За виборчу кампанію довелося провести майже 500 зустрічей з людьми. На 200-сотій зустрічі я думала, що довго не проживу, а тепер все навпаки – не знаходжу собі місця.
Що я, кандидат в депутати, пропонувала людям? Свій досвід у боротьбі з корупцією, який мала як журналіст та свою відчайдушність. Обіцяла виборцям бути в перших рядах, коли доведеться блокувати законопроекти у Верховній Раді, що знищують державність; що легалізують масштабну корупцію та економічні репресії. Я знала, що буду ефективнішою за депутатів чоловіків, бо «донецькі» жінкам ще голови не розбивали...
Я прямо говорила виборцям: «Ми маємо не погану владу,а ворожу! Янукович – ворог».
І коли цей ворог почав знищувати українську мову, мені довелося відповідати за свої слова – демонструвати відчайдушність.
Фронт проти Януковича
На початку червня я відправила на мітинг під Верховну Раду автобус зі свого округу. Мільйонер Дубневич не організував жодного. Потім був Український Дім, коли ми, невеличка купка захисників мови, вистояли в сутичці з «Беркутом».
Нагадаю: після того як Верховна Рада в цілому проголосувала мовний законопроект, захисники мови зібралися на акцію протесту під Українським домом, де на ранок у Віктора Янукович була запланована прес-конференція. Зрозуміло, відміняти заходи – не у правилах гаранта. Відтак, люди, які вийшли під Український дім знали їх буде зносити «Беркут». «Зносити» жорстоко, але стояли з надією, що їх жертва розбудить байдужих. Хто був там, підтвердить: саме такий настрій панував на сходах колишнього музею Леніна. З часів помаранчевої революції, коли однієї ночі на Майдані очікували на танки, така готовність до жертовності проявилася вперше.
Щоб довше протриматися, люди готові були навіть стояти під скляним фасадом, щоб «Беркуту» довелося вичавлювати їх разом зі склом. Однак всім нам пощастило – «Беркут» отримав наказ розганяти без крові… Більше того, Янукович прес-конференцію відмінив.
Коли все почалося, мені вдалося прорватися в тил тій колоні «Беркуту», що давила «Свободу», яка розмістилася найближче до скляної вітрини. Я намагалася руйнувати їх задні ряди. Простим, але ефективним способом – затискаючи горло бійцям зігнутою в лікті рукою й відтягуючи назад. Встигла «відволікти» двох «беркутівців», поки весь задній ряд не відірвався від колони і не кинувся на мене. Довелося тікати. Я стрибнула на парапет, а звідти – не довго думаючи – просто на голови іншій колоні «Беркуту». Як виявилось, це – прекрасний спосіб зупиняти атаку, але небезпечний для виконавця. «Беркут» схопив мене за литки й затягнув. «Що, дихати ніяк?», – «жартували» «беркутівці» затискаючи мене з усіх сторін…
В своїх зустрічах на окрузі я почала розповідати про Український дім. Я приїжджала просто під церкви. Люди виходили зі служби і більшість зупинялися, щоб послухати. Я казала їм: «Лише 300 людей, які вистояли під Українським Домом проти «Беркуту» на місяць затримали підписання законопроекту, що знищує українську мову. Це – приклад того наскільки «януковичі» бояться акцій протесту; вони знають – якщо вийде Майдан, їм не утримати владу, бо армія і міліція перейде на сторону людей».
«Вирок» Януковичу
Коли спікера Литвина таки «дотисли» і він поставив свою карлючку під мовним законопроектом, лише одній людині – Віктору Януковичу - залишилося підписати документ, аби закон, який знищує державність, вступив у дію.
Тоді вночі, разом з журналісткою СТБ Наталкою Соколенко, ми написали фарбою на асфальті перед воротами маєтку Президента: «Янукович, «мова» – твій вирок. Не підписуй». Нас затримала міліція та віддала до суду. Я взяла все на себе.
