським духом ще раніше, коли виходили на Майдан у 2004 та у 2014 році, спільно борючись за цінності та цивілізаційний європейський вибір. Британський історик та політолог Ендрю Вільсон назвав нас “несподіваною нацією”. Нічого несподіваного, ми просто дуже довго збиралися із силами.
Тридцять років незалежності – це насамперед історія наших українських перемог. Тих подій, завдяки яким ми стверджувалися як суверенна держава. “Ми воїни. Не ледарі. Не лежні. І наше діло – праведне й святе! Бо хто за що, а ми – за незалежність. Отож – нам так і важко через те”, – ці слова Ліни Костенко найбільш влучно передають відчуття, з яким ми зустрічаємо нинішній День Незалежності. Я певен, наші головні перемоги попереду, тому що ми здатні перемагати!
Зі святом, українці! Слава Україні!