ГоловнаСуспільствоЖиття

Зустріч без автографа

В цьому місті найбільше тішить і вражає присутність одних звуків і відсутність інших. Тут немає смороду і гуркоту автівок. Це місто до-автомобільної ери. Чути лише кроки перехожих, притишені розмови закоханих, короткий вечірній сміх, туркотіння голубів... І, звичайно ж, плюскіт Гранд Канале та інших численних каналів, проток, звивин мінливої води, яка виглядає примхливим люстром, що обтікає, оточує, охоплює незворушні й таємничі будинки і палаццо. На це люстро темно-живої води, яка дихає, мріє, думає про щось своє, неймовірним павутинням, примхливою мережею накинуто вулички, завулки, проходи, глухі кути...

Зустріч без автографа
Фото: flytravel.com.ua

Здається, абсолютно точної мапи міста й бути не може. Неможливо перенести все це на папір і дати до рук численним роззявам-туристам. Нехай вже рухаються містом, орієнтуються в ньому за вказівками на стінах споруд: «Ріальто → Сан Марко», «Сан Марко → Ріальто»…

Це місто – розкішна декорація, неймовірний музей храмів і вулиць, кав’ярень і ресторанчиків, місто зі справжніми скарбами Палаццо Дукале й інших дволиких споруд, в яких поєдналися відчайдушно-страшнуваті веселощі, танатологічні усмішки й ледь прихований за вдаваною пристойністю еротизм. Місто-машкара, місто-загадка, місто, що бентежить і дає насолоду кожному; місто вічне й мінливо-рухливе… Скільки йому років? Скільки їй, цій пані, яка приховує обличчя за серпанком чи під карнавальною маскою? Тисяча? Сто? Чи, може, це просто розбещена дівчинка-підліток? А може то стара куртизанка грає ролю молодої, але досвідченої панни?

Фото: www.wayfaring.info

Лискуча ртуть неба, каналів, поглядів, натяків…

Найбільше люблю це місто о третій ночі. Саме в цей час, між ранком і ніччю, воно майже затихає, а денний морський бриз ще не долає ледь помітний нічний повів із суходолу… В ці миті місто, мовчазне і містичне, позачасове і розкішне, набуває якихось невимовно привабливих рис: чарує, заворожує, надихає. Воно прохолодне на ніжних, пристрасних, раптових і водночас очікуваних протягах. І лише якась одна самотня тратторія, поза центром павутиння людських шляхів, над люстром вод, може привабити вуличного блукальця, - блукальця хідниками понад каналами – до себе, до свого оманливого світла; такого ж оманливого, як ця літня пані: міста, що виросло з лагун, острівців… Виросло на воді – усупереч і завдяки їй.

***

В номері палаццо, де ми жили (п’ять хвилин до Сан Марко; чи варто додавати – пішки, бо тут скрізь пішки, крім пересування не надто спішними вапоретто; та й як же їм, і, власне, навіщо - розганятися на каналах?), отож в номері на стіні висіло старе муранське люстро – трохи тьмяне і від того ще більш загадкове. Воно мало свій власний полиск, свої відсвіти – денні й нічні, вдавано байдужі, нейтральні й справжні, потойбічні.

Люстро поглядало на нас, ми вдивлялися в нього… Ми йшли блукати містом, шукати в його храмах картини Карпаччо і Тінторетто, роздивлятися в музеях старовинні глобуси шістнадцятого століття, на яких вже досить вірно зображені обриси Австралії і Антарктиди, тоді ще «не відкритих» європейськими мореплавцями; йшли годувати голубів, які охоче сідали на голову, руки, плечі… І водночас ми знали, що дзеркало пам’ятає про нас, а ми – про нього. І я чекав на невеличку пригоду, певний знак, яке воно подасть нам, тимчасовим мешканцям старого вишуканого готелю, аристократичного затишного номеру зі старовинним люстром муранського скла на стіні.

***

…Затишний ресторанчик ми запримітили мало не на третій день нашої мандрівки. Вже надто звабливо лежали на льоду у вітрині свіжі омари й креветки, риба і молюски. «Варто тут повечеряти», - кинув я, і син із дружиною зі мною погодилися.