Поки чекали на рішення суду, нас з Наталкою розважав конвой. Міліціонер з Волині вирішив присвятити нам анекдот. «Один українець – герой. Два – партизанський загін. Три – партизанський загін, де один зрадник. Ви, дівчата, ідеальний партизанський загін», – розповів нам міліціонер.
Суддя дуже довго вирішував, що зі мною робити. Лише через дві години він зачитав рішення. Максимально, що мені могло загрожувати – 15 діб. Для кандидата в депутати – невиправдана розкіш, випадання з виборчого процесу на півмісяця. Але два-три дні я була навіть не проти відпочити, бо 250 зустрічей вимотали мене до краю. Було одне бажання – не рухатися і не говорити, де завгодно. Навіть київський «бомжатник», тим паче – відремонтований під ЄВРО, здавався мені справжнім оазою. З іншої сторони, мені було незручно. Адже матері двох дітей якось не пасує потрапляти за грати за написи на асфальті. Тому я зраділа, коли суддя виголосив, що в моїх діях не має порушення закону.
Але мені таки спробували помститися за попередження для гаранта. ДАЇ, яке першим затримало мене біля «вироку», обіцяло «приємний» сюрприз, бо ж це був їх обов’язок – стерегти дорогу на «Міжгір’я». І справді, коли вночі я поверталася з Києва у Львів, на окрузі Литвина мене зупинив патруль.
«Тільки не ходіть босою»
Патрульна ДАЇ перепинила мене зненацька – обігнала, включила сирену, з вікна висунулася смугаста паличка. Я зупиняюся і одночасно сушу голову, що я такого порушила – навкруги лише поля, навряд чи тут може бути знак «70». Даїшники не дають оговтатися: звинувачують, що я десь не зупинилася на їх вимогу, вилучають документи на авто і збираються від’їжджати геть. Я шокована від такого «бєспределу», але вчасно розумію, що це ще не все – зараз приїде новий патруль і заявить мені: «Авто в угоні». А документів-то немає…
Тому кляну себе, що дала документи в руки і як була боса (на підборах водити авто незручно) вилітаю з машини, доганяю авто даїшників та заскакую їм в салон. Бачу на сидінні свої документи, хапаю їх та запихаю за пазуху. Даїшник зривається з водійського крісла, скажено реве погрози, вже навіть кидається на мене, але в останню мить зупиняє агресію і так само неочікувано повідомляє мені, що я можу їхати і радить … не ходити босою по дорозі, бо може бути скло.
Я йому чемненько дякую, а в голові одна думка: «Що це було?». Мене просвіщає мій супутник. Хлопець, що їхав зі мною, розповів: поки я «воювала» другий міліціонер цікавився у нього чи є я «тою самою Тетяною Чорновол».
І тут все встало на свої місця. Це було таки замовлення. Помста за «вирок»?
«Міжгір’я» – слабка фортеця
Коли Президент підписав «вирок», у відповідь я запланувала в День Незалежності проникнути в «Міжгір’я». Це була символічна акція, яка мала на меті продемонструвати, що сила Януковича не більше ніж блеф; що навіть в укріпленому маєтку будь-який диктатор, який знищує свою країну, не може почуватися в безпеці.
Спочатку я планувала «штурмувати» «Міжгір’я» разом з кандидатом від «Свободи», щоб акція прозвучала, як спільні дії опозиції. Але нажаль я була настільки завантажена роботою на окрузі, що просто не знайшла часу на пошуки людини, що погодиться на таке. І тому сталося, те чого я боялася – резонанс від моєї акції був пом’якшений тим, що я журналіст.
Зізнаюся, перед парканом «Міжгір’я» і мені стало тривожно. Лякали собаки всередині маєтку. Страшно було зробити перший крок, бо патруль, що ходить навколо зовнішнього периметру маєтку, міг з’явитися на горизонті в будь-який момент, а хто знає, як би вони відреагували, побачивши на паркані «диверсанта». У мене ж на спині не написано, що я - кандидат в депутати.
