Особливий неврологічний захват
«Я хотіла лікувати людей десь із шести років, — згадує неврологиня. — У неврології захотіла працювати з 14 років. Тоді вперше побувала в неврологічному відділенні лікарні. Прозвучить дивно, але сподобався вайб: пацієнти перекошені, голови та спини в них болять, хтось не може ходити. Я… відчула захват. Особливий неврологічний захват, який відчуваю й досі».
Мета поставлена. Далі гімназія у Лисичанську, Луганський державний медичний університет, робота дільничною терапевткою та завідувачкою поліклініки. У 2014 році — переїзд до Києва: «Влаштувалась на роботу в Інститут нейрохірургії імені Ромоданова. Через деякий час пішла в декрет. Вийшла з нього і зрозуміла: готова відкривати приватну практику. На той час я уже активно вела Instagram, де розповідала про себе й роботу. Три роки тому, незважаючи на обстріли і блекаути, відкрила свій кабінет. Першими пацієнтами стали незнайомці: знайшли мене через соцмережу. Нині я приймаю по 7–8 пацієнтів на день. Наймолодшій 14 років, найстаршому 92. Різні стани та патології».
Єлизавета каже, що в інтернеті вистачає псевдолікарів, до яких краще не потрапляти. Тому наголошує: у профілі обов’язково мають бути фото дипломів, ліцензій і сертифікатів. І навіть це не дає 100 % гарантії, що пощастить на доказового лікаря: «Як зрозуміти, що перед вами невролог доказової медицини? Він не скаже, що ваша голова болить від остеохондрозу чи перетиснутих судин. Не поставить діагноз ВСД. Не призначить уколів, якщо ви прийшли своїми ніжками до кабінету, і не пропише сумнівних ліків».
Виїзди у прифронтові села
З початком великої війни запрацювала ізраїльсько-українська медична волонтерська організація Frida Ukraine. Основна діяльність — виїзди лікарів-волонтерів до пацієнтів на прифронтових територіях.
Доступ до медицини там вкрай обмежений, навіть аптек часто вже немає. Тому поїздки щотижневі у вихідні: «Їдемо двома автобусами. У першому — лікарі різних спеціалізацій, 20–25 чоловік. З нами людина, що відповідає за безпеку. Це цивільний, який на постійному зв’язку з місцевими військовими. Другий автобус спеціалізований: гінекологічний, стоматологічний або онкологічний. Поїздку узгоджують з головою села або громади і другий автобус обирають залежно від запитів».
Крім лікарів і спецавтобуса, на виїзд беруть портативний апарат УЗД, а також ноутбуки та принтери для офіційної реєстрації пацієнтів в електронній медсистемі та видачі висновків.
Везуть також ліки, а офтальмолог бере окуляри. Їх видають безкоштовно. Волонтером може стати кожен охочий український медик: «У нас є чат, там більш ніж тисяча лікарів. Раз на місяць з'являється розклад на наступний. Якщо хочеш і можеш поїхати — заповнюєш гугл-форму на ті дні, коли тобі зручно. Конкретні населені пункти не зазначені задля безпеки, тільки область: Миколаївська, Сумська, Чернігівська. Раніше була Донецька. Минулого серпня була в Краматорську, але тепер там надто небезпечно».
«Працюємо за їжу»
Одноденну поліклініку створюють у приміщенні, яке можна розділити на умовні кабінети. Кожного пацієнта спочатку питають, до яких спеціалістів він хотів би потрапити. Далі направляють на прийом.
Кожного реєструють у системі. Один лікар може прийняти до 40 пацієнтів на день, темп шалений. На людину не більш ніж 15 хвилин. Так, дуже мало. Але за потреби спілкування з лікарем можна продовжити дистанційно.
«Часто їздимо на два дні, щоб першого прийняти всіх пацієнтів, а другого повернутися до комендантської в Київ. Прокидаємося о 5–6-й ранку, щоб о 8–9-й доїхати до села й максимум о 10-й ранку почати прийом. Нам не кажуть, де саме будемо ночувати. Тільки про умови й чи брати каремати й теплий одяг».
Єлизавета волонтерить уже два роки. Зазвичай один чи кілька разів на місяць у свої вихідні.
«Мене запросила колега: “Ти спробуй. Поїдь раз”. Я погодилась. Був одноденний виїзд на Чернігівщину. Це неймовірне відчуття: бути потрібною. Робити щось не за гроші, а тому що можеш допомогти. Хоча “оплата” все ж є щоразу — нас годують. Працюємо за їжу. (Сміється.) Нам продукти закуповує організація. Проте часто пацієнти хочуть віддячити й самі накривають стіл. І це люди, які багато втратили, живуть без газу, з водою по годинах…».
Зубна паста і лабрадор з Маріуполя
Лікарі їдять. Не відмовляються, щоб не образити пацієнтів. Хоча часом ті не можуть дозволити собі купити навіть зубну пасту. «На Чернігівщині якось були в селі Короп. Приходять дві пані поважного віку. З ними чоловік 50 років, що має розумову відсталість і фактично дитина. Усе його життя з ним була мама, яка недавно померла… Оглядаю його й відчуваю неприємний запах з рота, бачу відсутність передніх зубів. На питання, чому не чистить зуби, чую: “У нього кровоточивість ясен, потрібна спеціальна паста. Не можемо купити: дорого”. Коли прийом закінчився, хвилин десять плакала. Повернувшись додому, написала про це. Мої підписники відгукнулись — і ми відправляли в це село крупи, одяг та зубну пасту. Я часто ділюсь з підписниками тим, що вражає на виїздах».
