Потяг «Львів – Донецьк» зустріла купа львів’ян, озброєних кошиками з пампухами, синьо-жовтими стрічками та листівками. Ми звернули на себе увагу ще до зупинки поїзда. Не знаю, що про нас подумали донеччани, але, коли їм безпосередньо після першого кроку на перон почали вручати пампухи у серветках, виглядали здивованими. Реакції були всякі, хоч у жодному разі не негативні – від «дякую» і до питань – «а що це таке?». На перше таке питання я автоматично відповіла – «пампухи» і, тільки зорієнтувавшись, що здивування в очах донеччанина не поменшало, незугарно виправилася – «Такі булочки з повидлом». Пробачте мені, любителі галицької говірки… Дехто проявляв ерудованість – «а я знаю, це у вас свято – тоді, в дев’ятнадцятому…уенер…». Одна пані спершу прошмигнула повз нас з кам’яним виглядом, а потім - мабуть, зорієнтувавшися, що не такі злі «бандерівці», як їх малюють – повернулася до нас і запитала – «а можно і мнє?...» Чом же не можна?
Так ми весело роздавали пампушки, а гості не менш весело їх поїдали. Але дещо залишилося і тоді почалося вимріяне політтехнологами полювання «западенців» на «донецьких». Тобто ми бігали пероном і виглядали, чи не майне десь приїжджий без пампуха.
Але і то не помогло – тоді ми взялися частувати вокзальну міліцію. Це треба було бачити – «вернигори» у мундирах з пампухом в одній руці і листівкою в другій, усміхнені «від вуха до вуха»…
Однозначно, той з «відсічан», хто додумався до такої ідеї - просто геній. Без апеляції. Немає більш ефективного способу поєднати людей, ніж звичайні прості людські жести. Звичайні дії. Звичайні слова. Це добре розумів Сталін, який міг іронічно запитати – «Скільки дивізій у Папи Римського?» - але зробив це вже 1944 року, коли римо-католицька церква у Радянському Союзі була надійно загнана у підпілля і розкручувався маховик переслідувань Греко-католицької церкви у Західній Україні. Бо священик – це людина, яка поруч зі своїм парафіянином у найважливіші моменти його життя і тому складає незбориму конкуренцію будь-якій владі, надто якщо вона діє силою.
Можна дозволити собі впевненість, що на тих людей, які зранку на пероні львівського вокзалу їли пампухи, пропаганда «двох Україн» вже не буде мати впливу. Вони стали до неї невразливі. Коли я розповідала про це знайомій, вона пожартувала – так до Львова наступного року на Злуку три поїзди з Донецька приїде. Дай Боже…
Недавно довелося читати, що одним з наслідків скорочення кількості поїздів на залізницях стане зменшення подорожей і кількості подорожувальників, а це, в свою чергу, призведе до росту взаємних стереотипів - бо просто зменшаться можливості взаємного спостереження і пізнання. Таким чином, зменшення кількості поїздів автоматично додає шансів пропаганді роз'єднання. Це не мусить бути так, але виглядає дуже логічно. І частування пампухами – певно, краща протиотрута проти ігор у дві, три, чотири і так далі України…
Однозначно героями дня стали діти – ці брали пампушки без жодних запитань і найменшого здивування, посміхаючись і дякуючи. Ці вже виростуть громадянами справді єдиної України, у їхніх головах вже не буде поділу на «таку» і «не таку» Україну, бо ж уже навіть їхні батьки не конче добре пам’ятають часи, коли Західна Україна стараннями пропаганди асоціювалася виключно зі «звірствами українських буржуазних націоналістів».
Друге місце за рівнем усвідомлення ваги моменту посідає провідниця вагона, який «облягала» наша трійка. Ледь встигнувши відкрити двері, вона радісно привіталася до нас і повідомила – “А я про вас знаю, мені сказали, що у вас свято… а мені пампушка дасте?” Певно, що дамо.
Раз є герої, можуть бути і антигерої. Ці лаври заслужив дядечко, який, подякувавши за пампух, пожартував – «Дівчата, файні ваші пампухи, але я свій». Ну ось – а донеччани чим не свої? В кожному жарті є доля правди – тож можу хіба побажати таким панам вилізти з галицької обори, степового хутора, донецького терикону і сприймати «своєю» таки цілу Україну, а не окремі її куски.
Бо Соборність часто залишається тільки ідеєю. Ми живемо в єдиній державі, нами керує одна і та ж влада, ми знаємо, що за Україну однаково боролися донеччанин Стус і галичанин Шухевич – і однаково загинули, але ми без часто без поняття про те, як насправді виглядає і чим живе такий самий українець, як і ми. Бо той українець живе у донецьку – коли ми у Львові чи в Чернігові – а ми в Херсоні. І ми ніколи не перетнемося у звичайному побутовому житті. А мусимо…
Соборність – це не ритуальні ланцюги Злуки і не обрядові промови. Це навіть не одномовність і не голосування за одну і ту саму політичну силу. Це – коли ти твердо знаєш, що в разі чого можеш попросити про допомогу такого ж українця, тільки з іншого берега Дніпра і на питання про те, чому він тобі допомагає, він відповість – тому, що помагаю українцеві. І коли чужинці спробують помирити двох посварених українців, їм дружно відкажуть – «Ми зі своїми сварками якось самі розберемося». Бо – українці.
Але щоб так сталося, нас мусять звести докупи отакі звичайні жести, які, вчинені у певний момент і в певному місці, стають свого роду символами. Якщо щось вселяє найбільшу надію, якщо не певність у тому, що Соборність відбудеться для нас усіх разом і кожного зокрема, то це личка дітей з пампухами і їхні тихенькі «Спасіба».
Нічого, що не «дякую». У тому ж таки 1919 році генерал Греков штабні наради під час Чортківської офензиви теж проводив російською. І вояки УГА під його російськомовною командою воювали так, що відвоювали усе Поділля за якийсь тиждень…