Все публикацииПолитика

«Країна виборчих оаз»: чи потрібні нам депутати-мажоритарники

Скандальні довибори у Верховну Раду України у виборчому окрузі №205 м. Чернігова вкотре розворушили «гнійник» української політики – проблему мажоритарників. Навала технічних кандидатів, відвертий підкуп, боротьба на грані «фолу» між конкурентами, безпорадність правоохоронних органів у відповідь на порушення виборчого законодавства – часто незмінний набір проблем від виборів до виборів. Постає питання: чи вже не час скасувати багато разів скомпрометовану мажоритарну компоненту виборів?

Блокирование наблюдателями автомобиля с бюллетенями в Чернигове на довыборах в Раду
Фото: Макс Требухов
Блокирование наблюдателями автомобиля с бюллетенями в Чернигове на довыборах в Раду

Реформи в усіх сферах турбують нинішню Україну. У контексті реформаторської «роботи над помилками» вартує також остаточно визначитися й з найбільш фундаментальними поняттями, наприклад, формою виборчої системи. Наша держава за короткий період своєї новітньої незалежності непристойно часто, маніпулятивно та в угоду правлячим силам, міняла виборчі правила, кожний другий виборчий цикл відбувався за новою виборчою системою: вибори 1990, 1994 рр. – за мажоритарною, 1998, 2002 – за змішаною, 2006, 2007 рр. – за пропорційною, 2012, 2014 рр. – знову за змішаною. «Спробувавши на смак», як мінімум по двічі, переваги та недоліки кожної з форм виборів, потрібно нарешті зробити усвідомлений і остаточний вибір, з якою з них нам по дорозі і почати систематично розвиватись у визначеному напрямку.

Власне, експерти неодноразово наголошували на тому, що «мажоритарка» є «злом» в українських реаліях. Вона призводить до великої кількості втрачених, «змарнованих» голосів виборців, спричиняє увесь спектр негативних проявів виборчих кампаній, створює широкі можливості для «купівлі-продажу» голосів у парламенті, розмиває відповідальність за прийняття рішень, послаблює координацію парламентських сил у досягненні важливих для країни цілей. Є й інші негативні сторони «мажоритарки». У світлі того, що в Україні тема забезпечення гендерної рівності нарешті починає актуалізуватися та навіть втілюватися у окремі законодавчі норми, варто нагадати: мажоритарна виборча система значно применшує шанси жінок бути обраними. Можна довго дискутувати, що саме призводить до подібної ситуації, чому жінки не хочуть балотуватися у округах або ж здебільшого там не перемагають. Факт залишається незмінним: серед 198 чинних депутатів-мажоритарників – лише дві жінки – Оксана Юринець та Ірина Подоляк, обоє обрані у виборчих округах Львівської області. Це вражаюче мало - лише 1% від загальної кількості мажоритарників у Раді.

Ірина Подоляк
Фото: uacrisis.org
Ірина Подоляк

На відміну від експертів, у переважній більшості, громадяни не проти «мажоритарки». Під її «патронатом» у занедбаних дворах, містах і селах з’являються дитячі майданчики і лавочки, під час виборчих кампаній роздаються продукти, канцелярія і навіть гроші, а у міжвиборчий період до депутата можна звернутися за матеріальною допомогою і з певною вірогідністю її отримати. Не один мажоритарник має власний благодійний фонд, який систематично надає допомогу соціально незахищеним верствам населення, займається ремонтом шкіл, садочків та інших важливих для місцевих громад об’єктів. Хто не має фондів, той теж у обов’язковому порядку займається різноманітною, привабливою для людей благодійністю, хоча коштів на це у депутатських виплатах не передбачено.

Хоча українське населення схильне до персоніфікації політики, визначає її у контексті конкретних облич, а не ідеологій, політичних платформ і позицій, водночас громадяни за усі роки не навчилися будувати конструктивну комунікацію з політиками, не звикли систематично цікавитися діяльністю депутатів у парламенті, контактувати та взаємодіяти з ними.

За опитуваннями Центру Разумкова, лише 52% громадян знають, хто депутат від їхнього округу, 20% у курсі того, як з ним зконтактувати, і лише 0,6% вже зробили це.

Однак і серед простих громадян мажоритарна система втрачає останнім часом своїх прихильників. Так, у 2001-2007 рр. громадяни надавали однозначну перевагу мажоритарній системі виборів, а пропорційна натомість безнадійно «пасла задніх». Уже у 2013 р. прихильників переходу до суто мажоритарної системи виборів (29,5%) та до пропорційної з відкритими списками (30%) стало приблизно порівну. Так звані «відкриті списки» здатні задовольнити і бажання громад мати «відповідальну особу» у своєму окрузі, так і сприяти більшій відповідальності політики за рахунок пропорційних виборів. Останнє досягається за рахунок того, що за резонансні чи скандальні голосування політичним партіям доводиться «платити сповна»: втрачати рейтинги, проводити внутрішні «чистки» та застосовувати дисциплінарні покарання, виправдовуватися перед виборцями, а то й зникати з політичного обрію.

А от окремі мажоритарники доволі рідко страждають від негативних наслідків своїх політичних рішень та голосувань, бо контроль за їхньою діяльністю у парламенті з боку виборців майже відсутній. Показово, що коли журналісти ТБ програм «Дорогі депутати. Черкащина» та «Дорогі депутати. Волинь», що виходять на місцевих каналах Громадського Телебачення, питали на вулицях жителів, що знають вони про роботу депутата свого округу, найчастіше чули у відповідь: про законодавчу роботу нічого не знаю, а от у місті він…(реконструював сквер, поставив лавочки, виділив допомогу тощо).