Ми вже побували в «Гарріс-барі», кухар якого колись винайшов чудову страву «карпаччо», збагнули, скільки часу ми витрачаємо на перехід від готелю до П’яцца ді Рома, звідки автобуси йшли до аеропорту, знайшли сумне Гетто, посиділи в тиші Санта Марія делла Салюте… Надходив вечір і час було йти до отого «рісторанте» із не надто оригінальною назвою «Ла Скала».

Столик дістався не там, де ми бажали: в затишному кутку три невеликі столи були зсунуті докупи й прикрашені справжнім букетом з примхливо й дотепно вирізаних овочів. Що ж, і нам слід було замовляти місця заздалегідь… Проте ми розмістилися зовсім не зле.

Наші міркування над тим, що саме скуштувати несподіваним чином набули нової якості після того, як офіціантка почула: між собою ми говоримо українською і лише з нею – англійською.

- Вибачте, - дівчина несподівано звернулася до нас нашою мовою. - Ви звідки?

- З Києва!

- Ой, а я – з Вінницької області! Зараз я вам усе поясню. Зверніть увагу на ці креветки. А морські гребінці тут справді чудові. Лобстери, тобто омари, хоч і не дешеві, проте варті…

Тут я звернув увагу на сім’ю англійців, що увійшли до ресторану. Милі дідусь при костюмі з краваткою й гарно вбрана сива бабуся, дівчинка-підліток і малий хлопчик; імпозантний бородань в окулярах і дуже елеґантна русява пані в чудовій сукні, з простою на перший погляд, але майстерно зроблено зачіскою… Вся компанія розмістилася довкола замовлених столиків.

Нарешті ми розібралися з меню, випили по ковтку лімончелло…

- Слухай, - зауважила дружина, - мені страшенно знайоме обличчя цієї білявки. Схоже, це якась англійська чи американська акторка. Справді!

Я глянув у бік англійської родини, яка саме вибирала страви й собі. Несподівано ми зустрілися поглядами із тією світлокосою жінкою. І я її впізнав! Але вона вмить зрозуміла це, і погляд її промовисто сказав: «Але ж ви нікому нічого не скажете…». Я ледь помітно усміхнувся: звичайно ж, нікому… Принаймні зараз, тут, у володіннях люстер і звуків, у місті вічної пані…

За великим сусіднім столом весела компанія китайців наминала якусь рибу і не звертала жодної уваги ані на нас, ані на ту знамениту жінку. Може, в ресторанах так і слід поводитися – не звертати жодної уваги на сусідів і голосно розмовляти? Говорити лише із сусідом за столом?

- Я упізнав її. Вона не акторка, - тихо сказав я.

- А хто? – син пильно глянув на пані; дякувати, та не побачила його прискіпливого погляду.

Я назвав її ім’я.

- Не може бути! – в захваті сказав син. – Ти помилився.

- Ні, це вона.

Син не витримав і мало не пошепки запитав нашу офіціантку. Дівчина усміхнулася.

- Так, вона полюбила наш ресторан і сьогодні, шостого березня, відзначає день народження своєї мами…

- А, так от чого вони так гарно, урочисто вбрані! – неначе аж полегшено зітхнула дружина. – А то ці англійці завжди…

- Але ж ви… - трохи зніяковіла землячка.

- Зрозуміло, - поспішно сказав я, аби заспокоїти офіціантку. – Ніхто нікому не заважатиме.

- Проте ми якось, - усміхнулася україночка, - все ж таки узяли в неї автограф! Після того, як їй дуже припала до душі одна вечеря в нашому ресторані!

…Ми вийшли в ніч містичного міста, де може відбутися все, навіть те, про що ти не думав, не очікував; те, що стало просто приємним сюрпризом серед звуків і шепотів, мінливої води, полисків і тіней на ній.

Фото: flytravel.com.ua

Я відчував, що старе люстро в нашому готельному номері хотіло усміхнутися, проте передумало і заглибилося у свої спогади. Скільки облич заглядало в нього! Краще не міркувати про це, краще не замислюватися.

- Жаль, що в мене не було при собі «Гаррі Поттера», - зітхнув син. – Я б таки попросив автограф…

- Але ж ти, здається, більше шануєш творчість Толкіна, ніж Джоан Роулінґ? – зауважив я.

Так, але в нього автограф взяти неможливо.

Олесь Ільченко, письменник
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram