Здається, абсолютно точної мапи міста й бути не може. Неможливо перенести все це на папір і дати до рук численним роззявам-туристам. Нехай вже рухаються містом, орієнтуються в ньому за вказівками на стінах споруд: «Ріальто → Сан Марко», «Сан Марко → Ріальто»…
Це місто – розкішна декорація, неймовірний музей храмів і вулиць, кав’ярень і ресторанчиків, місто зі справжніми скарбами Палаццо Дукале й інших дволиких споруд, в яких поєдналися відчайдушно-страшнуваті веселощі, танатологічні усмішки й ледь прихований за вдаваною пристойністю еротизм. Місто-машкара, місто-загадка, місто, що бентежить і дає насолоду кожному; місто вічне й мінливо-рухливе… Скільки йому років? Скільки їй, цій пані, яка приховує обличчя за серпанком чи під карнавальною маскою? Тисяча? Сто? Чи, може, це просто розбещена дівчинка-підліток? А може то стара куртизанка грає ролю молодої, але досвідченої панни?
Лискуча ртуть неба, каналів, поглядів, натяків…
Найбільше люблю це місто о третій ночі. Саме в цей час, між ранком і ніччю, воно майже затихає, а денний морський бриз ще не долає ледь помітний нічний повів із суходолу… В ці миті місто, мовчазне і містичне, позачасове і розкішне, набуває якихось невимовно привабливих рис: чарує, заворожує, надихає. Воно прохолодне на ніжних, пристрасних, раптових і водночас очікуваних протягах. І лише якась одна самотня тратторія, поза центром павутиння людських шляхів, над люстром вод, може привабити вуличного блукальця, - блукальця хідниками понад каналами – до себе, до свого оманливого світла; такого ж оманливого, як ця літня пані: міста, що виросло з лагун, острівців… Виросло на воді – усупереч і завдяки їй.
***
В номері палаццо, де ми жили (п’ять хвилин до Сан Марко; чи варто додавати – пішки, бо тут скрізь пішки, крім пересування не надто спішними вапоретто; та й як же їм, і, власне, навіщо - розганятися на каналах?), отож в номері на стіні висіло старе муранське люстро – трохи тьмяне і від того ще більш загадкове. Воно мало свій власний полиск, свої відсвіти – денні й нічні, вдавано байдужі, нейтральні й справжні, потойбічні.
Люстро поглядало на нас, ми вдивлялися в нього… Ми йшли блукати містом, шукати в його храмах картини Карпаччо і Тінторетто, роздивлятися в музеях старовинні глобуси шістнадцятого століття, на яких вже досить вірно зображені обриси Австралії і Антарктиди, тоді ще «не відкритих» європейськими мореплавцями; йшли годувати голубів, які охоче сідали на голову, руки, плечі… І водночас ми знали, що дзеркало пам’ятає про нас, а ми – про нього. І я чекав на невеличку пригоду, певний знак, яке воно подасть нам, тимчасовим мешканцям старого вишуканого готелю, аристократичного затишного номеру зі старовинним люстром муранського скла на стіні.
***
…Затишний ресторанчик ми запримітили мало не на третій день нашої мандрівки. Вже надто звабливо лежали на льоду у вітрині свіжі омари й креветки, риба і молюски. «Варто тут повечеряти», - кинув я, і син із дружиною зі мною погодилися.
Ми вже побували в «Гарріс-барі», кухар якого колись винайшов чудову страву «карпаччо», збагнули, скільки часу ми витрачаємо на перехід від готелю до П’яцца ді Рома, звідки автобуси йшли до аеропорту, знайшли сумне Гетто, посиділи в тиші Санта Марія делла Салюте… Надходив вечір і час було йти до отого «рісторанте» із не надто оригінальною назвою «Ла Скала».
Столик дістався не там, де ми бажали: в затишному кутку три невеликі столи були зсунуті докупи й прикрашені справжнім букетом з примхливо й дотепно вирізаних овочів. Що ж, і нам слід було замовляти місця заздалегідь… Проте ми розмістилися зовсім не зле.
Наші міркування над тим, що саме скуштувати несподіваним чином набули нової якості після того, як офіціантка почула: між собою ми говоримо українською і лише з нею – англійською.
- Вибачте, - дівчина несподівано звернулася до нас нашою мовою. - Ви звідки?
- З Києва!
- Ой, а я – з Вінницької області! Зараз я вам усе поясню. Зверніть увагу на ці креветки. А морські гребінці тут справді чудові. Лобстери, тобто омари, хоч і не дешеві, проте варті…
Тут я звернув увагу на сім’ю англійців, що увійшли до ресторану. Милі дідусь при костюмі з краваткою й гарно вбрана сива бабуся, дівчинка-підліток і малий хлопчик; імпозантний бородань в окулярах і дуже елеґантна русява пані в чудовій сукні, з простою на перший погляд, але майстерно зроблено зачіскою… Вся компанія розмістилася довкола замовлених столиків.
Нарешті ми розібралися з меню, випили по ковтку лімончелло…
- Слухай, - зауважила дружина, - мені страшенно знайоме обличчя цієї білявки. Схоже, це якась англійська чи американська акторка. Справді!
Я глянув у бік англійської родини, яка саме вибирала страви й собі. Несподівано ми зустрілися поглядами із тією світлокосою жінкою. І я її впізнав! Але вона вмить зрозуміла це, і погляд її промовисто сказав: «Але ж ви нікому нічого не скажете…». Я ледь помітно усміхнувся: звичайно ж, нікому… Принаймні зараз, тут, у володіннях люстер і звуків, у місті вічної пані…
За великим сусіднім столом весела компанія китайців наминала якусь рибу і не звертала жодної уваги ані на нас, ані на ту знамениту жінку. Може, в ресторанах так і слід поводитися – не звертати жодної уваги на сусідів і голосно розмовляти? Говорити лише із сусідом за столом?
- Я упізнав її. Вона не акторка, - тихо сказав я.
- А хто? – син пильно глянув на пані; дякувати, та не побачила його прискіпливого погляду.
Я назвав її ім’я.
- Не може бути! – в захваті сказав син. – Ти помилився.
- Ні, це вона.
Син не витримав і мало не пошепки запитав нашу офіціантку. Дівчина усміхнулася.
- Так, вона полюбила наш ресторан і сьогодні, шостого березня, відзначає день народження своєї мами…
- А, так от чого вони так гарно, урочисто вбрані! – неначе аж полегшено зітхнула дружина. – А то ці англійці завжди…
- Але ж ви… - трохи зніяковіла землячка.
- Зрозуміло, - поспішно сказав я, аби заспокоїти офіціантку. – Ніхто нікому не заважатиме.
- Проте ми якось, - усміхнулася україночка, - все ж таки узяли в неї автограф! Після того, як їй дуже припала до душі одна вечеря в нашому ресторані!
…Ми вийшли в ніч містичного міста, де може відбутися все, навіть те, про що ти не думав, не очікував; те, що стало просто приємним сюрпризом серед звуків і шепотів, мінливої води, полисків і тіней на ній.
Я відчував, що старе люстро в нашому готельному номері хотіло усміхнутися, проте передумало і заглибилося у свої спогади. Скільки облич заглядало в нього! Краще не міркувати про це, краще не замислюватися.
- Жаль, що в мене не було при собі «Гаррі Поттера», - зітхнув син. – Я б таки попросив автограф…
- Але ж ти, здається, більше шануєш творчість Толкіна, ніж Джоан Роулінґ? – зауважив я.
Так, але в нього автограф взяти неможливо.