Єлизавета час від часу звертається до підписників по допомогу. Не завжди для людей. Одного разу гроші були потрібні на лікування собаки: «У мене є пацієнтка з Маріуполя. Якось вона пише мені, що не вистачає грошей для лікування лабрадора її знайомої. Теж маріупольчанки. Коли Маріуполь бомбили, ця знайома залишилась під уламками. Вірний пес намагався розкопувати її та голосно гавкав. Якби не він, ніхто не знав би, що вона там. Коли дівчата вибралися з Маріуполя до Києва, пес захворів, щось було з лапами. Грошей у них не було. Розповіла цю історію в інстаграмі, підписники відгукнулись. Ми зібрали гроші. Іншого разу теж зібрали хорошу суму для дітей, квартиру яких зруйнувала російська ракета. Тоді потрібен був одяг для них».
Діагностика на прифронті
На жаль, буває, що гроші вже не можуть нічого змінити: «На одному виїзді я вперше у практиці діагностувала рідкісну хворобу. Симптоми хвороби Паркінсона, але водночас присутні інсультні прояви й когнітивні порушення. Думаю, ну не може так бути: три хвороби в однієї людини. Почала шукати інформацію: схоже на хворобу Гуам, для підтвердження потрібна МРТ. Розписала, як проводила діагностику, усі симптоми, що робила, як молоточком “хрестила”. Передала місцевому лікарю. Зв’язалася потім з донькою пацієнта, а вона каже: “Нам все одно поставили інсульт і казна-чим лікують”. Моєю думкою знехнували. Лікування інсульту — це недешево. І якщо ми маємо справу з хворобою Гуам, то готуємось, що пацієнта скоро не стане. У такому разі лікування тільки симптоматичне».
Проте інсульти нині поширені, саме з їхніми наслідками найчастіше звертаються до неврологині під час виїздів: «Якось на виїзді пацієнт попросив мене написати йому, чим прокапатись. 10 років тому в нього стався інсульт, нині слабкість у руці та нозі. Він звик, що його “крапають”. Насправді сенсу робити це вже нема. Я йому пояснила, що зараз його основні препарати ті, що розріджують кров, знижують холестерин і регулюють тиск. Було важко його переконати, що не треба “прокапуватись” раз чи навіть двічі на рік».
Якщо колись у групу ризику потрапляли ті, хто перетнув віковий поріг у 50–60 років, то нині не застраховані уже і тридцятирічні. Серед основних причин — куріння, стреси, нехтування профілактикою. Навіть у здорової людини можливий інсульт через сильний стрес.
Інсульти і реабілітація
«Донецька область. Пацієнтка не мала гіпертонічної хвороби, у неї не було ризиків інсульту взагалі. Та одного разу поряд з нею влучила ракета — і від страху та сильного стресу стався ішемічний інсульт. Добре, що вона змогла добре відновитися після цього, незважаючи на відсутність правильного лікування».
У прифронтових сільських лікарнях може не бути спеціального препарату, який призначають після інсультів. Без нього реабілітація довша і складніша. Також після інсульту пацієнт має одразу почати роботу з фізіотерапевтом: ранню реабілітацію та рухи. Це сприяє тому, щоб здорові нейрони взяли на себе функції тих, що відмерли.
«Був пацієнт теж після інсульту. Показує мені висновки лікарів, МРТ. Дивлюсь виписки — є наслідки: односторонній параліч кінцівок, порушення мовлення. Каже мені: “Я наших лікарів послухав, далі почитав на цю тему добряче в інтернеті і почав фізичну реабілітацію. Пацієнт сам правильно лікувався після інсульту. Минув час — і мені на прийомі наслідків, які є у виписках, майже не було видно».
Нині неврологічні відділення в лікарнях переробляють на реабілітаційні. Туди йдуть працювати нові фахівці: реабілітологи, психологи, терапевти мови і мовлення, ерготерапевти (ті, хто відновлює функції кінцівок і когнітивні).
«Бо неврологія — це або гострий стан, або те, що можна лікувати амбулаторно. Просто лежати довго нема сенсу. Мені хотілося б сказати, що маємо прогрес у лікуванні інсультів. Але якщо брати всю Україну — не можу. Через відсутність доступу до якісної медицини ми просто втрачаємо людей».
Неврологиня з гордістю каже, що жодного разу прийом не перервала повітряна тривога: «Мені чомусь щастить. Такого, щоб ми спускалися в укриття під час оглядів, не було. Готель, де ми жили в Донецькій області, розбомбили, але ми тоді були в іншому місці. Ще якось наді мною пролетів F-16 дуже низько. Я тоді вперше побачила цей літак, навіть змогла трохи розгледіти. А місцеві тільки відмахнулись: це ще високо. Я люблю їх усіх, цих бабусьок і дідуськів. Розумію, що їхати їм звідти не хочеться, грошей немає. А дім є. Я дуже втомлююсь, але фанатію від своєї роботи. Не знаю, ким би була, якби не лікаркою».
