На Чемпіонаті Європи з легкої атлетики Людмила Оляновська здобула «бронзу» у спортивній ходьбі на дистанції 20 км. Ця медаль стала першою для нашої збірної на цьогорічному турнірі.
Оляновська виборола її на останніх метрах дистанції: українка йшла четвертою, поступаючись іспанці Лаурі Гарсії-Каро, котра вже почала святкувати здобуття медалі, але не кажи гоп — на самому фініші Людмила випередила іспанку й буквально вирвала в неї «бронзу».
Відео приголомшливого фінішу стало вірусним в інтернеті, а Людмила неочікувано стала зіркою. LB.ua вона розповіла деталі боротьби на фініші, свої враження від забігу й чи очікувала такої впізнаваності.
Вітаємо вас зі здобуттям бронзової медалі. Ви відразу зрозуміли, що все ж змогли випередити іспанку? Які емоції були після перегонів?
Розуміння, що це сталося, було відразу: щойно фінішувала — одразу зрозуміла, що дістала її. Колегам по команді здалося, буцім я не зрозуміла, що виграла в іспанки. На обличчі було видно всі емоції, була присутня важкість. У мене все горіло всередині, здавалося, діафрагма стиснулася так, що я не можу дихати, аж потрібно хапати повітря. Попросила волонтера, щоб мені дозволили пройти далі в сектор і забрати прапор України. Зараз нічого надзвичайного не відчуваю, крім радості. Мене всі вітають, тому я дуже щаслива. Навіть більше: завдяки оцьому вірусному відео мене почали впізнавати. Це трапилося спочатку в автобусі з Варшави, потім у потязі. Ще пів вагона ходили фотографувалися зі мною. Я не звикла до такого визнання, якщо чесно. Це дуже приємно, але почуваюся немов не у своїй тарілці.
Здалося, що відео фінішу бачили навіть ті, хто ніколи не дивився змагання з легкої атлетики.
Так, це правда. Епічне завершення створило фурор. Це відео поширюють і спортсмени, і медіа. На основі нього створюють меми, які не завжди цензурні, до речі. Мені навіть трохи шкода іспанку, адже вона не мала стати жертвою насмішки. Я читала її інтерв’ю після змагань, де вона відреагувала досить стримано. За її словами, помилка була в тому, що вона зарано почала святкувати здобуття медалі, якої в неї ще не було.
Іспанська команда оскаржила результат змагань. Як ви відреагували на це?
Так, це правда. Трішки поясню, як проходять змагання зі спортивної ходьби. На фініші нас зустрічав головний суддя зі стилю. На деяких відео його не видно, але він є. Коли фінішуємо, то головний суддя зі стилю слідкує за тим, щоб ми не порушували правил, не починали бігти. Так було й цього разу. Фредеріко Б’янчі підходив дуже близько до третьої доріжки й уважно спостерігав за тим, як ми йшли. Він може зняти зі змагань на фініші, якщо є порушення, але цього не сталося. Хоч іспанська команда й подала протест, але в тому епізоді була чесна боротьба. Якби іспанка оглянулася, побачила, що я її наздоганяю, тоді вона, можливо, не віддала б мені медаль. Їм не треба було подавати протест. Якщо їм потрібна ця медаль, я готова її віддати. Нам потрібен Patriot, тому я готова не задумуючись зробити такий обмін. Нам потрібна безпека, нам потрібно захистити небо для наших дітей, людей, тому я готова мінятися.
Чи був у вас досвід таких фінішів раніше?
Подібний фініш був у мене 2014 року в Цюриху. Це також було на Чемпіонаті Європи, дистанція — 20 км. Я йшла третьою, але приблизно за 100–150 метрів обійшла суперницю з Чехії Агнешку Дракотову і стала другою. Крім того, коли я обходила її, то встигла вихопити в уболівальників прапор України й фінішувати з ним.
Ви майстер вдалих фінішів.
Знаєте, коли є готовність, то, звісно, можна зібратися, працювати й боротися до кінця. Але буває таке, що йде щось не так: не той день, не та підготовка, хвороба або травма перед стартом. Тоді як би ти не хотів, але дістати суперницю не зможеш.
У який момент зрозуміли, що можете наздогнати іспанку?