Тому лежу в кущах навпроти точки прориву і тягну час. А як гарно лежати, земля тепла, танцюють сонячні зайчики, тільки зрадливе серце калатає об землю, вкриту сосновою хвоєю. Раптом мені згадується, що саме так закінчується роман Хемінгуея «За ким дзвонить дзвін». «Але це не книга, тут все по справжньому,- кажу я собі,- може відмовитися від «штурму»?»
«Але ж ти розповідаєш своїм виборцям, що твій талан це сміливість, що саме хоробрі люди потрібні у Верховній Раді. Ось і доводь!», – каже внутрішній голос.
Поклала під язик пігулку валідолу і пішла…
Паркан перетнула вправно, мені допомогли 300 зустрічей з виборцями на яких я втратила 12 кг та одне тренування в заводській зоні на узбіччі Львова. Там, на стіні старої цегляної будови, яка поросла берізками, я перевірила свою форму після народження другої дитини.
В деталях, штурм «Міжгір’я» відбувався так: сповзаю зі схилу, перебігаю стежку патруля, наближаюся до будиночку ГРП. Цей будиночок я примітила, ще два роки тому. Він стоїть майже впритул до п’ятиметрового паркану «Міжгір’я». Перетинаю невисокий паркан і я вже біля хатинки. По щоглі громовідводу піднімаюся на дах будиночку. За автомобільний трос підтягую наверх дошку, перекладаю її з даху містком на паркан. Переходжу. Стою на паркані в повний ріст, мене видно на сотні метрів навколо - прекрасна мішень. І ось мене вже помітили будівельники заправки на території «Міжгір’я», вони тицяють пальцем, а я по діловому закріпляю трос, спускаюся на іншу сторону і спокійно та впевнено йду геть повз здивовані очі глядачів.
Будівельники очевидно вважають, що це не їхня справа і я благополучно віддаляюся аж до лісу.
На такий успіх я й не розраховувала. Одна прикрість – пече рука. Перед самим «Міжгір’ям», я примудрилася прищемити пальця. Тому тросом довелося спускатися фактично на одній руці, я не погасила швидкість і здерла всю шкіру на долоні. Але адреналін – прекрасна штука, коли він б’є в голову, такі речі мало турбують.
На території маєтку, я швидко зорієнтувалася. «Міжгір’я» велике, 139 га, тут кручі вкриті лісами. Цими лісами я і пішла до зони проживання Президента. Охорони по дорозі траплялося багато, але в мене була перевага - я йшла по висоті отож першою помічала плямисті однострої і встигала сховатися.
На всяк випадок, подзвонила бютівцю Сергію Пашинському, щоб попередити: якщо раптом у «Батьківщини» зникне кандидат, значить його з’їли пси Януковича. Пашинський сходу нагородив мене новим прізвиськом – «шахідка», і порадив швидше здаватися, бо собачки політикою не цікавляться.
Однак я ще години дві погуляла маєтком Президента, зробила фото розкішного «Галеону» – корабля, що виконує функції плавучого банкетного залу, – гольф-поля, вертолітної площадки, а здалася лише тоді, коли мене справді почали шукати з собаками.
Фото 8 «Галеон» – банкетний зал Януковича
Є на території «Міжгір’я» зона в зоні – золота клітка Януковича – гламурний кований паркан, який огороджує будинки, де проживає Президент, зокрема відому «Хонку».
Навколо дуже густо натикані будочки з охороною, отож, щоб здатися я рушила просто до позолочених воріт. Якимось дивом на мене ніхто не звернув увагу. Шкода, що я була налаштована на здачу, бо насправді у мене була хвилина, коли я непоміченою могла потрапити в серце «Міжгір’я», але натомість я почала фотографувати за тим заняттям мене і злапала охорона…
Мене тримали багато годин в «Міжгір’ї». На Банковій очевидно ніяк не могли вирішити, що зі мною робити. Адже карати мене суворо – піднімати рейтинг опозиції. І тут я сама ледь не надала їм підстави виправдати жорсткі дії. Коли міліція підійшла оглянути мій автомобіль, я з жахом помітила в салоні… пістолет («травматика» оформлена на мого чоловіка). Я геть забула, що він в машині, ще й якимось дивом - в загальному бардаку – він перекочував з кишеньки за кріслом на сидіння. І це ж треба було так проколотися – поїхати в «Міжгір’я» зі зброєю! Але мені в той день щастило, як ніколи – коли відкривала автомобіль, змогла непомітно закинути пістолет під авто.
«Ти у нас королевою не будеш»
Мене відпустили з міліції тим же вечором. Навіть кримінальної справи не порушили. Статус кандидата в депутати від опозиції мене захистив. Звісно, після «Міжгір’я» я стала популярнішою, але тільки не у львівській «Батьківщині».
Компліментів за вдалий штурм «Міжгір’я» у штабі я так не заслужила. Більше того, коли натякнула, що «Міжгір’я» - хороший привід для прес-конференцій та ефірів, що на цій темі можна підняти, як рейтинг «Батьківщини» так і мій власний, керівник штабу Степан Кубів заявив: «Ти у нас королевою не будеш». І справді, старанням львівських колег по опозиції, я майже на місяць випала з інформаційного поля.
Хоча ефіри були мені дуже потрібні. Нажаль у мене їх було на порядок менше ніж у Юрія Михальчишина – опонента Богдана Дубневича, і мені їх надзвичайно не вистачило для хорошого відриву. А ось Ярослава Дубневич з телевізора не зникав.
Тому, дякую центральному штабу «Батьківщини», який заплатив за мою участь на програмі «ЗД», і Дмитру Добродомову, який дав мені своє місце на передачі у Дроздова – на цих ефірах я знову зустрілася віч-на-віч з Ярославом Дубневичем.
Він вже не виглядав самовпевненим котом в сметані, як на першій нашій зустрічі в ефірі ЗіКу. Схуд і помітно нервувався. Відчувалося, як моя персона його одночасно і бісить і лякає.
В принципі, Дубневичу краще було не ходити зі мною на ефіри, вони грали на руку мені. Але треба віддати належне, він - боєць. Коли я йшла на округ, то не уявляла, що він виявиться настільки сильним супротивником. Він мав не лише адмінресурс і гроші, а також затятість й сміливо приймав виклики.
Навіщо вороги, якщо є такі «свої»
Фронт проти Януковча, фронт проти Дубневича, плюс удари з тилу… І це було найважче – воювати зі «своїми». Найважче було пережити сотні дротиків в спину, які організували місцеві партійці «Батьківщини» своєму кандидату на окрузі.
Лише уявіть: штаб «Батьківщини» в Городку демонстративно зустрів свого кандидата красномовним плакатом: «Наш депутат – Ярослав Дубневич». Керівник городоцької райради Василь Полумацканич та вся його фракція «Батьківщини» фанатично агітували за Дубневича, а також затято критикували партійні списки (певно тому, що там не виявилося Дубневича). Не набагато краща ситуація була з партійцями «Фронту Змін» на окрузі.
Скільки крові з мене попили всі ці партійні, для яких насправді не існувало авторитету Тимошенко чи Яценюка, а лише гроші татуся-годувальника Ярослава Дубневича. Особливо яскраво це проявлялося на Городоччині.
Спочатку я намагалася ігнорувати «болото», а потім зрозуміла, що треба знімати керівника штабу ОО «Батківщини» в Городку Олеся Пришляка. Цей процес зайняв у мене аж два місяці. Тричі я їздила у Київ вирішувати питання, але львівський штаб гальмував процес всіма можливими засобами.
Одного разу мені була призначена аудієнція з кадрових питань у Ярослава Федорчука. Це був ранок після штурму «Беркуту» під Українським домом. Приїжджаю у будинок на Турівській, а там в коридорі чекають на узгодження кандидати-мажоритарники з якоїсь центральної області. Вони всі такі гарні, чистенькі, в костюмах, а я – в синцях, що вже «розквітають» і в порваній сорочці. Звісно, всі на мене дивляться з інтересом, я підморгнула найближчому і кажу: «Зараз за поламану руку там (киваю на двері Федорчука) округ дають»….
Нарешті, я вибила заміну ворожого до мене керівника штабу. Вранці мене порадував цією новиною Київ. І тут керівники львівського штабу, які блокували потрібні мені кадрові зміни, раптом вирішили присвоїти досягнення собі. В обід я зустріла Степана Кубіва – львівського керівника штабу ОО та «Фронту змін». Він мені повідомляє: «Радій. Я нарешті для тебе добився. Спеціально їздив в Київ, щоб в обхід Ілика, зняти Пришляка». Я подякувала, хоча знала, що Кубів вже давно не за мене. Через кілька хвилин до мене підійшов Роман Ілик, керівник «Батьківщини». Він відвів мене в куточок і по-секрету розповів: «Я для тебе зробив все можливе. Поки Кубів їздив в Київ, я зняв Пришляка». Я знову чемно подякувала, хоча хотілося розсміятися в обличчя. У Львові все було дуже весело: різні політичні особи тут могли бути ворогами один одного, але чомусь для всіх спільним ворогом виявилася я, а спільними знаменником – Дубневич.
Коли новим керівником Городоцького штабу ОО став Микола Сипливий, йому довелося розгрібати справжні «авгієві конюшні». Адже 85% людей зі списку членів ДВК та керівників партійних первинок «Батьківщини» по селах Городоччини, підтвердили свою співпрацю з Дубневичем. Деякі щиро пояснювали, що давно, мовляв, «на зарплаті». Від всієї цієї армії, «роботодавець» буцімто вимагав ходити по хатах і розповідати, що Чорновол, мовляв, йде не від «Батьківщини», що вона самозванка та брехуха.
Не краща ситуація була і з іншими партіями з Об’єднаної опозиції. Наприклад, депутат облради від РУХу Василь Ганущин не посоромився очолити виборчий штаб Ярослава Дубневича, хоч публічно він це спростовував.
Хоча напередодні ми мило розмовляли і пили какао у львівській «Вероніці» з керівником РУХу і другом Ганущина Андрієм Корнатом. Я робила компліменти РУХу – ця партія, мовляв, не годується з руки Дубневича.
Від КУНу на вибори по 120 округу пішов Іван Куп’як з Мостиська. Перед партійцями мостиського КУНу дав слово, що зніме свою кандидатуру на користь кандидата від ОО, якщо матиме менший рейтинг. Але, звісно, не зняв. В результаті – відтягнув від мене кілька відсотків.
Андрій Тиндик з «Удару» в прямому ефірі також обіцяв зняти свою кандидатуру, але перед виборами раптом вирішив, що він – лідер перегонів. В результаті, ледь набрав 5%, хоча за нього особисто приїжджав агітувати Віталій Кличко. Після виборів я зустріла його в кафе «Глорія» у Львові. Тиндик раптом спитав: «Ти на мене не ображаєшся?». «Ні», – сказала я. Які можуть бути образи на людину, яку використали, як маріонетку?
Це – лише поверхневий опис ситуації.
Тому я справді щиро раділа і дивувалася, коли за мною пішла Самбірська районна «Батьківщина» на чолі з керівником Юрієм Василенком, окремі «фронтовики» і «рухівці», ГО «Товариство відродження української нації». І взагалі я безмежно вдячна моїй маленькій, але бойовій команді, яка працювала на межі людських можливостей.
А нам було найважче у Львівській області, адже лише два «грошові мішки» так само шалено, як Ярослав Дубневич, «засівали» округ. Це – його старший брат Богдан та Тарас Козак. Але нам було важче, бо на відміну від старшого брата, «наш» Дубневич ніколи не сидів у буцегарні, а на відміну від Козака, ніколи не балотувався в Раду по списках Вітренко.
Дубневич мав імідж доброго пана, а про походження його багатств люди старалися не думати. «Нам байдуже чи обкрадає Дубневич Україну, головне, що він з нами ділиться», – ця думка була досить популярною. Мені людині, що виросла в Києві, було боляче чути таке від нащадків вояків УПА.
Далі буде...