Фото: Макс Левин

Загалом, бути мажоритарником в Україні – це ще не означає бути щирим представником свого округу - походити звідти, там жити або ж мати якийсь з тим регіоном інший зв’язок. Михайло Поплавський та Олесь Довгий у 2014 р. «злетіли» у ВРУ з виборчих округів Кіровоградської області. Чи бували вони там до початку виборчої кампанії? Як часто відвідують зараз? Чи будуть «жити» проблемами своїх виборців після завершення каденції? Вочевидь, у значній кількості випадків, округ потрібен кандидатові лише як трамплін до ВРУ. Так, на запитання представника ОПОРИ, чому один з депутатів порушував законодавство та не проводив особистий прийом громадян, помічник відповів, що той дуже зайнятий, бо працює у Києві. Така зайнятість притаманна багатьом мажоритарникам. Тому вони часто або взагалі не являються у свої округи місяцями поспіль, або ж відвідують їх для участі у урочистостях та щоб провести одноразовий кількагодинний прийом громадян «про людське око».

За даними Громадянської мережі ОПОРА, яка проводить щомісячний моніторинг діяльності 36 мажоритарників у 12 областях України, кожен другий депутат хоча б раз за два досліджувані місяці (травень-червень) не проводив особистий прийом громадян у дні, визначені для цього ВРУ, чим порушив п. 14 Ст. 24. Закону «Про статус народного депутата України». 22% депутатів, діяльність яких досліджується ОПОРОЮ, не провели жодного прийому громадян протягом двох місяців поспіль, чим звели свої порушення законодавства у статус систематичних.

Інакші питання постають щодо мажоритарників, які міцно пов’язані зі своїми округами, наприклад, походженням та/або історією попередніх балотувань. Як уникнути ризиків перетворення округу на «вотчину» депутата? Порошенки на Вінничині, Балоги на Закарпатті, Звягільський і Клюєви на Донеччині, Литвин у «рідному селі» на Житомирщині, Ківалов в Одесі, Добкін у Харкові. Створення так званих «виборчих оаз» супроводжується постійною підтримкою позицій політика у окрузі – як на рівні налагодження зв’язків з місцевою владою, так і, наприклад, через систематичну реалізацію благодійних ініціатив. Хтось може заперечити: що поганого в тому, що депутат неодноразово обирається у певному окрузі, значить – його люблять виборці! Це було б вірно, якби ніколи не мало нічого спільного з питаннями непрямого підкупу виборців, підпорядкуванням місцевої влади під себе, застосуванням адміністративного ресурсу. Яскравим прикладом застосування останнього є діяльність Володимира Литвина. Так, у 2011 р., за рік до парламентських виборів-2012, на той час Голова парламенту Володимир Литвин відвідав Новоград-Волинський виборчий округ Житомирської області, від якого, як нам тепер відомо, він планував балотуватися, лише з офіційними робочими поїздками 11 разів (брав участь у святкових заходах, роздавав нагороди і гранти, зустрічався з вчителями тощо), у той самий час, Львів - один раз, Донецьк – жодного разу.

Фото: Макс Левин

Окрім того, багаторазовий вотум довіри виборців округу автоматично не означає, що депутат є одним з найкращих представників депутатського корпусу. Як приклад, мажоритарники Іван, Віктор та Павло Балоги на трьох не мають жодного виступу у сесійній залі ВРУ за півроку роботи парламенту, а найбільший «старожил» у Раді член фракції «Опозиційного блоку» Юхим Звягільський за півроку не подав жодного запиту і законопроекту, лише двічі виступивши під час пленарного засідання. Далеко не завжди радують мажоритарники і високими показниками відвідуваності комітетів. Так, наприклад, з 8 депутатів, які за півроку роботи ВРУ пропустили усі засідання комітетів, до яких вони входять, 6 – мажоритарники (В’ячеслав Богуслаєв, Олександр Пресман, Михайло Добкін, Павло Балога, Костянтин Жеваго, Ігор Єремеєв), і лише двоє «списочників» - незаконно ув’язнена у РФ Надія Савченко та лідер депутатської фракції «Опозиційний блок» Юрій Бойко.

Звісно, є й позитивні виключення, коли проблеми округу, як видається, «болять» депутатам. Ці парламентарі встигають ефективно працювати і у законодавчому органі, й на місцевому рівні: згуртовують експертів і представників місцевої влади для обговорення нагальних питань місцевих громад і домагаються державного фінансування, організовують освітні семінари та тренінги, особисто виїжджають на вирішення проблемних ситуацій, активно звітують про пророблену роботу, у тому числі на власних сайтах і у соцмережах, на зборах виборців та у ЗМІ тощо. І наявність таких депутатів, що працюють за демократичними стандартами, безсумнівно радує, однак у загальному підсумку не здатна переважити роками накопичених негативів застосування мажоритарної системи.

Вочевидь, проблеми у роботі мажоритарників автоматично не означають якісної роботи «списочників». Наприклад, у законі «Про статус народного депутата України» є норма, яка зобов’язує здійснювати особистий прийом громадян усіх без виключення народних обранців – як мажоритарників, так і тих, хто був обраний за списками. Про те, наскільки сильно і чи взагалі «кипить» робота «списочників» у округах, ми можемо тільки здогадуватися. Однак це – уже інша, не менш глобальна, проблема. Зрозумілим є одне - лише за умови комплексу реформаторських кроків у сфері виборчого і партійного законодавства Україна матиме шанс на відповідальних політиків у владі. І ця реформа має бути, на відміну від нещодавно прийнятого закону «Про місцеві вибори», чесною, неудаваною та повноцінною, щоб не довелося знову і знову все міняти.