Перед сходом у коридор за стадіоном мене підтримували українці, наша команда, пресаташе Ольга Ніколаєнко. Ми зайшли в цей коридор, а він з поворотами. Тоді я не випускала іспанку з поля зору. Коли ми зайшли в стадіон, вона була від мене метрів за 25–30. Коли вона вже була на доріжці, оглянулась. По стадіону до фінішу нам залишалося 350 метрів. Я оцінювала її швидкість і розуміла, що працюю частіше. Вона робить один крок, а я півтора. Далі думок не було. Залишалося 200 метрів до фінішу, і я розуміла, що відстань скорочується. За 150 метрів вона ще була досить далеко від мене, але вже тоді було розуміння, що я її дістану. Мені здається, що ці останні 150 метрів я навіть не дихала. У мене заклало вуха, справді було складно. Зібрала всю силу, бо розуміла, що або я зараз увімкнусь, або буду знову четвертою. У мене четвертих місць дуже багато.
Окрім «бронзи», ви здобули олімпійську ліцензію на Ігри в Парижі. Наскільки важливо було кваліфікуватися на Олімпіаду?
З Олімпіадою в мене асоціюється дуже болючий провал у Токіо. Ми дісталися на змагання за 40 годин до старту, а для адаптації організму до зміни часового поясу цього замало. Це був провальний старт і дуже важкий удар по моїй психіці. Тоді здавалося, що потрібно завершувати кар’єру, займатися дитиною, сім’єю, може, навіть шукати себе в якійсь іншій справі, але точно не ходити. Я змогла зібрати себе докупи, відновитися. У Парижі вже не треба буде акліматизовуватись. Якщо чесно, розуміла, що потраплю на Олімпіаду в будь-якому разі. На Ігри потрапляють 48 спортсменів. Є декілька варіантів: хтось — за нормативом, хтось — за рейтингом. Якщо від країни кваліфікуються понад троє спортсменок, тоді федерація вибирає, хто саме поїде. Я — третій номер, а наші Марія Сахарук й Олена Савчук уже мають нормативи. Мої торішні старти були більш-менш вдалими, тому за рейтингом я пройшла б точно. Водночас, як і кожному спортсмену, було важливо, щоб я потрапила до Парижа не за добором, рейтингом чи просто через те, що мене поважають і підтримують, а саме завдяки олімпійській ліцензії. Я рада, що все сталося саме так.
Які ваші персональні очікування від Ігор у Парижі?
Я хочу подякувати за підготовку впродовж цього року. У лютому ми були на зборах в Анталії, у березні — у горах в Киргизстані, у квітні — знову в Анталії. У травні ми поїхали до Франції, повернулися в Україну й вирушили в Італію, на Чемпіонат Європи. Федерація легкої атлетики й Національний олімпійський комітет дуже багато зробили й роблять для якісної та професійної підготовки наших спортсменів. Зараз ми знову поїдемо до Франції, у гори, а звідти — до Парижа. Ми будемо практично постійно там, тож зможемо акліматизуватися, адаптуватися. Хочеться показати себе, продемонструвати хороший результат.
Є амбіції побити власний рекорд на Олімпіаді?
Кожен спортсмен хоче ще хоча б раз у житті побити власний рекорд. Мені дуже хочеться хоча б разочок побити світовий рекорд. Я люблю говорити про плани після фінішу. Недарма кажуть: якщо хочеш розсмішити Бога — розкажи йому про свої плани. Є мрії, але для їх реалізації я викладаюся не на 100, а на 200 відсотків. У мене за спиною величезна команда, завдяки якій легко тренуватись і показувати результат. Усі збори, які для нас організували — це велика робота і великі гроші, які держава витратила на нас. Нам дають усі умови — де жити, що їсти. У тебе є квиток на літак, а ти маєш просто сісти й прилетіти робити свою роботу. Треба берегти себе, готуватись і виступати. Це колосальна робота тренера, який прописує тобі підготовку, що призведе до результату. Крім того, у мене є дитина, яку я не можу взяти зі собою, тому мені допомагають батьки. Проблема лише в тому, що він у небезпеці, бо Росія атакує нашу країну ракетами, дронами. Психологічно складно, бо всяке може бути: уламки, пряме попадання. У нашій команді є лікар, масажист. Під час підготовки в горах мала проблеми зі спиною. Наш масажист зробив усе, що залежала від нього, тому я змогла провести збір до кінця. В Україні я поїхала до мануальника — він ламав мою спину дві з половиною години. Як наслідок, я відновилась і завдяки цьому змогла стартувати на Чемпіонаті Європи. Коли є така команда професіоналів, підтримка, мотивація та сім’я, то працювати й показувати результати легше. Вірю, що зможу досягнути успіху.