«Вже треба у вишеньки. Знаєте, що це значить? Раніше не возили на кладовище, а в садку ховали, й казали, що пішов у вишеньки. Скоро й мені туди», – говорить пані Галина. Їй вісімдесят, і вона – пацієнтка паліативного відділення львівської 4-ї лікарні. Тут вона має багато часу, щоб усе згадати й переосмислити. Чоловік і син померли, одна дочка живе за кордоном, інша тут. Троє онуків, шестеро правнуків. Згадує своє повоєнне дитинство, хвалиться успіхами правнучок, розповідає про любов до чоловіка.
«Довге й важке в мене життя, – зітхає пані Галина. – Мені часто отець при зустрічі повторює, що треба мати надію й терпеливість. Терпіння в мене є, але надії немає».
Пані Галина – лежача хвора, її тіло вкрите відкритими гнійними ранами, а організм реагує алергією на будь-які ліки. Медик за освітою, вона розуміє, що вже не встане з ліжка. «В інших відділеннях хворий прийшов і може піти додому, а тут усі безнадійні. Вони можуть піти тільки на Пекарську», – говорить вона, маючи на увазі обласне патологоанатомічне бюро.
Розповідає, що кожна жінка повинна мати різні парфуми на кожну пору року. Її улюблені – радянські «Ассоль». «Мене рятує почуття гумору, – каже пані Галина. – Якщо я і його позбудусь, мені вже зовсім настане кінець. А часом такий період буває, коли нічого не хочеться – ні їсти, ні говорити. Все болить. Єдине, чого хочеться – бачити своїх Софійку й Вероніку».
Коли все болить, людина має право отримати знеболення. Щоправда, скористатись цим правом в Україні вдається не всім. За словами директорки програмної ініціативи «Громадське здоров’я» фонду «Відродження» Вікторії Тимошевської, українське законодавство досить ліберальне й дозволяє більше, ніж у сусідніх країнах, але на практиці закони не завжди виконують: пацієнти часто залишаються без знеболення.
«Виписати знеболення є обов’язком сімейного лікаря, – пояснює експертка. – Але лікарі часто керуються своїми застарілими уявленнями, відмовляючись виписувати морфін або інші лікарські наркотичні засоби. Або бояться правоохоронних органів і просто не хочуть морочитись із рецептами, підписами й печатками». Тому невиліковно хворі, які не звертаються до спеціальних лікарень-хоспісів і паліативних відділень, залишаються вдома і терплять біль.
Щоб скористатися правом на безкоштовне знеболення, пацієнтові чи його родичам потрібно зібрати багато довідок на підтвердження, що хвороба невиліковна. Часом стається так, що, поки збирають, уже немає кому допомагати.
У паліативному відділенні, де лежить пані Галина, двадцять п’ять ліжок. Утім, відмовити двадцять шостому тут не можуть – приймають, каже головний лікар 4-ї комунальної лікарні Ярослав Чуловський. Відділення утримується з міського бюджету; перебування тут безкоштовне, але від пацієнтів та їхніх родичів приймають добровільні пожертви.
Безкоштовним є й знеболення. «Збираємось, обговорюємо й вирішуємо, що хворому потрібно для полегшення болю, – розповідає старша медсестра відділення Ярослава Опока. – Потім я виписую вимогу про надання лікарських засобів, подаю провізору, а він замовляє й приносить ліки нам. Дівчата реєструють ліки, колють і списують». Підібрати дозу, необхідну для полегшення страждань кожного пацієнта, щоб не було побічних ефектів – одне зі специфічних умінь, яких вимагає від медичних працівників паліативна допомога. За словами Ярослава Чуловського, медсестер навчають цього у відділенні, адже державної системи підготовки кадрів для паліативної медицини немає.
Найстарша у колективі – сестра-господарка Світлана Стефанишин, яка відповідає за роботу нянь. У професії вона понад двадцять п’ять років, і каже, що щодня йде на роботу з радістю. З усмішкою розповідає, як купає й годує пацієнтів, а ще перед роботою заходить на базар, аби купити хворим якогось смаколика. Завжди має багато роботи: поки в одній палаті хтось розкрився, в сусідній треба готувати постіль для нового пацієнта. Часто буває на роботі на вихідних або в неробочий час, коли цього потребують важкохворі. «Тут панує щира відданість. Хвилюємось за хворих, ідемо додому й потім іще телефонуємо: а як той, а що та? – каже вона.– Треба допомагати й робити, щоб людина відчула доброту й підтримку, щоб відійшла з життя без болю, з полегшенням».
У середньому пацієнт проводить тут близько трьох місяців. Завідувачка паліативного відділення Оксана Мощинська говорить, що лікарі, медсестри, няні й санітарки намагаються забезпечити хворим комфорт до останніх хвилин життя.
Терапевт за освітою, Оксана в медицині вісімнадцять років. У паліативному відділенні працює, відколи воно відкрилося – дев’ять років. «До цього має бути покликання, бо не кожен зможе. Навіть у нас є чергові лікарі, які запитують, як я це витримую, – говорить завідувачка й замовкає, добираючи слова. – Добре, коли все добре. А буває так, що за день п’ятеро хворих помирає».
«Це важко усвідомити: ніби все було добре, ніби йшло до кращого, а тут щогодини медсестри кличуть на допомогу. Тяжко прощатись із пацієнтами, до яких звикла. Але приходить новий день, і розумієш, що є інші хворі, потребують твоєї допомоги».
Допомога невиліковно хворим – не тільки таблетки чи ампули морфіну, а також психологічна й духовна підтримка. Психологиня Віра Соловйова приходить до відділення раз на тиждень. Говорить із пацієнтами, вислуховує їхні думки та проблеми, морально допомагає родичам адаптуватись і навчитись поводитись із хворою людиною. «Для хворих тут як ніде важливі питання життя і смерті. Страх самого моменту смерті, переживання за родичів, жаль за незавершеними справами», – розповідає вона. Робота Віри – дати хворому полегшення й допомогти віднайти сенс життя «тут і зараз».
Отець Роман зі згромадження монахів-редемптористів монастиря святого Климентія працює тут капеланом більше року. Приходить щотижня або частіше, якщо викликають. «Хворі мають різні віросповідання. Я завжди кажу: якщо ви не чуєтеся, що в нас буде якась глибша розмова, я радий познайомитися, зустрітися й по-людськи вас підтримати. Й запитую, чи потребують віруючі хворі священика зі своєї церкви. Але ніхто ще жодного разу не просив покликати. Завжди кажуть: “ні, ми хочемо, щоб ви нас посповідали, а ми, як будемо вдома, покличемо своїх», – каже капелан. Його підтримка потрібна тут не лише хворим, а й лікарям. Спільна молитва зближує працівників відділення, а пацієнти не сприймають священика як вісника смерті.