Фактично, країні агресивно нав’язується стереотип: «політичний уряд» – це погано, дуже погано, натомість єдиним варіантом порятунку є аполітичний «уряд технократів».
Але чи справді неполітичні міністри це добре?
Насамперед, що таке «уряд технократів»? У випадку України це Кабінет міністрів, сформований з професіональних управлінців без урахування політичної складової. Тобто – без участі політичних партій, які сформували парламентську коаліцію у Верховній Раді України.
На перший погляд, звучить гарно – професіонали реформують країну, не відволікаючись на політичні чвари. Можна б сказати – ідеальна система. Однак, на практиці застосовується вона вкрай рідко – якщо не брати до уваги абсолютні монархії та авторитарні режими, де правитель самостійно визначає, хто у нього «технократ» і на якій ділянці він працюватиме. Там, де функціонує електоральна демократія, до послуг «технократів» вдаються у ситуаціях глибокої кризи, коли формування уряду за політичним принципом з тих чи інших причин неможливе, або ж коли політики не бажають брати на себе відповідальність за ухвалення вкрай непопулярних рішень, оскільки в подальшому це позначиться на їх електоральних перспективах.
Важливе уточнення: технократичні уряди зазвичай створюють на короткий строк – до найближчих парламентських виборів, після яких відновлюється політичний принцип формування уряду. Чому? З тієї простої причини, що ефективнішого способу формування виконавчої влади досі не придумали.
Щиро прошу пробачення у читачів за цей політологічний лікбез, однак, судячи із заяв, які лунають з уст прихильників «технократичного уряду», вони або не розуміють азів функціонування політичних систем, або ж свідомо вводять суспільство в оману.
Електоральна демократія передбачає, що уряд формують політичні сили, які здобули довіру виборців та сформували більшість у парламенті (в окремих випадках можливе формування уряду меншості). Партії, які сформували уряд, несуть політичну відповідальність за результати його діяльності, яка наступає на чергових чи позачергових виборах до парламенту. У випадку, якщо результати більш-менш позитивні, партія/партії урядової коаліції отримують мандат на формування нового уряду. Якщо виборцям здається, що ж країні потрібні зміни, то уряд формують їх політичні опоненти. І так по колу. Система недосконала, з купою «багів», однак, повторюся кращої досі не придумали.
А яку відповідальність і перед ким несе «технократичний уряд»? Кажучи мовою, зрозумілою нашим «технократам», де та спостережна рада, яка змінить топ-менеджмент у випадку незадовільних результатів за підсумками року? В президентській республіці таку роль виконує глава держави, у нас же, нагадаю, парламентсько-президентська модель, у якій гарант Конституції подає лише кандидатури міністрів оборони та закордонних справ.
Прихильники «технократичного уряду» пропонують покластися на доброчесність та високі моральні якості майбутніх міністрів-«технократів».
«Ми – професіонали, які прийшли з різних сфер, часто відмовившись від високих зарплат і спілкування з родиною. Ми прийшли, бо розуміли: якщо не ми, то хто?», – патетично проголошують підписанти згаданої вище заяви.
Однак сподіватися виключно на чиюсь порядність при формуванні керівної структури – байдуже, уряду країни чи правління банку – може лише безнадійний дурень.
Ще батьки-засновники США усвідомлювали: влада, навіть сформована із доброчесних громадян, завжди тяжіє до зловживань та надуживань. Та й добропорядність далеко не завжди є супутником професіоналізму і навпаки. Тому ті, хто думає про наслідки, завжди обкладає систему управління надійними механізмами контролю і відповідальності.
Прикро, що про це забуває посол США в Україні Джеффрі Пайєтт, який останнім часом надзвичайно активно (і будьмо відвертими, не надто коректно як для дипломата, роздає рекомендації українському політикуму). «Небезпечні голоси кажуть: «Досить міністрів-технократів і професійного управління – прийшов час політикам взяти кермо правління». Це буде величезною помилкою, живитиме зусилля Кремля хибно представити Україну як демократію, що занепадає, а не формується», – заявляє пан посол.
Демократія, що формується, якраз і потребує інсталяції принципу політичної відповідальності. Політичні дискусії чи навіть певні кризи – це наслідки існування конкуренції у політиці, яка й робить систему стійкішою та життєздатнішою. Зрештою, наша актуальна політична криза – це, як справедливо писав відносно недавно мій колега Віталій Портников – це криза виключно в головах кількох політичних лідерів.
Адже парламент працює, коаліція нехай і нестійка, все ж є. І без перспектив цьогорічних парламентських виборів вона може спокійно працювати і надалі. Повільно і зі скандалами? Так, але це, на жаль, традиційні недоліки парламентської демократії. Альтернатива їй – повторення часів Януковича. Тоді, нагадаю, парламент голосував швидко і безвідмовно – по змаху руки покійного Михайла Чечетова. Забули уже? То раджу нагадати, як це буває.
До речі, дивно вимагати заміни чинного уряду на «уряд технократів». З тієї простої причини, що Камін Арсенія Яценюка більш ніж наполовину є «технократичним»: з п’ятнадцяти міністрів (без урахування двох з президентської квоти) вісім якраз і є «технократами». Що жодним чином не робить його успішним.
Шестеро призначені за квотою БПП:
Сергій Квіт, міністр освіти;
Наталія Яресько, міністр фінансів;
Айварас Абромавичус, міністр економічного розвитку і торгівлі;
Олександр Квіташвілі, міністр охорони здоров’я, чий провал на посту визнає навіть його патрон Михайло
Саакашвілі;
Володимир Демчишин, міністр палива та енергетики, який підписав контракт на постачання електроенергії в Крим, визнавши його «Федеральним округом Російської федерації».
Андрій Пивоварський, міністр інфраструктури, який пересів в урядове крісло з кабінету керівника корпорації, яка є одним з чільних постачальників «Укрзалізниці».
Одного «технократа» делегувала «Батьківщина» – їх протеже міністр екології та природних ресурсів Ігор Шевченко у липні 2015 року відправлений парламентом у відставку, запам’ятався хіба що корупційними скандалами. Ще одного – «Самопоміч». Партія Садового делегувала в уряд міністра аграрної політики і продовольства Олексія Павленка. Зараз він саботує рішення «Самопомочі» і відмовляється скласти повноваження міністра – прекрасний приклад «технократичної відповідальності».
Ось такий «напівтехнократичний» уряд. Який насправді потрібно очищати від більшості «технократів», а не робити цілковито аполітичним.
Тому за прикладом пана посла Пайєтта дозволю собі пораду щодо принципів формування уряду: досить маскувати під «технократичний уряд» призначення в Кабінет міністрів випадкових людей, чия професійність підтверджується виключно бізнес-стосунками з керівництвом держави та зацікавлених фінансово-промислових-груп.