Є дві новини. Перша – позитивна. Майже половина населення країни вважає свій стан здоров’я задовільним. У порівнянні з 90-ми роками, коли здоровими себе вважали лише приблизно 20% громадян країни, це досить оптимістичний показник. Останні двадцять років самопочуття українців поступово покращувалось. Навіть під час кризи 2008 року чи потрясінь 2014-го відсоток людей, які відчували себе здоровими, постійно збільшувався. Для цього є три об’єктивні фактори.
Перший – зростання добробуту. Поступово, у порівнянні з 90-ми роками, в українців зростали доходи, вони почали більше витрачати на якісне харчування, медичне обслуговування, спорт та відпочинок.
Другий – пропаганда здорового способу життя. Все більше людей якщо не займаються спортом, то хоча б приділяють увагу здоровому харчуванню. Ставлення до алкоголю та тютюну теж змінюється, наші громадяни за прикладом європейців стають більш стриманими у шкідливих звичках.
Третій – розвиток технологій. Фармацевти розробляють більш дієві препарати. Не скрізь, але з’являється нове, сучасне обладнання, розвиваються приватні клініки.
Упродовж певного часу динаміка кількості людей, задоволених власним самопочуттям, зростала, але останніми роками зупинилась. І вже нинішнього року українців, задоволених станом свого здоров’я, стало трохи менше, ніж попереднього. І те, що позитивна тенденція себе вичерпала, викликає занепокоєння.
Друга новина – негативна. Серед людей з низьким рівнем доходів кількість тих, хто почувається погано або дуже погано – понад 20%. Тобто, кожен п’ятий соціально незахищений українець має відчутні проблеми зі здоров’ям. 15% жителів сіл скаржаться на вкрай погане самопочуття.
Отже, сьогодні, коли ми говоримо про помилки та здобутки другого етапу медичної реформи, потрібно зважати на ці фактори. У процесі реформи ми сконцентрувались на принципі «гроші йдуть за пацієнтом», але забули про ще один важливий принцип – рівного доступу до медичних послуг. Якщо лікарні у віддалених регіонах не зможуть адаптуватись до нових умов, не будуть у стані конкурувати з медичними закладами у великих містах, стануть нерентабельними, звільнять персонал та зникнуть, ми значно ускладнимо доступ до медицини для великого прошарку малозабезпечених жителів периферії. Ми повинні не допустити ситуації, коли деякі регіони, де місцева влада не має великих власних ресурсів, будуть позбавлені не лише безкоштовної, а фактично будь-якої медицини. Бо саме в таких регіонах і проживає частина соціально незабезпечених громадян, які вважають свій стан здоров’я незадовільним.
Тому, на мою думку, важливо напрацювати алгоритм, як у нових умовах зберегти невеликі медичні заклади, без яких місцеві жителі фактично виключені з системи медичної допомоги. Тобто доступність має стати не менш важливим чинником, ніж принцип «гроші йдуть за пацієнтом».
Але для цього ми повинні змінити ставлення держави та суспільства до галузі охорони здоров’я. Замість фінансування за залишковим принципом, як було раніше, на медичну галузь необхідно виділяти щонайменше 6% від ВВП держави.
Взагалі, ВООЗ рекомендує країнам витрачати на галузь охорони здоров’я 7% від ВВП країни. У розвинутих країнах, як Франція та Німеччина, цей показник складає 8-9%, у сусідній Польщі – 5%. В цьогорічному бюджеті Україні – лише 2,9%. Жодна країна не може собі дозволити мати навіть серед малозабезпечених верств населення понад 20% хворих людей. Бо це погано не лише тому, що люди потерпають. А й тому, що це створює негативний, навіть депресивний емоційний та психологічний фон у суспільстві. Та й з економічної точки зору це невигідно: люди з поганим здоров’ям не мають ані сил, ані бажання працювати.
Висновки очевидні – реформу потрібно продовжувати, тому що «індекс здоров’я» українців припинив зростати: для збереження позитивної тенденції потрібна більш ефективна, сучасна та якісна медицина. Але у процесі реформи треба зважати на більшу кількість факторів, адже в нас є великий вразливий прошарок суспільства, який як ніхто потребує допомоги, але ризикує взагалі її втратити.